Від самих початків Церкви християни прагнули зробити цей світ кращим. Адже вони завжди думали, як зробити політичну сферу більш справедливою, а також служили бідним в умовах неймовірної гидоти і так починаючи від св. Августина до св. Терези з Калькутти вони втілювали Євангеліє. Пише у своїй статті «Catholics in an Age of Secular Moralism» на шпальтах «The Catholic Word Report» директор досліджень Актонського Інституту д-р. Семюель Ґреґґ.

Як і все інше в житті Церкви, так і така діяльність може деформуватись, будучи відірваною від істин католицької віри. І направду, у другій половині ХХ ст. багато католиків редукували віру в гонитві за політичними, економічними і соціальними активностями настільки, що такого роду діяльність починає розглядатися як суть буття католиків. Для автора статті це і є поглинання Віри світським моралізмом.

Сьогодні термін «моралізм» часто використовується для того, щоб затаврувати моральні аргументи ортодоксних християн, або щоб означити умовно консервативну позицію. Однак є й інше значення цього терміну, а це в першу чергу спроба людини моральним самовдосконаленням примусити Бога дати милість – таке собі благочестиве пелагіянство (пелагіянство – раньохристиянська єресь монаха Пелагія, який вчив, що людина сам себе може морально вдосконалювати і не грішити без допомоги Божої милості – прим. перекл.).

Іншим проявом такого «християнського» моралізму автор називає захопленість слухняним виконанням моральних правил і законницьке мислення. А це часто вироджується у хитромудрий спосіб пошуку лазівок, які би дозволяли обійти моральні абсолюти.

Але моралізм не обмежується виключно до християнської сфери, пише автор, він має багато своїх світських братів. «Я хороша людина, тому я вважаю, що краще контролювати кількість населення і бути еко-активістом, що соціалізм і лібералізм – це добре, я на стороні профспілок, простого народу, біженців, феміністок, ООН, пацифістів, борців проти глобального потепління, борців за ядерне роззброєння і т.д.», - описує автор те, що він називає світським моралізмом.

В такому світі поганими є ті, хто має істотні застереження стосовно сучасного екологічного руху, Європейського союзу, або деяких абсурдних претензій, які сьогодні просуваються під вивіскою прав людини. Такі люди «виставленні» до маргінальних сфер і на них начеплена етикетка. Як правило ці етикетки включають у себе або слово «ненависник», або суфікс «-фоб».

На думку автора, протиставляння католицької віри і світського моралізму не означає , що католики мають бути байдужими до різних проблем – наприклад, проблеми біженців. Насправді католики мають бути стурбовані таки проблемами. Але, ця стурбованість ніколи не означає, що можна нехтувати моральними абсолютами. Вона усвідомлює, що може бути кілька вирішень певних проблем, які узгоджуються з моральними нормами.

Світський моралізм навпаки заперечує, що існує абсолютний вимір моральності, а з іншого боку вважає тільки одне вирішення проблем правильним. Хочете перевірити цю теорію? Спробуй комусь із верховних жерців світського моралізму сказати, що ви не вважаєте обмеження, накинене урядом, на викиди вуглекислого газу єдиним правильним вирішенням проблеми глобального потепління. А потім спостерігайте як швидко вас затаврують, як винуватця знищення планети, або агента великого нафтового бізнесу.

У Церкві світський моралізм підіймає голову тоді, коли віра ототожнюється із зусиллями для поліпшення цього світу. Це призводить до того, що особа Христа і посил Його Євангелії маргіналізуються, або й втрачаються взагалі.

Проте, автор зазначає, не слід усяку спробу реалізувати якісь політичні, економічні чи громадські суспільні цілі одразу ж вважати неправильними самими по собі. Прикладом такого є скажімо Папа Лев ХІІІ, який на початках промислового капіталізму докладав зусиль, щоб полегшити стан робітників. Проте, ніхто не може навіть припустити, щоб Лев ХІІІ применшив якусь євангельську правду заради сприяння благополуччю промислових робітників. Він говорив в першу чергу про Христа, який страждав, помер і воскрес. Говорив про Христа, Який є Джерелом нового життя, яке не минеться, як писав св. Іван Павло ІІ у своїй енцикліці Redemptor Hominis.

Тобто, автор зазначає, що при вирішенні сучасних проблем місія Церкви поширювати запрошення до вічного життя в Христі обов’язково має бути на першому місці, для будь-якого ортодоксного католика.

За місяць до свого обрання Папою у своїй проповіді кардинал Йозеф Ратцінґер вказав на те, що вороги Христа не вбили через Його добрі діла, а тому, що Він стверджував, що Він – Бог. Противники Ісуса, сказав тоді кардинал, не могли заперечувати Його добрі діла, які вони бачили. Натомість, вони заперечували, що ті Його справи вказують на щось більшого, на Щось, що є поза межами цих діл.

Так і сьогодні, пише д-р. Семюель Ґреґґ, є ті, що хвалять християн за їхнє служіння потребуючим, але категорично заперечують те, що ті ж християни кажуть про Христа, про Його послання навернення і життя вічного.

У 1975р. в Апостольському повчанні Evangelii Nuntiandi Папа Павло VІ зазначив, що християни «часто знаходяться в спокусі редукувати місію Церкви до одного тимчасового проекту, в центрі якого є людина, а спасіння звести тільки до матеріального добробуту».

У тому часі слова Папи були попередженням прихильникам так званої теології визволення, які питання єдності людини з Христом, або вічної долі людини практично замовчували. Але це попередження Папи Павла VІ виходить далеко за межі тільки цієї групи. Це – нагадування християнам, що редукція євангельського посилу неухильно веде до руйнування християнства і підміни його світським моралізмом.

Як же християнам уникнути редукування Євангелія на світський моралізм? Частину відповіді ми вже знаємо: католики повинні серйозно сприймати повідомлення Св. Письма про Христове життя, смерть і воскресіння, сприймаючи, що Апостоли говорили проте, що дійсно відбулося. І не відтісняючи правди віри тому що ми стурбовані тим, що конференція екологів, чиновники ООН чи німецькі єпископи можливо не сприймають нас серйозно.  

Інша частина відповіді криється у правильному розумінні наших теперішніх дій та вчинків у світлі світу, який має прийти.

Мабуть найкращий вислів того, як це має бути, можемо знайти у документі, який, як би це іронічно не було, часто використовується для того, щоб пропихати світський моралізм в християнстві. Йдеться про душпатсирську конституцію ІІ Ватиканського собору Gaudium et Spes:

«Тому, хоч треба старанно розрізняти земний прогрес і зростання Царства Христового, все ж – оскільки цей процес веде до кращого влаштування людського суспільства – він має велике значення для Царства Божого. Адже всі блага людської гідності, братньої спільності  й свободи (тобто всі добрі плоди нашої природи й наших зусиль), - після того, як ми їх поширимо по всій землі в Дусі Господньому і згідно з Його заповідями, - всі ці блага ми згодом знову віднайдемо, але вже очищеними від всякої нечистоти, прославленими і преображеними, коли Христос передасть Отцеві «Царство вічне і загальне: Царство істини і життя, Царство святості й благодаті, Царство справедливості, любові й миру». На цій землі оте Царство вже таїнственно присутнє , а його повне довершення настане з пришестям Господа» (GS 39).

 Тут маємо багато над чим задуматись. Але мабуть наступні моменти є найбільш важливими.

По-перше: нема ніяких земних утопій. Сьогодні – утопіст, завтра – комісар.

По-друге, вічність проявляється вже тепер у нашому повсякденному житті. Наші добрі справи, чи то сенатора, чи двірника творять людську гідність, братню спільність і свободу. В кінці часів те що ми зреалізували через наш вільний вибір розкриється, як нагадує нам св. Павло, наче через вогонь. І встоїться тільки те, що побудоване на Христові, як фундаменті (див. 1 Кор. 3,14).