Київщина: Вікентійська родина відбудовує помешкання і надію
  • Пон, 28/11/2022 - 20:57
Сестра Марта Мешко зі Згромадження Маріїних сестер Чудотворного медальйону та Дмитро Опалєв з організації «Деполь Україна» розповідають про те, як Вікентійська родина допомагає мешканцям населених пунктів неподалік Києва відбудовувати їхні будинки, що були зруйновані під час російської окупації. «Мене зворушує, коли навіть в такій ситуації люди здатні відчувати вдячність, вміють дякувати, благословляти і можуть надіятися», – зазначає сестра Марта.

В Україну прийшла зима. У мирний час це речення викликало радість, бо означало бачити лапаті сніжинки, що, наче рій, падають з неба, чути під ногами хрускіт снігу, перебувати в родинному колі в теплих хатах довгими зимовими вечорами. Тепер цей вислів приносить жах: в умовах, коли стільки електростанцій і систем центрального опалення було зруйновано російськими ракетами, думки багатьох українців спрямовані на те, як пережити холодну зиму.

В особливо вразливій ситуації перебувають люди, які втратили свої домівки під час обстрілів та бомбардувань. Лише на Київщині за перші місяці російського повномасштабного вторгнення, було частково пошкоджено 12,5 тисяч і повністю зруйновано понад 5 тисяч приватних будинків; 975 багатоповерхівок зазнали руйнувань і майже 170 були повністю зруйновані. Не всі мешканці цих будинків виїхали в інші міста чи за кордон, бо воліють залишатися на своїй землі і крок за кроком відбудовувати свій дім і своє життя.

В один момент люди втратили все, у що вкладали все життя

«Одна жінка розповіла мені, що бачила, як її будинок повністю згорів за 20 хвилин, залишився лише маленький сарайчик, де вони тепер живуть з чоловіком. Те, над чим люди працювали все своє життя, вони втратили в один момент і, звісно, це боляче», – розповідає сестра Марта Мешко зі Згромадження Маріїних сестер Чудотворного медальйону, яка разом зі своєю спільнотою здійснює служіння у Києві та вже протягом кількох місяців разом із організацією «Деполь Україна» привозить будівельні матеріали мешканцям сіл неподалік столиці, щоб вони могли почати відбудовувати свої будинки, зруйновані під час окупації.

«Для мене є справжнім чудом, – підкреслює черниця, – що люди, які втратили все і могли би тільки плакати і нарікати на те, як все несправедливо, відразу відповідають на кожен жест доброти, проявлений до них, вони немов оживають, пробуджується надія на життя. Мене зворушує, коли навіть в такій ситуації люди здатні відчувати вдячність, вміють дякувати, благословляти і можуть надіятися».

Від зародження ідеї до дії

Сестра Марта розповідає, що вже під час повернення до Києва із Закарпатської області, де її спільнота провела перші три місяці вторгнення, молячись вдень і вночі, вона замислювалася над тим, як вони тепер будуть здійснювати своє служіння в столиці, де сестри перебувають від 2005 року. «Жити Євангелієм тут і зараз, навіть у цих умовах», – такими були перші слова, які спали їй на думку, коли запитувала про це в молитві до Господа.

Відповідь про конкретний спосіб допомоги прийшла, коли сестра Марта разом із волонтерами БФ «Деполь Україна» возили їжу мешканцям сіл Мощун та Загальці, що на околиці столиці. Одна з мешканок, пані Ольга, показала їм свій зруйнований будинок, сказавши: «Якби у нас були хоч якісь матеріали, ми самі почали би його відбудовувати, щоб перейти в нього до зими». Сестра Марта зізнається, що в цих словах вона почула чітку вказівку на те, що мала робити: разом з організацією «Деполь Україна» вони вирішили використати кошти, зібрані «Вікентійською родиною» за кордоном, на закупівлю будівельних матеріалів, щоб допомогти людям відбудувати свої домівки.

 

Слухати людей про їхні потреби, аби допомога була ефективною

Дмитро Опалєв з БФ «Деполь Україна» зазначає, що, допомагаючи людям, важливо спілкуватися з ними, запитувати їх про їхні потреби і надавати їм ту допомогу, яка їм необхідна. «Єдиною нашою умовою, – розповідає він, – було те, що ми надавали людям будівельні матеріали, щоб вони почали відбудовувати, і потім також супроводжували їх у цьому, шукали інші благодійні та волонтерські організації, які також допомагали їм у відбудові». Дмитро пояснює, що коли благодійники бачать, що частина будівлі вже відбудована, вони охочіше погоджуються оплатити ще частину матеріалів.

Дати поштовх для дії

Ідея полягає не в тому, щоб робити щось замість людей, а в тому, аби, надаючи їм хоча б частину матеріалів для відбудови, не дозволити їм опустити руки, а спонукати почати діяти. Така допомога, за словами Дмитра, дає людям надію. «Для них важливо відчути, що вони не самі, – каже він, – і вони вдячні, бо ще місяць тому там стояла руїна, а вже тепер будується будинок. Це дуже тішить і мене, додає сили і натхнення, бо коли ми вперше приїжджаємо до людей і бачимо, що вони розгублені і не знають, за що братися, а потім, отримавши матеріали, вже починають будувати, і їхній настрій вже зовсім інший. І мені дуже приємно бачити цих людей щасливими, усміхненими, вони мають якусь надію на майбутнє».

Як зазначила сестра Марта, їхня допомога породила справжній ланцюг добра. Наприклад, одна сім’я, якій вони привезли газобетонні блоки, потім допомогла іншій родині побудувати дах. «Отже, є багато солідарності і багато добра, – наголошує вона, – І бачити це в таких обставинах мені здається чудом».

 

Вислуховувати біль людей

Той факт, що ця ініціатива «Вікентійської родини» не спрямована на широкі маси людей, дає можливість сестрі Марті та Дмитрові налагодити дружні стосунки з людьми, яким допомагають, прислухатися до їхніх страждань, яких вони зазнали під час окупації. «Пані Галя мені розповіла, що коли в село зайшли росіяни, вона з чоловіком ховалася в холодному погребі, – пригадує черниця. – І лише вночі вони виходили наверх, щоб щось приготувати їсти. А її брат Леонід був сміливим, бо ходив по селу годувати покинутих у стайні тварин – корів, курей, свиней, а також собак і котів, залишених господарями, які втекли від нападників. Пані Галина, плачучи, розповідала, що російські військові тричі вистрілили в її знайому лише тому, що вона не відкрила ворота так швидко, як їм хотілося». Сестра Марта зауважує, що люди відкрито говорять про свій біль, але в їхніх серцях не вселився розпач і вони вміють виявляти вдячність, коли хтось простягає їм руку допомоги.

Наша співрозмовниця пригадує також бабусю Зіну, якій вже понад 80 років і яка, втративши свою хату, жила в сарайчику. «Ми вирішили купити їй модульний дерев’яний будиночок, і вона була надзвичайно рада, не могла повірити, що ми це зробили для неї, – розповідає вона. – За короткий проміжок часу ці люди пережили дуже сильні та суперечливі емоції, з якими нелегко справлятися: на початку року вони бачили, як знищили їхні помешкання, а тепер хтось інший пропонує їм безкорисливу допомогу».

Долати труднощі, допомагаючи іншим

Дмитро Опалєв зазначає, що його діяльність, через яку він несе людям добро, допомагає йому самому переживати цей складний період війни. «Це додає сили й енергії і хочеться ще більше допомогти», – наголошує він, висловлюючи подяку жертводавцям з різних куточків, які надсилають фінансову допомогу, завдяки якій «Вікентійська родина» може допомагати людям «відбудовувати помешкання і показати світле і краще майбутнє, і показати, що незважаючи на страшну війну, Бог дбає про людей, які опинилися в скруті».

Зло не має логіки, його неможливо зрозуміти

Всі ті, хто тепер в Україні допомагає іншим, робить це в умовах, коли в український містах і селах чи не щодня лунає сигнал тривоги, російські ракети продовжують руйнувати цивільну інфраструктуру та влучати в будинки людей. Як Дмитрові, так і сестрі Марті допомагає тверда віра в Бога і молитва. «Я усвідомлюю, що я не одна, – каже сестра , – я знаю, що Господь зі мною і з цими людьми, яким допомагаємо. Крім того, через молитву я можу донести їхній біль до Бога, який може дати їм сили прямувати вперед і не зосереджуватися на злі, тому що одна зі спокус зараз полягає в тому, щоб аналізувати зло, намагатися його зрозуміти. Але зло не має логіки і його неможливо зрозуміти. Натомість, треба спрямувати свою енергію та думки на дію: розуміти конкретні потреби людей і старатися їм допомогти».


Паломництво Святими місцями