Коли маємо достатньо витримки й любові, ми даємо дитині реалізувати її «я сам», – психолог Лідія Кондратик
  • Втр, 14/04/2020 - 12:34

У психології є різні теорії щодо розвитку особистості, проте всі вони визнають – базові речі закладаються у ранньому дитинстві, до трьох-п’яти років. Деякі дослідники вважають, що основи людської психіки – особливості взаємодії зі світом та моделі поведінки, починають формуватися задовго до народження, під час вагітності матері. У «Психологічній порадні» – продовження циклу програм про виховання дітей за участі християнського психолога Лідії Кондратик, автора книг «Він і Вона» та «Він, Вона і їхні діти».   

Одна із таких концепцій – матриць Станіслава Грофа, базується на тому, що розвиток людини починається фактично від зачаття, і що цей період – від зачаття до перших місяців життя, має вирішальне значення для формування особистості. Про це йшлося у попередній програмі, і Лідія Кондратик нагадує: «Те, наскільки позитивно дитина проходить етапи цього періоду – вагітність/пологи/народження, впливатиме на її здатність долати майбутні кризи. Криз у житті не уникнути – це моменти, коли нам потрібно змінювати свою поведінку, приймати і пристосовуватися до змін у зовнішньому світі чи внутрішніх змін у нас самих. І нам потрібно вміти долати ці труднощі. Дитина вчиться цьому ще до народження, вчиться розуміти, що доклавши певних зусиль (і найперше із них –  народитися), ми отримуємо щось вартісне. Коли дитина має можливість пройти цей початковий період з любов’ю і підтримкою батьків, вона дістає позитивний досвід цього…»

Отже, перший етап життя – це період формування базової довіри чи недовіри до світу. «Народжуючись, дитина покидає тепле і безпечне середовище материнського лона, і виходить у чужий і незвичний для неї світ. Те, як обійшлися з нею у перші хвилини й години, у перший місяць життя, дуже впливає на те, буде дитина довіряти цьому світу чи ні. Адже якихось передумов для довіри, в принципі, немає – світ незнайомий і чужий, тож які для цього підстави? І лише батьки можуть показати, що такі підстави є. Яким чином вони можуть це показати новонародженому немовляті? Задовольняючи його потреби. І це – не лише про фізіологічні потреби (нагодувати, поміняти підгузники тощо). Психологи кажуть про четвертий триместр вагітності, який триває три і більше місяців після народження – так званий період доношування. Так, дитинка потребує, щоб її носили, потребує постійного відчуття тіла матері чи батька – тих, хто дає безпеку і тепло. Цей фізичний контакт дуже добре впливає на дитину, стимулює розвиток мозку й дає відчуття спокою…»

Психолог також пояснює, що у такому віці означає дитячий плач, і чому, коли дитинка мовчить чи заспокоюється у своєму ліжечку сама  – не добре.  Як приклад,  – «будинки малюка», де часто панує тиша. «Плач немовляти – це не капризування, а сигнал, що у нього є якась потреба – фізіологічна чи потреба відчуття безпеки, любленості. Але коли нічого не відбувається – ніхто не підходить, не бере на руки, не говорить – дитинка розуміє, що плакати сенсу немає і замовкає… Так, обійми, присутність батьків потрібні дитині не менше, ніж їжа – це відчуття безпеки: якщо я плачу, хтось відізветься на мої потреби. Коли ці потреби задовольняються, дитина розуміє, що світ все-таки дружній, що тут можна жити і навіть діставати радість… І це відчуття придасться дуже скоро, коли дитина почне досліджувати світ…»

Наступний період – раннє дитинство, від одного до трьох років. Якщо попередній період і етап формування базової довіри пройдено успішно, у дитини розвивається потреба у самостійності, якщо ж ні – нерішучість, невпевненість. Психолог каже: розпізнати, як пройдено цей етап і наскільки були задоволеними базові потреби, у випадку дорослої людини, досить просто. Це відповідь самому собі на питання, яким є для неї світ – таким, де потрібно вигризати кожен шматок, чи таким, де місця і ресурсів вистачить всім і можна/потрібно ділитися?

«З базовою недовірою до світу працювати досить складно, тому що це – основи особистості, –  каже Лідія. – Тому, знаючи, як із цим непросто нам, дорослим зрілим людям, даваймо більше задоволення потреб нашим дітям, щоб у майбутньому вони були щасливішими…»

Отже, дитинка у цьому віці починає ходити, бігати, скакати, вчиться управляти своїм тілом. Вчиться їсти, вдягатися, можливо, навіть зав’язувати шнурівки – це вже «вищий пілотаж» освоєння дрібної моторики. Лідія зауважує: у багатьох дітей після перших слів – «мама», «тато», «дай» тощо, наступним є «сам / сама». «Це той важливий момент, коли дитина не дозволяє втручатися батькам і пробує все робити самостійно – їсти, вдягатися, обирати, що вдягнути, розібратися з іграшкою, розгорнути цукерку…»

Цей період – черговий іспит для батьків, особливо, якщо дитина – первісток. Адже тільки-но навчилися відчувати її потреби і задовольняти їх, дитина каже – «я сам \ сама». І батькам уже потрібно вчитися іншому – дозволяти, відпускати. «Часто від батьків дво- трирічних чи й старших дітей тільки й чути: не лізь, не бігай, бо впадеш, порвеш, проллєш тощо. І це також ключові моменти для формування самостійності чи, навпаки, нерішучості. Адже якщо дитина постійно чує це «не» –  що неспроможна сама, що не справиться, не зможе, покалічиться чи нашкодить – вона навіть не намагатиметься щось робити самостійно. Звісно, батькам буває простіше нагодувати, ніж чекати, поки дитинка поїсть сама, і потім прибирати за нею… Але, з іншого боку, треба розуміти, що саме так формується самостійність: дитина стверджується у своєму «я таки можу сам / сама» чи навпаки, «я не можу, не зумію, нема чого навіть пробувати»…

До речі, слова «спробуй» і «роби», при всій схожості, мають дуже різні відтінки значення. «Спробуй» передбачає, що «у тебе все одно нічого не вийде, але, ну, спробуй…» «Роби» націлює на досягнення, несе заряд «ти зможеш», «роби, як вдасться», «вчися». Врешті, дорослим теж не все й не завжди вдається з першого разу: навчання й опанування навичок – завжди процес, практика.

«Те саме зі «не бігай, бо…»: ніхто не навчився ходити, жодного разу не впавши, –  каже психолог. – Коли ми втримуємо дитину чи намагаємося зробити щось замість неї, на все життя закладається момент «я не зможу сам». Коли ж маємо достатньо витримки, сили, любові до дитини, ми даємо їй реалізувати це «я сам / сама». І це, окрім іншого, ствердження – «ти зможеш, навіть якщо тобі щось не вдасться». До речі, хороший приклад – як навчити застібати ґудзик: трішки допомогти, направити, але щоб дитина врешті застібнула його сама. Дитинка, може, й не пригадає, що мама допомогла у цій справі, але цей й, у даному випадку, не потрібно: важливим є відчуття – «я сам / сама щось змогла»…