“Коли ми говоримо людині слово “дякую”, то підкреслюємо її гідність”, — ієромонах Юстин Бойко
  • Втр, 29/01/2019 - 17:50

Вдячність як спосіб життя та “рецепт” щастя! Ієромонах Юстин Бойко — автор книги “Розмова з Богом за кавою” — з власного життєвого досвіду запевняє, що вдячність — це не елемент етикету, а важлива чеснота.

Вона не лише формує нас, а й допомагає бачити в інших добрі сторони. Ба більше, культура саме щирої вдячності може змінити наше життя на краще. Отож, про “філософію вдячності” — дізнавайтеся далі у нашій розмові.

“ВДЯЧНІСТЬ — ЦЕ ЧЕСНОТА, ЯКА НАЙБІЛЬШЕ ЗБЛИЖУЄ ЛЮДЕЙ. ВОНА ДОПОМАГАЄ НАМ У ДУХОВНОМУ ЖИТТІ, А ТАКОЖ ВИЙТИ З ВЛАСНОГО ЕГОЇЗМУ”

- Отче, на вашу думку, що означає бути вдячним (у сучасному світі), зокрема для християнина?

- Я вважаю, що вдячність — це загальнолюдська чеснота. Не потрібно бути віруючою людиною, щоб зрозуміти її цінність. Адже в кожній людині закладене сумління, яке промовляє, що є добре, а що зле. Навіть апостол Павло згадує про те, що погани (тобто ті люди, які не вірили в єдиного Бога) мали інші вірування і своїм нутром відчували, що є добре, а що — зле. Тому вдячність не потребує приналежності до християнської віри.

На мою думку, вдячність — це, по-перше, чеснота, яка належить до форм пошани гідності людської особи. А гідність людської особи виходить з того, що Всевишній сотворив людиною бути доброю. І навіть якщо людина впала, тобто відійшла від Бога, то все ж таки цей образ у ній зберігається. Це підстава для того, що задля людського спасіння приходить на землю сам Господь. Тож коли ми говоримо слово “дякую”, чи є за щось вдячні певній людині, то цим ми підкреслюємо її гідність.

По-друге, вдячність — це чеснота, яка найбільше зближує людей, творить спільноту. Адже коли хтось є вдячний, то це означає, що це людина з великим серцем; тобто людина вміє бачити не тільки себе, а й оцінити ближнього.

По-третє, вдячність — це чеснота, яка допомагає нам у духовному житті, а також вийти з власного егоїзму. Хто не вміє дякувати, або коли слово “дякую” та вдячність є рідкісним гостем, то така людина чи спільнота є вкрай закритою і переважно самотньою. Тож вдячність допомагає в духовній боротьбі.

На мій погляд, тепер така риса, як вдячність надзвичайно потрібна українському народові, щоб побороти споживацьку ментальність, яка в нас запанувала, попри війну. Споживацька ментальність — це не те, щоб щось мати. Вона зосереджує людину на самій собі. А коли людина зосереджена на самій собі і, скажімо, переживає якісь труднощі, то починає шукати причини негараздів, знаходить винних у цьому. Винними можуть бути ближні, рідні, а також обставини. Винний навіть сам диявол, а інколи — Бог. Наприклад, я, як священик, зустрічаю чимало людей, які не можуть пробачити Творцю…

“ПЕРЕДУМОВИ ПРИМИРЕННЯ — ЦЕ ПРОСТИТИ СОБІ, БЛИЖНЬОМУ ТА БОГУ”

- Не можуть пробачити Богу?..

- Так, бо вони мають образу на Нього... Я колись (понад 20 років тому) провадив прощу до Свято-Успенської лаври з нагоди храмового свята Успіння Пресвятої Богородиці. Я намагався організувати цю прощу так, щоб, крім різних заходів, сформувати й тематичні реколекції. Деколи я запрошував людей, а одного разу я зробив ці реколекції сам, зокрема я говорив про прощення і взяв за приклад Пресвяту Богородицю.

Я говорив про передумови примирення — це простити собі, простити ближньому і простити Богу. І коли я почав говорити про прощення Богу, то багато людей спочатку здивувалися, адже як це — простити Богу?! Проте ми почали аналізувати ситуацію, коли людина не може зрозуміти певних подій у власному житті, тож вона починає мати претензії до Всевишнього. Отож я побачив, що у церкві настала тиша. Я зрозумів, що це є велика проблема.

Тож з чого походить феномен, що людина не може простити Йому? А з нерозуміння суті життя, існування світу тощо, тобто це є проблема віри. Бо часом наша віра полягає в тому, що Бог мені повинен дати. На мою думку, в українського народу побутує чи переважає таке розуміння віри, що якщо я ходжу до Церкви, молюся та сповідаюся, то мені все повинно в житті йти дуже добре. Однак Син Божий, який кличе йти за Ним і взяти свій хрест, не обіцяє нам золоті гори. Він не обіцяє гарних перспектив, а просто закликає піти за Ним, довіритися Йому. Тому у вірі важливий є крок довіри до Бога — повірити Йому, що Він любить.

Людина, очевидно, у своїй немочі хоче мати гарантію: а що вона за це отримає?! Ми не є першими в цьому. Навіть апостоли запитували Ісуса Христа про те, що вони будуть мати за те, що покинули все і пішли за Ним. Тому мені видається, що в Україні є проблема розуміння суті віри, а через це і вдячності.

“ПОТРІБНО ВМІТИ РОЗРІЗНЯТИ ЧЕСНОТУ ВДЯЧНОСТІ, ЯКА Є В ЛЮДИНІ, ВІД ЕЛЕМЕНТУ ЕТИКЕТУ”

- Отче, бувають ситуації в житті, коли люди переживають велику втрату: рідних людей, здоров’я тощо… І здавалося б, що в їхньому житті більше немає за що дякувати. От що ж тоді залишається робити?

- Немає такої ситуації в житті, за яку не можна було б подякувати. Однак це не йдеться про театральну вдячність чи награність. Є люди, які мають цю театральність, бо вони дякують всім, але це не є чеснота вдячності. Треба розрізнити чесноту вдячності, яка є в людині, від елементу етикету. Вона може не говорити часто слово “дякую”, зате може бути вдячною. Чеснота і елемент етикету — різні речі. Я говорю про вдячність як чесноту, яку варто плекати.

Людей, які терплять на всіх фронтах, стає щоразу більше. Проте це було і колись, просто тепер ми маємо, на мою думку, забагато знань та інформації. Знання приносять і страждання. Адже людина роздумує: Боже, чому мені є в житті так? Вона починає входити у сферу філософії. Філософія шукає питання про остаточну мету речей чи подій, а людина шукає відповідь на питання, чому вона терпить. Однак немає остаточної відповіді на це запитання. Бо коли людині болить зуб, то на це знайде відповідь стоматолог, коли серце — кардіолог. Проте є такі терпіння, на які немає відповіді, або людина не здатна надати їх.

“ТЕРПІННЯ ДО ЛЮДИНИ ПРИХОДИТЬ З ТРЬОХ ПРИЧИН: ЯК КАРА ЗА ГРІХ, ВИПРОБУВАННЯ БОГОМ ЛЮДИНИ І ЩОБ ВИЯВИЛИСЯ БОЖІ ДІЛА НА ЛЮДИНІ”

- Отче, однак тепер психологи не рідко говорять, що терпіння нам більше шкодить, ніж приносить користь. Тож яка межа цьому?

- Дехто з терпіння робить головну чесноту християнського життя. Це дуже небезпечна річ. Буддизм у своїй суті виник як спосіб втечі від терпіння. Медитації мали немовби вивести людину з власного "я" (тіла) і допровадити до якогось стану розчинення. У християнстві людина не втікає від терпіння. Згідно з навчанням богонатхненних книг, терпіння до людини приходить із трьох причин: як кара за гріх, випробування Богом людини та щоб виявилися Божі діла на людині. Є певні терпіння, з яких людина виходить, але потім вони мають привести інших до віри.

Тож як поводитися людині в період терпіння?

Я буду говорити як людина, яка має свої терпіння. Проте в кожної людини є власні терпіння і не можна їх порівнювати, бо кожного вони болять по-різному. Найголовніше, це триматися Божої руки — молитися своїми словами, тобто розмовляти з Богом, а також ставити питання Всевишньому і шукати відповідей. Людство шукає відповіді на терпіння відколи воно існує, адже є фізичні й духовні терпіння.

- Є люди, які надто багато терплять і від цього страждають, а є такі, що взагалі не терплять. Чому цю гармонію (межу) в нашому житті важко знайти?

- От знайдіть межу між добром і злом?!.. У Біблії йдеться про дерево розпізнання добра і зла. Зауважте, що богонатхненний автор не називає конкретно плоду. Тобто головною причиною страждання людини є неправильне пізнання. Автор зазначає, що до того, як дійшло до гріха, людина повинна була пройти період сумнівів.

Варто згадати, що Люцифер (згідно з навчанням Церкви й богонатхненних книг) є сотворінням Божим, який відвернувся від Бога. Він також є ангелом. Ви тільки уявіть, що він, як один із найпрекрасніших ангелів, засумнівався в тому, хто його сотворив. Тобто людина з ангелами творить десь потрібну долю.

Можливо, когось це шокує, але святий Єфрем Сирійський молився за навернення диявола. Очевидно, це виходить за межі навчання Церкви. Однак він базувався на тому, що Люцифер є Божим сотворінням, яке раніше чи пізніше навернеться, бо все в Христі повернеться до свого початку. Тобто Син Божий є головним посередником, який проведе все до ладу (не тільки людство, а й ангелів).

- Отче, Ви у своїй книзі “Розмова з Богом за кавою” багато пишете про вдячність. Навіть кожен свій роздум закінчуєте тим, що просите в Бога благословення для себе і тих, кого зустрінете. А також дякуєте Йому за день і за все. Цікаво, а як Ви прийшли до того, що треба дякувати за різні барви свого життя? Чи є у цьому причина?

- Причина справді є, бо останні п’ять років мого життя мене радикально змінили. Що мене змінило? Події та люди. Мабуть, перше, що на мене надзвичайно вплинуло – це Майдан, який називають Революцією гідності. Я не міг на ньому бути, бо тоді захворів і перебував у лікарні. Проте я спостерігав за цими подіями. Я дивувався людському духові та злобі, коли контраст між добром та злом стає вкрай яскравим.

Крім того, мене змінила війна та смерть мого приятеля. Чому мене змінила його смерть? Бо мені довелося бути не лише при його смерті. Ми з друзями його супроводжували протягом останніх років, коли він вже був тяжкохворий. І після цих подій мене дають до Шевченківського гаю, де є Свято-Іванівська лавра УГКЦ. Після подій, пов’язаних зі встановлення пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому, я опиняюся там. Гарне місце, однак у студитських кулуарах це місце сприймалося як заслання...

“У НАШОМУ ЖИТТІ НЕ РІДКО ПЕРЕПЛІТАЄТЬСЯ ЧОРНЕ І БІЛЕ”

- Про це ви пишете у своїй книзі. Але чому?

- Це були тільки кілька маленьких кімнаток. Це зараз ви можете прийти й побачити якийсь розвиток і перспективу. А раніше цього не було, бо навіть те, що це є спадщина митрополита Андрея Шептицького, — про це мало хто знав.

Ці останні роки були для мене найтяжчими, але найбільш благословенними. Були різні випробування... Я боявся, що наберуся жалю, який у мені накопичувався. Я не маю якоїсь злопам’ятності, що я комусь пам’ятаю зло, але це не є моя чеснота, над якою я працюю, це, мабуть, дав мені Бог як дар. Я побачив, що жаль мене руйнує. Жаль — це також одна з форм неможливості прощення, досконалого прощення.

Я спробував раненько вставати й собі осмислити таку річ... Я пішов у монастир, я — монах. Я надзвичайно задоволений своїм покликанням. Я є людина віри. Якщо я маю жаль чи якісь образи, значить моя віра є не те що недосконалою, а вона далека від ідеалів. Я почав дуже рано прокидатися, виходив надвір, дивився, як співають і літають пташки, а також дивився на хрест. Пив каву і сидів при хресті.

Моя книжка називається “Розмови з Богом за кавою”, але вона не читається на одному подиху. Це мої переживання щонайменше двох років. В основі цієї книжки є хрест, а не кава. Кава є лише як елемент декору.

Я неймовірно люблю хрест у його багатому значенні. Можливо, тому, що я шукав способів відповісти на питання про терпіння у власному житті. Я їх мав і маю, як кожна людина.

Я зрозумів, що найкращий спосіб — це нести свій хрест. Мені колись дуже допомогла розповідь (я не знаю, хто є її автором) про сон одного чоловіка. Йому приснилося, що він несе хрест разом з Ісусом, Його апостолами та іншими людьми. Усі йдуть попереду й несуть гарні хрести, а він несе незграбний хрест. Урешті-решт, чоловік підходить до Ісуса і каже Йому: “Кожен має гарний хрест, а я маю такий нещасний. Заміни мені мій хрест, будь ласка!” Христос відповідає: “Добре. Ми зараз підійдемо до гори хрестів і ти собі вибереш хрест, який ти будеш вважати гідним”. Коли вони підійшли до тієї гори хрестів, то чоловік кинув свій хрест і побіг вибирати. Він почав вибирати: той важкий, той затонкий, той завеликий, той замалий… Нарешті вибирає і каже: “О, це мій хрест!” Ісус промовив: “Знаєш, чоловіче, ти навіть не зауважив, що вибрав той самий хрест, який ти нещодавно так поспіхом кинув”. Цей образ мені закарбувався в пам’яті.

Я справді вельми вдячний Богу. Можливо, мені бракує слів, щоб я передав свою вдячність. Попри різні моменти в моєму житті, я відчуваю Його любов. Вдячність Богові — це щоденно знаходити момент, за який я можу бути вдячним Йому. І це не є театральна вдячність. Я дійсно нею живу. Мене колись старі підпільні священики вчили: щодня знайди щось, за що би Богу подякувати.

І я щодня намагаюся знайти причину, щоб подякувати Богу (за друзів, сонце, живих батьків, за можливість/нагоду випити кави з друзями). Бо інакше ми залишимося суспільством, яке нічого не робить, а тільки нарікає.

...Тож ці рядки народжувалися у вкрай важкі хвилини. Проте я ні про що не шкодую. Знаєте, це були найкращі часи. Я тепер боюся такого життя — на поділи чорного та білого, бо людське життя — це суцільна площина. Проте в нашому житті не рідко переплітається чорне і біле.

“НАД ВЛАСНИМ ЩАСТЯМ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ”

- На вашу думку, якими цінностями тепер живе сучасне суспільство? Чого йому бракує або чого воно навчилося?

- Чого саме ми навчилися? А того що над власним щастям потрібно працювати! Воно нам даром не прийде. Також ми навчилися тому, що над власним терпінням треба працювати, а власну перемогу — здобувати.

Чого ми не навчилися? Це далекоглядно мислити, тобто дивитися на наше життя не сьогоднішнім чи завтрашнім днем, а на далеко років вперед. Нам бракує життєвого стратегічного максималізму, але як народ ми розвиваємося. Ми осягнули надзвичайно багато. Свобода принесла виклики, але й шанси також.

Як країна ми ще дрейфуємо на світовому полі. Проте не тільки ми у цьому винні. Зараз потряслися усі основи землі, тобто непевність є практично рідною сестрою щодення. Люди від цієї непевності не можуть в житті собі щось спланувати.

Однак, я вважаю, прийде час, коли геополітична ситуація якось зміниться, вона вже змінюється, бо те, що відбувається зараз, повинно було статися, зокрема й війна. І ми знайдемо своє місце як народ. Я в це вірю і бачу передумови для цього. Народилося молоде покоління, яке вільно мислить, але яке треба навчити й показати йому приклад.

- Отче, ви згадали про молоде покоління. Тож як навчити його бути вдячним? Як краще його виховати? І на яких цінностях зростали власне ви?

- Мене вдячності навчила молитва, бо я знав, що Господь мене провадить. І ця вдячність до Бога навчила мене бути вдячним й до людей. Крім того, цього навчила мене моя сім’я. Сім’я — це перше, завдяки чому людина пізнає світ і Бога. Хтось каже, що хата — не церква. Навпаки, хата — це перша церква, бо тут людина пізнає Всевишнього, ким є люди тощо.

Мені здається, що ці складові є незмінними. Вдячність, тобто віра в Бога, — це перше, що формує нас. Адже без віри в Бога ми далеко не зайдемо. І, звісно, мати приклад. Без цих складових я важко уявляю молоде покоління. Очевидно, молодь думає, що вона все знає. Проте молодь мусить мати приклад.

“ЯКЩО ХТОСЬ ХОЧЕ НАВЧИТИСЯ БУТИ ВДЯЧНИМ, ТО ПЕРЕДУСІМ ВАРТО СПРОБУВАТИ ПОБАЧИТИ В ЛЮДИНІ ДОБРІ СТОРОНИ”

- Є така думка: щоб навчитися молитися, спочатку потрібно навчитися дякувати. Що Ви думаєте про це? І чи може вдячність змінити наше життя?

- Спробуйте кожного дня знайти причину подякувати батькам, друзям, людям на вулиці за щось. Я не знаю, як зміниться світ, але ви точно змінитеся. Ви побачите, що у вашому житті не все так погано. Усе ж таки життя має сенс. Зараз люди борються найбільше за почуття, щоб у житті знайти сенс. І коли є за щось дякувати, значить є для чого жити. Я не говорю за цілий світ, але я знаю одне, що моє життя змінює вдячність Богові, людям тощо. Я вважаю, що інших людей це також змінить.

Мене дуже дивує, коли хтось каже: от я люблю говорити правду в очі. Однак правда не завжди є такою, яка ріже. Якщо правда ріже, то треба собі поставити питання, чи це правда. Правда виховує. Правда деколи болить, одначе вона має виховний характер.  Правда — це те саме, що ніж, яким можна порізати хліб і вбити людину. Це зброя. 

Якщо хтось хоче навчитися бути вдячним, то передусім варто спробувати побачити в людині добрі сторони, навіть тоді, коли здавалося в людині їх не видно. Не буває, щоб у людини не було добрих сторін. І коли в людях знайти ці добрі сторони, тоді вдячність з’явиться сама собою.

“ЩАСЛИВА ЛЮДИНА — ЦЕ ТА, ЯКА ЗНАЄ, ЧОГО У СВОЄМУ ЖИТТІ ВОНА БАЖАЄ”

- Ми поговорили про стосунки з Богом, з ближнім і собою. Можливо, ці проблеми виникають, бо людина не розуміє себе та сенсу свого життя, чи в неї є викривлене розуміння цього. Як Ви вважаєте?

- Кожна проблема має чимало причин. На мою думку, ми живемо в добу величезної кількості інформації. Я б радив в епоху великих інформаційних технологій — помолитися, почитати й оцінити книжку (особливо Святе Письмо), досвіди інших людей і спитати себе: а що я хочу в цьому житті осягнути, щоб не бути людиною, яка живе ситуативно?

Людина — це корабель, що має пристань, біля якої вона відчалює і до якої вона причалює; тобто людина повинна мати курс. Однак тепер людині стає все важче. Чому? Бо раніше було кілька орієнтирів, ідеологій, які формували напрямок розвитку суспільства. А тепер людина має великий вибір і вона не знає, до чого прагнути. Тому без взаємин із Богом людина не зможе віднайти відповіді на ці питання.

Тож тепер не є щасливою людина, яка найбільше знає. Щаслива людина — це та, яка знає, чого у своєму житті вона бажає.

Розмовляла Оксана ВОЙТКО,

Департамент інформації УГКЦ