Коментар Апостола на Неділю 2-гу після Пасхи, Томину. Антипасха (Ді 5, 12-20)
  • Нед, 27/04/2014 - 00:16

Діяння святих Апостолів 5,12-20

12Руками апостолів робилося багато знаків і чудес у народі. Усі вони перебували однодушно у притворі Соломона, 13і ніхто сторонній не насмілювався до них пристати; однак народ хвалив їх вельми. 14Віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа, сила жінок і чоловіків; 15так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала. 16Сила людей збиралась навіть з довколишніх міст Єрусалиму, несучи хворих та тих, що їх мучили нечисті духи, і вони всі видужували. 17Устав тоді первосвященик і всі ті, що були з ним, - то була секта садукеїв, - і, повні заздрощів, 18наклали руки на апостолів і вкинули їх до громадської в'язниці. 19Але вночі ангел Господень відчинив двері в'язниці й, вивівши їх, мовив: 20«Ідіть і, ставши в храмі, говоріть до народу всі слова життя цього.»

 

Вступ

На Пасхальній Літургії, перед тим як на декількох мовах пролунає „Спочатку було Слово...”, уривком з Апостола розпочинаються читання з книги Діянь св. Апостолів, що триватимуть до свята Зіслання Святого Духа. Ці два уривка – апостольський і євангельський – об’єднують теми сповнення предвічного Божого Замислу у Воскресінні Христовому, і, водночас, початку нового життя, що воно знаменує і відкриває. І в цьому є великий урок для нашої віри, оскільки ми переважно Пасху сприймаємо як завершення великопосного подвигу.

Про це ж і йдеться у книзі Діянь. Апостоли, що багато пережили зі своїм Вчителем, зокрема ж підчас Страсного Тижня, вважали, що час випробувань уже закінчився, а з Воскресінням все звершилось, очікуючи тепер на Господню (і свою) перемогу і торжество, питають Воскреслого: „Господи, чи цього часу знову відбудуєш Ізраїлеві царство?». Воскресіння ж є знаком, завдатком  і початком Нового Життя, Нового Творіння. Христова перемога над смертю не означає, що люди більше не вмиратимуть, що більше не буде страждань, переслідувань, болю, а зло і несправедливість остаточно зникнуть. Не все так просто, і правда та добро ніколи не перемагають миттєво, але Воскресіння Христове є початком цієї перемоги. Воскресіння Господнє нам, котрі „у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”, являє, що життя вже не є ходою до гробу, а смерть – вже не кінець усьому.

Книга Діянь є книгою оцього початку, і навіть її завершення, в якому розповідається про ув’язнення ап.Павла в Римі, є насправді новим початком, початком вже нашої історії. Ця книга є не просто хронологічною ланкою між євангельськими подіями та історією Церкви, але свідчить про те, як діє євангельська закваска в історії і серед народів, а наше життя дозволяє побачити як продовження Євангелія. Нам, що так напружено чекали закінчення цієї довгої і виснажливої зими, що так надіялись, що Воскресіння Христове принесе очікуванні зміни і омріяний мир, потрібно усвідомити, як колись апостоли, що з Воскресіння все тільки починається.

Вже з перших сторінок стає ясно, що по Воскресінні назовні майже нічого не змінилось, але залишився спротив натовпу і влади, учні не мали імунітету від переслідувань та ув’язнень. Переміна самих апостолів також була не миттєвою, проте саме життя вже стало іншим, наповнене новим змістом.

Книга Діянь не розповідає про ідеальну спільноту, що складається з не менш ідеальних людей, що позбавлені людських немочів, – в ній згадується про роздори і суперечки, про слабодухість, лицемірство  та помилки,  тобто те, що ми бачимо і в наших спільнотах. Але ця книга неначе вчить бачити через це, вказує на інший, справжній вимір Церкви - на  Божу силу, що немочах людських і попри них проявляється.

Церква зростає і поширюється не завдяки добре продуманій стратегії, спланованих діях чи особистих ініціативах, і не завжди – завдяки людським зусиллям. Як заснування, та і зріст Церкви є дією Духа Святого в житті Церкви, який просвічує, перемінює, радить, підштовхує, сприяє... Саме тому книгу можна назвати Діяннями (або Євангелієм) Святого Духа, поштовхом, силою і поміччю якого Церква звершує своє післаництво свідчити Євангеліє „в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії й аж до краю землі” (Ді 1,8), долаючи культурні, соціальна та інші бар’єри. Щоб це пригадати і усвідомити, книга Діянь буде читатися аж до Зіслання Святого Духа, готуючи нас до Його прийняття.

Книга Діянь описує, як, попри перешкоди і спротив, Блага Вість з Єрусалиму досягнула Риму, а з малої єрусалимської спільноти зросла і поширилась Церква. У цій дорозі, про яку розповідає книга, можна виділити шість частин, кожна з котрих завершується підсумком пройденого шляху і пережитих подій (6,7; 9,31; 12,24; 16,5; 19:20; 28,31).

Недільне читання знаходиться у першій частині книги, що розповідає про події, які стались на самому початку цієї подорожі: пролог (1,1-3), розповідь про Вознесіння та післаництво апостолів (1,4-11), вибір Матія (1,12—26), П’ятидесятниця та проповідь Петра (гл.2); зцілення кривого при дверях Храму, проповідь, арешт та суд над Петром і Іваном, що завершився забороною благовістити ім’я Ісуса (3-4,21); розповідь про спільноту, що „мала одне серце й одну душу” (4,22-37); розповідь про лицемірство Ананії та його дружини (5.1-11); чергове ув’язнення та чудесне визволення, суд, мудра порада Гамалиїла, вирок синедріону і непослух апостолів („Слухатися слід більше Бога, ніж людей”: 5,12-42); вибір дияконів (6,1-7). Розповідь завершується підсумком у 6.7: „І росло слово Боже та множилось число учнів у Єрусалимі вельми, і велика сила священиків були слухняні вірі.” Події відбуваються в Єрусалимі, всупереч спротиву священиків і садукеїв спільнота зростає завдяки сміливому свідоцтву апостолів, що супроводжується знаками і чудами. В житті спільноти виявляється дія Духа Святого, однодушність і взаємопідтримка якої є найкращим свідоцтвом, і навіть арешти стають нагодою свідчити. Проте зростає ворожнеча з боку влади і старійшин, і сама спільнота не має імунітету від лицемірства (гріх Ананії та його дружини).

 

Коментар

12 Руками апостолів робилося багато знаків і чудес у народі. Після зцілення кривого і проповіді Петра у притворі Соломона (гл.4), що стало приводом для першого ув’язнення і суду, слідує однодушна молитва вірних про поміч і підтримку у несенні свідоцтва: „29 І нині, Господи, споглянь на їхні погрози й дай твоїм слугам з повною сміливістю проповідувати твоє слово. 30 Простягни твою руку на вилікування, нехай стаються знаки і чудеса іменем святого слуги твого Ісуса.” Тут і в подальшій розповіді про сміливість апостолів ми бачимо сповнення цього благання.

В книзі діянь розповідається про багато „знаків і чудес”, якими супроводжувалась проповідь апостолів. Деякі богослови вважають, що ними була позначений ранній етап життя Церкви, коли віра потребувала окремої підтримки та запевнення, і по мірі дозрівання віри та зростання Церкви кількість чудес зменшувалась (пор. Йо 20,29: „Щасливі ті, які, не бачивши, увірували!”). Проте і в Євангеліях, і в Діяннях віра не є наслідком, але радше умовою чуда; чудо не є причиною віри, але її супроводжує та скріплює, її засвідчує. Численність тих чудес свідчить про віру перших християн, що визнавали всемогутність і силу Бога, Котрий вислуховує і здійснює все, що з довір’ям просимо (Мт 21,22; Як 1,6). Не йдеться, отож, про якийсь особливий час, що минув, „дитинство” чи „юність” Церкви, яка потребувала тоді окремої підтримки. Ми живемо в тому ж часі (2Кор 6,2: „Ось тепер - час сприятливий, ось тепер - день спасіння.”), що розпочався з Воскресіння Христового, єдина відмінність – блаженство вірити не бачивши, відмінність виключно „хронологічна”, оскільки вже тисячоліття відділяють нас від цієї Перемоги в її історичному вимірі. Віра і молитва мають бути такими ж, як тоді.

Усі вони перебували однодушно у притворі Соломона. Притвор Соломона – велика крита галерея при вході до Храму, на його подвір’ї, називався так, оскільки існувало передання, що вважало його вцілілим рештком ще Соломонового Храму. Через нього проходили ті що йшли на молитву до Храму, сюди ж повертались після неї відпочити і послухати проповіді чи дискусії вчителів, отож це дуже зручне місце для зібрання та сприятливе для проповіді.

13 і ніхто сторонній не насмілювався до них пристати; однак народ хвалив їх вельми. Під сторонніми, ймовірно, розуміються неюдеї, що відвідували синагогу і храм, вірили в Бога Ізраїля, але не були (ще) обрізані і не зберігали всіх приписів юдаїзму. Таких називали „тими, що бояться Бога” (Ді 13,16: „Встав тоді Павло і, давши знак рукою, мовив: «Мужі ізраїльські й ви, що боїтеся Бога, слухайте!”). Можливо йдеться про євреїв, що ставились з повагою до спільноти учнів Ісуса (християнами їх назвуть згодом і в іншому місці – Ді 11,26: „В Антіохії вперше учнів названо християнами.”), проте ще не наважувались пристати до них. Віра не завжди потребує чуда, але часто – сміливості.

Не тільки проповідь та чудеса, що здійснювались руками апостолів, але і однодушність і життя спільноти, є свідченням Божої Присутності і знаком сили духа Святого, тож „14 Віруючих дедалі більше й більше приставало до Господа...”

15 так, що й на вулиці виносили недужих і клали на постелях і на ліжках, щоб, як ітиме Петро, бодай тінь його на кого-небудь з них упала. Свт. Йоан Золотоустий каже: „Велика віра, тих що приходять, навіть більша, ніж була за Христа. За Христа не було того, щоб зцілення одержували більше на постелях і від тіні. Чому ж це відбувалось? Тому, що Господь предвістив кажучи (Йо 14,12): „Хто в мене вірує, той так само діла робитиме, що їх я роблю. А й більші від них робитиме””.

Цей епізод перегукується з розповіддю єв. Марка про зцілення через дотик до Ісуса (Мк 6,56): „І куди він тільки приходив, - у села чи міста, чи в слободи, - клали на майданах хворих і просили його про змогу бодай доторкнутися краю його одежі; і хто тільки торкавсь його, ставав здоровий.”

В давнину вважали, що тінь немовби прикріплена до людини, зокрема існував єврейський припис, що якщо чиясь тінь падала на мерця, така людина вважалась занечищеною, немовби діткнулась мерця.

Оце бажання дотикнутись (бодай через тінь) до чудотворця може виглядати як певний забобон, проте дивує, що Бог таки дарує зцілення (пор. зцілення кровоточивої жінки в Мк 5,28–30). Він іде назустріч очікуванням і прагненням людини, і щоб почати з нею спілкування готовий відповідати на їй зрозумілій мові.

З 13 по 17 вірш ми зустрічаємось з різною реакцією на чудеса, що ще раз свідчить про те. що співвідношення між вірою і чудом не є простим і механічним: когось чуда бентежать, інших притягають, а декого – призводять до обурення.

17 Устав тоді первосвященик і всі ті, що були з ним, - то була секта садукеїв, - і, повні заздрощів, 18 наклали руки на апостолів і вкинули їх до громадської в'язниці. Слово zhloς, яке тут перекладено як „заздрощі”, має також значення ревність, запал, завзяття. Ця двозначність слова є дуже знаковою. Первосвященик, садукеї, книжники та їхні духовні „спадкоємці” (як і у випадку Ісуса) були свято переконані, що боронять Закон, святість Храму, батьківські традиції чи національні святині, але насправді ними рухали страх втратити свій становище і владу, з цими цінностями пов’язані.

19 Але вночі ангел Господень відчинив двері в'язниці й, вивівши їх, мовив: 20 «Ідіть і, ставши в храмі, говоріть до народу всі слова життя цього.» Це не втеча і не просто чудесний порятунок, - апостоли не втікають, а повертаються туди, де їх знову легко схопити. Важливо, що апостоли послухали наказу Ангела проповідувати, тоді як це було заборонено первосвящеником (Ді 4,18), і згодом на синедріоні Петро проголосить „Слухатися слід більше Бога, ніж людей!” (5,29).

говоріть до народу всі слова життя цього. Благовість не є доктриною чи ідеологією, не є і не може бути системою міщанських цінностей та моралі, що прикривають моральну пустоту або забезпечують якійсь духовний комфорт чи потреби. Євангеліє не доказують, і в ньому не переконують (Сам Господь відмовлявся це робити!), його свідчать. Благовість Воскресіння – це свідчення про нове життя і реальність, що розпочались з Воскресіння і ним даровані та запевнені.

І в апостольському, і в євангельському уривках ми бачимо ми бачимо те ж, що і на іконі Воскресіння Христового – Воскреслий виводить із в’язниці. До апостолів приходить скрізь замкнені двері і рятує з в’язниці, в яку перетворив їх горницю страх перед юдеями (Йо 20,19); Тому – з оков сумнівів і страху повірити в добре (щоб знову не попектись і не зневіритись!); Петра і Йоана – з кам’яних мурів, в яких вони опинились через людську заздрість та злобу, ледь прикритими політичною та релігійною доцільністю. Для Воскреслого немає мурів, вони існують тільки у нас – стіни невірства, страху. розчарування, заздрості, нарікання, байдужості... І щоб Господь нас зміг визволити, вивести на світло дня, до життя, до свободи, потрібна віра. Віра, яка є довір’ям, що Він це може зробити, і послухом Його Слову. Щоправда, вона ще й вимагає сміливості.

о. Ігор Цмоканич

Джерело: http://pcc.ugcc.org.ua