Коментар Апостола на Неділю 7-му після Пасхи, Неділю свв. Отців І-го Вселенського Собору
  • Суб, 31/05/2014 - 16:28

Неділя 7-ма після Пасхи, свв. отців І-го Вселенського собору

Діяння святих апостолів 20,16-18.28-36

 

16 Бо Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не баритися в Азії; поспішав бо, щоб, по змозі, на день П'ятидесятниці бути в Єрусалимі. 17 З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. 18 Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив: «Ви знаєте, як з першого дня, коли я вступив у Азію, увесь час поводився я з вами, 28. Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров'ю власною. 29. Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. 30 Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів. 31 Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день, не переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум. 32 А тепер передаю вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими. 33 Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого. 34 Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки. 35 У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: «Більше щастя - давати, ніж брати.» 36 Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав молитися.

 

У Діяннях Апостолів святий Лука записав не одну промову-проповідь апостола Павла, які відрізняються між собою з огляду на адресата до якого звертаються. У  13,14-41 Павло говорить до юдеїв, а у 14,15-17 і 17,22-31 промовляє відповідно до побожних і вчених поган. Після 20 розділу зустрічаємо й інші його промови. Сьогоднішній уривок, однак, є єдиною проповіддю Павла, яку можна б назвати душпастирською, тому що звернена до спільноти віруючих, тобто до тих, які вже прийняли Благовість й отримали хрещення. У цій своїй проповіді Павло не пускається в довгі теоретичні чи програмні обговорювання, а пропонує те, що сам робив. Йдеться, крім того, про прощальну промову, подібну до Ісусової на останній вечері згідно з Євангелієм від Йоана. Так як Ісус, Павло залишає свій заповіт, тобто доручає в спадщину усі свої блага своїм найріднішим, тобто усім тим, яких він породив у вірі.

Перед тим, як вирушити в останню дорогу, Павло застановляється над своїм служінням і своїм свідченням, закликаючи Ефеських пресвітерів наслідувати його в служінні Слову. Євангелія, говорячи про Ісуса, показують нам, що кожна людина покликана бути учнем. Діяння, представляючи Павла, засновника спільнот, показують нам якою повинна бути Церква, пристосовуючись до всіх культур усіх часів. Бог насправді промовляє в реальностях історії, а не у фантазіях наших думок: він здійснює свої обітниці, а не наші очікування. Спільнота не будується на наших проектах, а має бути вкорінена і побудована на скелі, якою є Євангеліє Ісуса Христа. А старші (пресвітери) повинні бути дзеркалом кожної чесноти, наслідувачами Павла, так як і він Христа (1 Кор 11,1); повинні бути непорочні, повинні дбати про убогих, берегтися спокуси багатства і чувати, щоб хижі вовки не знищили спільноту.

У центрі проповіді знаходимо в. 28: “Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров’ю власною”. Це – пророче слово, яке укріплює пресвітерів у їхньому служінні: бути пастирями народу нового союзу, що є ділом самого Бога: Отця, і Сина, і Святого Духа.

 

Ми вже сказали, що сьогоднішній Апостол – це частина єдиної душпастирської проповіді Павла. Усі інші промови були звернені чи то до юдеїв, чи то до поган, і лише ця –до християн, а точніше, до пресвітерів. Крім того, це прощальна промова, тому що – як висловився Лука про Павла –, “більше не побачити їм його обличчя” (Ді 20,38). І так як Ісус на своїй останній вечері, Павло теж залишає свій заповіт. Заповіт це, коли залишаємо свої блага комусь іншому: Ісус дав нам своє найбільше благо – своє тіло і кров. А Павло каже: “Будьте моїми послідовниками, як і я – Христа” (1 Кор 11,1; див. 1 Кор 4,13). Сенс цих слів дуже ясний: він залишає нам самого себе! Отже, Павло, відходячи і прощаючись, не пропонує якісь гарні ідеї, ба навіть якийсь душпастирський план... а просто залишає нам самого себе, а точніше свій стиль життя.

Павло перейнятий долею Божої Церкви, що її Він придбав власною кров’ю. Він переймається тим, що до неї входять хижі вовки зі зовні та і в середині також з’являються хижаки. Отже, його слова – це наче лікарство проти цієї небезпеки. І пропонує те, що він сам робив як зразок для старійшин і пресвітерів, які повинні будуть робити так само для спільноти. А те, що тут говориться про пресвітерів, сьогодні вартує для кожного з нас, тому що ми, так як і вони, також є віруючими і, кожен у свій спосіб, несемо відповідальність за Церкву.

Саму проповідь Павла можна поділити на дві частини: 1) вв. 18-27 і 2) вв. 28-35. У першій частині, з якої сьогоднішнє читання Апостола пропонує лише перший вірш, говорить про зразок євангельського свідчення; а у другій – бачимо заклик бути обережними із-за присутності вовків.

 

В. 16: Бо Павло вирішив плисти попри Ефес, щоб не баритися в Азії; поспішав бо, щоб, по змозі, на день П'ятидесятниці бути в Єрусалимі.

Павло поспішає, щоб по змозі бути на П’ятидесятницю в Єрусалимі. Напевно цей поспіх викликаний чимось більшим, аніж лише обов’язком для кожного ізраїльтянина чоловічої статі на це свято “стати перед Господом”. Для Діянь це свято – початок Церкви, коли апостоли “прийняли силу Духа Святого і стали свідками Христа в Єрусалимі, у всій Юдеї та Самарії і аж по край землі” (пор. Ді 1,8). Павло поспішає до витоків Церкви як географічних (Єрусалим), так і хронологічних (Зшестя Святого Духа).

 

В. 17-18: З Мілету він послав у Ефес і прикликав пресвітерів Церкви. Коли ж вони прийшли до нього, він до них промовив: «Ви знаєте, як з першого дня, коли я вступив у Азію, увесь час поводився я з вами,

Павло з Мілету посилає до Ефесу, щоб прикликати пресвітерів Церкви. Грецький текст говорить про “пресвітерів” (грецькою πρεσβυτεροι), слово яке в нас стало синонімом до “священик”. Однак, тут у Церкві початків вказує на старійшин, тобто відповідальних за провід у Церкві, які, отже, повинні бути першими у свідченні, першими в тому, щоб бути прикладом, першими в наслідуванні й уподібненні до Пастиря.

Але чому Павло їх кличе до Мілету? Тут треба собі пригадати заколот золотарів у Ефесі, розпочатий Димитрієм, якого ледве утихомирив писар міста (див. Ді 19,23-40). Павло напевно не боїться за самого себе, але очевидно не хоче створювати непотрібні проблеми Ефеській Церкві. Тому і скликує до Мілету пресвітерів Ефеської Церкви, щоб подати їм вказівки, в який спосіб повинні жити ті, які прийдуть після нього до проводу Церкви.

Душпастирська програма Павла вповні зосереджена на свідченні, виходячи з того що він сам жив і робив, що не є якимось самовихвалянням чи показухою, тому що те, що Павло робив і жив, а і свідчення яке він дав, проходило в слабкості, через різні протистояння і підступи проти нього, як також і всі нещастя і гоніння, які Євангеліє йому спричинило.

Павло починає свій виступ словами: “Ви знаєте”, розкриваючи таким чином велику таємницю душпастирювання, а саме, що жодної таємниці не існує. Хто бажає приховувати якісь таємниці, робить це звичайно тому, щоб могти обманути інших, а тут натомість читаємо: “ви знаєте добре те, що кажу, тому що ви самі це бачили”.

Отже, “ви знаєте”: усе відкрите, доступне, ви це бачили, нема нічого схованого. Ба навіть можна сказати і більше: так як у Посланні до Солунян усе зосереджене на відкритості, на відкритості, яка бажає сказати, що зовнішність є такою як і внутрішність, і нема потреби щось приховувати.

Євангеліє бажає дійти до всіх і саме тому воно не приховує якісь “секрети” тільки для “вибраних”. Євангеліє є для всіх і тому ми його слухаємо у спільноті, читаємо його разом, і розуміємо його зокрема завдяки свідченню одних одним.

У Євангелію Ісус розкриває нам таємницю (таїнство) Бога, “що так полюбив світ, що дав Сина свого Єдинородного, аби кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним” (Йо 3,16). Отже, “тайновведення”, про яке часто можемо чути в контексті зокрема Святих Таїнств не є якимось “засекреченням”, впровадженням в якісь секрети, про які, так як у сектах, нікому не можна розповідати, а власне навпаки: пізнання таїнства Бога, який об’являється – оце і є справжнє “втаємничення”. Читаємо у Догматичній конституції про Боже Об’явлення Dei Verbum [Слово Боже] Другого Ватиканського Собору: “Сподобалось Богові, в своїй доброті і мудрості, об’явити себе самого й подати до відома таїнство своєї волі” (DV 2).

Отже, оце “ви знаєте” є фундаментальним, тому що показує, що нема якогось подвійного життя, одне яке було б на зовні, а інше – в середині. Натомість внутрішнє життя проявляється на зовні. Звідси, зрештою, походить і авторитет Павла, тому що те, що він говорить (на зовні), походить з його способу життя, з його внутрішності, з його серця – і тому може доторкнутися серця кожної людини. Цікаво зауважити, що євангелист Марко практично розпочинає публічну діяльність Ісуса з одної проповіді Ісуса в синагозі в Капернаумі: “а був якраз у синагозі чоловік з нечистим духом” (Мр 1,23). Як довго він там був, не знаємо, і скільки разів він вже чув Святе Письмо і різні проповіді та повчання, але вони не мали жодного впливу на нього. Однак, коли Ісус читає Святе Письмо і навчає, цей демон наче скаженіє і кричить: “Що нам і Тобі, Ісусе Назарянине? Прийшов єси нас погубити!” (Мр 1,24). Одержимий міг спокійно приходити на всі богослужіння і вислуховувати усі проповіді, тому що не мали вони “авторитету Слова” (пор. в. 22: “І дивувалися його навчанню, бо навчав Він їх як повновладний, а не як книжкини”). Авторитет Слова має Ісус, тому що Він живе, те що читає, те, що проповідує і навчає, а у його житті здійснюється те, що написане у Святих Писаннях: “Сьогодні збулося це писання у вухах ваших” (Лк 4,21).

 

І що “знають” ці пресвітери? Знають як Павло “поводився” з ними. Іншими словами їхнє “знання” полягає в тому, щоб знати як поводився Павло. Не йдеться про знання якихось доктрин чи складних вчень, а про знання поведінки Павла, його щоденного життя. Павло не завжди був “лагідним типом”, ба навіть не один раз показував наскільки він міг бути “важким” і неприємним. А все ж таки його досвід віри, його досвід Церкви – це досвід спільноти, єдності (не завжди легкої, правда, але все ж таки завжди можливої). І саме оцю свою поведінку Павло бажає залишити у спадок пресвітерам, наче кажучи їм: “Будьте завжди разом, будьте завжди серед народу, будьте там, де люди живуть!”. Подібно говорив святий Іван ХХІІІ, а тепер повторює і папа Франциск, звертаючись до духовенства: “вийдіть із захристії, щоб зустріти і бути з людьми, щоб засвідчити їм Євангеліє і те, що воно зробило у нашому житті”.

Павло таким був “з першого дня”. Він не змінився. Навіть тоді, коли довкола нього зібралися його послідовники, ті що стали першим камінням Церкви, Павло і далі продовжував виконувати своє служіння, так як це йому доручив Господь: бути разом з братами, з тими, з якими поділяється життя. Зрештою на оцьому  “бути з”, “бути разом” і є побудована Церква!

Вражає оцей Павлівський пасторальний “план”, тому що він не передбачає ані витончених засобів комунікації, ані різних інструментів, ані грошей, ані дозволів, уповноважень чи навіть підтримки, щоб звіщати Євангеліє. Павла цікавить тільки одне: як зробити наше свідчення гідним довір’я, щоб усі могли прийняти Благовість і повірити в Ісуса.

 

На цьому місці наша літургія переносить нас аж до в.28, яким розпочинається друга частина цієї проповіді, зосередженої на пересторозі перед хижими вовками, і який є зрештою центральним віршем усієї промови.

 

Вв. 28-31

Зважайте на самих себе й на все стадо, над яким Дух Святий поставив вас єпископами, щоб пасли Церкву Божу, що її він придбав кров'ю власною. Я знаю, що по моїм відході ввійдуть поміж вас вовки хижі, які не щадитимуть стада. Та й з-поміж вас самих повстануть люди, що говоритимуть погубні речі, щоб потягнути за собою учнів. Тому чувайте, пригадуйте собі, що я три роки, ніч і день, не переставав кожного з вас із сльозами наводити на розум.

Вірш 28 є осердям усієї проповіді Павла і вартує для всіх, для кожного з нас: “Вважайте на самих себе”. Перш за все, отже, треба вважати на “самих себе”, а відтак на “все стадо”. Грецький текст каже дослівно “в  яке” (а не “над яким”, як у нашому перекладі). Іншими словами: ви є в стаді, а не над стадом! Тобто пресвітери до яких звертається Павло не є над стадом, над Божим народом, але є самі частиною того Божого народу, якому служать.

“Вважайте на самих себе і на стадо”, тому що ви є як стадо і стадо має стати таким, якими є ви, такими якими є ми, які є Христовими вівцями, покликані стати як Він, що є Агнцем. Грецький текст тут говорить про “єпископів”. У часи, коли Лука писав Діяння Апостолів ще не існувало такого чіткого розмежування між єпископами і пресвітерами як сьогодні. Одні і другі були “старійшинами”, відповідальними за спільноту, без огляду на їхній вік. Наприклад, Тимотей, який отримав “дар через пророцтво з покладанням рук збору пресвітерів” (1 Тм 4,13), і до якого Павло звертається як до відповідального за життя спільноти, був молодим, оскільки сам Павло пише: “Ніхто твоїм молодим віком хай не гордує, але будь зразком для вірних у слові, поведінці, любові, вірі й чистоті” (1 Тм 4,12). Отже, це не вік, що робить нас “авторитетними”, а поведінка відповідно до Слова. Сьогоднішній поділ на дияконів, священиків і єпископів є пізнішим і приходить щонайменше з початку ІІ століття, про що засвідчує і святий Ігнатій Антіохійський. Отже, тут не йдеться про якусь специфічну функцію (власне, єпископську), але про роль, яку вони виконують у спільноті саме як “наглядачі”: вони є пастирями, які повинні дивитися за стадом, вважати на нього, але не тільки на стадо, але в першу чергу і на самих себе, тому що дуже легко піддатися спокусі власної незамінимості: “що вони можуть без мене? Якщо я піду, якщо мене не стане, що буде з ними?”. Натомість Павло каже, що краще, щоб він пішов, майже повторюючи Ісусові слова “ліпше для вас, щоб Я відійшов” (Йо 16,7). Відійти, так як відходить Павло, це знак великої довіри до тих, які залишаються, до тих, які продовжують ту саму справу. Павло показав їм, як вони повинні діяти, він передав їм Святого Духа і тепер вони самі є “наставниками” і, отже, мають спроможність і всі конечні дари (харизми), щоб берегти самих себе, а відтак і тих, кого Бог доручив їхній опіці.

Дуже легко можна на собі перевірити, чи вміємо ми наслідувати Павла в його наслідуванні Христа в творенні спільноти. Чи вміємо ми “відпочити”? Тобто, хоча б один день в тиждень відмовитися продовжувати контролювати все? Навіть Бог, створивши світ, “відпочив”, довіривши його управління слабкій і грішній людині. Христос вознісся на небо, довіривши свою Церкву тим, які не завжди його розуміли і не завжди йому були вірні. А ми? Можемо довірити хоч одне домашнє завдання дитині, підготовку до іспиту студентові, процес виробництва робітникові? Або все мусимо контролювати? Кожен крок, кожну хвилину? Це стосуються, і зокрема, церковного життя: довірити якусь справу мирянам, проведення якогось свята на парафії – сотрудникові, провід парафії – парохові! Це не тільки розуміння спільної відповідальності, але і довір’я в іншого – не завжди наймудрішого і найвірнішого – а й у Святого Духа, який “помагає нам у немочі нашій” (Рм 8,26).

Отже, Павло вчить Ефеських пресвітерів відповідальності довіряти іншим і дати їм свободу. Власне, саме єпископи в першу чергу, але відтак і священики та й всі інші, яким доручено якийсь провід у Церкві, повинні зокрема дбати про те, щоб збегти свободу Церкви Божої, “яку Він придбав своєю кров’ю” (в.28). Павло знає, що після його відходу прийдуть хижі вовки, та й у самій спільноті постануть люди, що говоритимуть пагубні речі. Щодо цього він не має ілюзій, так як і Христос знав, що “переслідували мене, переслідуватимуть і вас” (Йо 15,20). Відповідь на труднощі і проблеми, які виникають в житті спільноти, не є в заперечення чи відкиненні самих проблем, а у досвіді спільного життя: Христа з учнями, Павла з пресвітерами, яких він “три роки, вдень і вночі, не переставав зі сльозами наводити на розум” (в. 31).

 

Вв. 32-36

А тепер передаю вас Богові і слову його благодаті, що може збудувати й дати вам спадщину між усіма освяченими. Ні срібла, ні золота, ані одежі я не вимагав ні від кого. Ви самі знаєте, що моїм потребам і тих, які зо мною, служили оці руки. У всьому я показав вам, що, так працюючи, треба допомагати слабосильним і пам'ятати слова Господа Ісуса, що сам сказав: «Більше щастя - давати, ніж брати.» Промовивши це, він упав на коліна і з усіма ними почав молитися.

У в. 32 можемо зауважити певний поворот, з огляду на те до чого ми призвичаєні. Ми звикли думати, що передавання Слова доручене священикам чи єпископам, які це служіння також отримали в спадщину. Натомість Павло каже, що він передає, доручає пресвітерів, до яких промовляє, Слову. Він робить саме навпаки і кажучи це, нагадує, що це не священик, що посідає Слово, але що це Слово, що його посідає, власне тому, що священик походить від Слова і це Слово, що його  становить священиком, а не навпаки.

Логіка Павла – залізна. До тепер це був він, що навчав, виховував спільноту, а зокрема пресвітерів. Тепер, коли він відходить, його діло не буде припинене, а продовжиться: виховатилем, учителем тепер стане саме Слово, тому що “усі будуть поучені Богом” (Йо 6,45). Читаємо в пророка Єремії: “Ось який завіт я створю з домом Ізраїля після тих днів, - слово Господнє: Вкладу закон мій у їхнє нутро і напишу його у них на серці. Я буду їхнім Богом, вони ж моїм народом. Не буде більш один одного навчати, чи брат брата свого, казавши: Спізнайте Господа! Усі бо вони будуть мене знати, від найменшого й до найбільшого між ними” (Єр 31,33-34). Павло, який зробив усе, що міг, розуміє, що “успіх” проповіді не залежить від його зусилля, а від Божої благодаті. Він не боїться довірити свою справу ефеським пресвітерам – людям немічним як і він –, і передати їх не вже перевіреним миханізмам управління і розвитку, а Богові і Його Слову, яке не перестає творити.

Цих десять днів від Вознесіння до Зіслання Святого Духа, Синод Єпископів  проголосив у всіх парафіях Декадою місійності. Сьогоднішнє читання Апостола підкреслює зокрема те довір’я, яке Христос мав до своєї Церкви, доручаючи їй місію свідчити Його Слово Об’явлення і Спасіння по всьому світу. Для цього наше життя повинне відповідати нашому слову, нашій проповіді: жодне наше свідчення не матиме успіху, якщо ми самі не житимемо те, що проповідуємо.

o. Тарас Барщевський

Джерело: http://pcc.ugcc.org.ua