Прихід німецької армії до Львова митрополит Шептицький, як і більшість українського населення, сприйняв як визволення від більшовиків. Цей загальний настрій вилився в урочистому привітанні «побідоносної німецької армії», яка мала також принести певну форму законности. На його оцінку політичної ситуації також вплинула ізоляція, викликана політичними обставинами та станом здоров’я. Митрополит користався з обмеженого кола джерел інформації, й можна сказати, що його інформатори намагалися маніпулювати його думкою та діями.  Для Шептицького німецьке військо та представники гітлерівської цивільної влади в перші дні/місяці війни вособлювали дві надважливі речі – звільнення від безбожництва і терору радянської влади та надію на відновлення української державности.

Невдовзі Шептицький почав критично оцінювати дії нової окупаційної влади. Можна припустити, що найбільше вплинули на це не обмеження функціонування його Церкви чи приєднання Галичини до Генерального губернаторства (22 липня 1941 р.), а масове знищення єврейського населення. Приязне ставлення Шептицького до єврейської громади Галичини, його пошанування єврейської культури та релігії були широко знані, хоч істановили радше виняток, ніж норму для української та польської спільнот міжвоєнної Польщі. В листі до папи Пія ХІІ, який Шептицький написав 29–31 серпня 1942 р. і передав через довірених осіб, митрополит у відкритий спосіб різко критично висловився про німецький окупаційний режим.

Митрополит протестував проти беззаконня та масового винищення цивільного населення як євреїв, так і українців і поляків, що стали щоденним явищем в його місті.   Найважливішим документом було пастирське послання «Не убий!», оприлюднене 21 листопада 1942 р.  Рядки цензурованого окупаційною німецькою владою тексту пастирського послання митрополита засуджують людиновбивство як таке, без зазначення національностей жертв і виконавців, без окреслення конкретних обставин.

Для дослідження поглядів, думок і дій глави Греко-католицької церкви в роки Другої світової війни існує досить обмежене коло джерел, відносно небагато архівних документів. Частина важливих документів, що зберігаються у Ватиканських архівах, є поки що недоступною для дослідників. Малодослідженими в контексті ставлення Третього райху до Греко-католицької церкви є також деякі німецькі колекції, як-от документи канцелярії Гімлера.З огляду на обставини життя за нацистського режиму, документів періоду німецької окупації, що характеризували би погляди та думки митрополита, залишилося дуже мало.

Документ, який хочемо подати до уваги читачів «України модерної», є звітом про поїздку до Львова такого собі д-ра Фредерика і про його розмови з митрополитом Шептицьким, Климентієм Шептицьким і деякими іншими українськими суспільно-політичними діячами. Цей документ зберігається в Єврейському документаційному центрі в Парижі, що розташований у меморіяльному комплексі Голокосту французької столиці. Звіт чи рапорт д-ра Фредерика є частиної зібрання архівних документів із канцелярії Альфреда Розенберґа, міністра окупованих східних територій. Ці документи було відібрано та переданодо Єврейського документаційного центру одразу після завершення Нюрнберзького процесу, деякі із них є копіями, а деякі – ориґіналами. Як видно зі супровідної записки міністерства окупованих східних територій, др. Фредерик виконував доручення міністерства закордонних справ нацистської Німеччини. Із преамбули рапорту бачимо, що др. Фредерик мав всіляке сприяння німецької адміністрації в Галичині під час своєї поїздки до Львова, зокрема від губернатора Отто Вехтера.

Ні в документі, ні в записці не зазначається посада чи звання д-ра Фредерика, якого люб’язно приймав губернатор Вехтер і з ким провадили довгі й досить відверті розмови митрополит Андрей і його брат архимандрит Климентій Шептицький. Спогади Костя Панківського проливають світло на те, ким насправді був др. Фредерик. Зокрема, Кость Панківський згадує про приїзд у серпні 1943 р. до Львова французького історика та журналіста Рене Мартеля, який мав декілька зустрічей з митрополитом Шептицьким. Цілком слушним виглядає припущення, що професор Рене Мартель і д-р Всеволод Фредерик – одна й та сама особа, і саме Рене Мартель зустрічався з митрополитом Шептицьким у серпні 1943 р.

Єврейський Документаційний Центр та Меморіал Голокоста в Парижі.

Це підтверджує у непрямий спосіб також те, що на початку свого рапорту д-р Фредерік стверджує, що знає особисто митрополита вже 15 років.  В архіві митрополита Шептицького зберігається копія листа митрополита до проф. Мартеля від 09.08.1931 р. У ньому митрополит вітає професора з успішним виходом у світ його книги про гетьмана Івана Мазепу.  Після Другої світової війни проф. Рене Мартель довго працював у Лільському університеті.

Згадані вище обставини дають можливість припускати, що митрополит Шептицький був доволі відкритим і відвертим із Рене Мартелем. Погляди, переконання, попередні публіцистичні/наукові праці Мартеля й, очевидно, незнання митрополита про його співпрацю з нацистським міністерством закордонних справ вплинули на перебіг і зміст розмов. Шептицький, можливо, також з огляду на свою ізоляцію та існування в обставинах нагляду й цензури, досить щиро ділився своїми думками зі знайомим йому з довоєнних часів французьким науковцем. Тобто, все це дає нам підстави думати, що рапорт д-ра Всеволода Фредерика, тобто проф. Рене Мартеля, досить вірогідно відображає погляди та думки митрополита Шептицького наприкінці літа 1943 р.

Курт Левін, врятований Шептицьким син львівського равина, у монастирі студитів у с. Лужок

(другий праворуч).

Документ є чи не єдиним джерелом, що так розлого характеризує погляди митрополита в 1943 р., зокрема, на німецький окупаційний режим і на майбутній вислід війни.  Цей документ розвіює сумніви стосовно підтримки митрополитом створення дивізії «Галичина».  Із публікованого нижче документу виходить, що Шептицький таки підтримав створення дивізії і пояснив французькому історику, з яких міркувань він це зробив.

Дуже важливим моментом у документі є розмова Рене Мартеля з митрополитом про винищення єврейського населення Галичини. Засудження митрополитом нацистської політики геноциду єврейського населення переконує в тому, що його допомога єврейському населенню не була ситуативною чи спонтанним актом милосердя стосовно конкретних представників єврейської громади.  Іншим важливим моментом у цитованому документі є глибока стурбованість митрополита Шептицького українсько-польським протистоянням.

Митрополит також висловив своє абсолютно неґативне ставлення до німецького нацизму, який, з огляду на його привабливість для мас, особливо для молоді, він уважав явищем, небезпечнішим за більшовизм.

Загалом опублікований тут документ з архіву Розенберґа у вичерпний спосіб характеризує ставлення митрополита до німецького окупаційного режиму та допомагає краще зрозуміти конкретні дії Шептицького в надзвичайно складний історичний період. Запропонований український переклад здійснено з німецькомовного тексту рапорту Рене Мартеля, франкомовний ориґінал було перекладено на німецьку в Міністерстві окупованих східних територій.

 З повною версією передмови можна ознайомитися на сторінках часопису “Україна Модерна”, ч. 20

Фіктивне посвідчення послушника-студита, видане Курту Левіну на ім'я Романа Митки під час переховування у монастирі в с.Лужки у серпні 1943 р.

______________________________________________________________________________________

CXLVa-61                                                                                                КОПІЯ

(5) 1

Штемпель: Група управління

Журнал № р/…/44…

Одержано: 25.5.44

Копія

Переклад.

Берлін, 19 вересня 1943 року

Насамперед хотів би висловити свою вдячність німецьким властям у Львові, які під час виконання цього завдання надавали мені всіляке сприяння.

Мене прийняв губернатор Вехтер, і я мав з ним довгу розмову. Його помічник, пан д-р Бауер, який на той час був хворий, порекомендував мене д-рові Нойманові, який в усіх деталях організував моє перебування. І врешті в мене були дуже цікаві розмови зі штурмбанфюрером СС, шефом поліції безпеки у Львові, д-ром Шенком. Я інформував цих осіб про різні свої розмови: вони надавали мені корисну інформацію. Панові губернаторові Вехтеру я пообіцяв, що один екземпляр цього звіту йому надішлють через міністерство закордонних справ, і прошу про відповідне розпорядження.

Розмови з владикою Шептицьким, митрополитом греко-католицької церкви у Львові.

Високодостойний пан граф Шептицький, митрополит греко-католицької церкви у Львові, дуже відома особа. Він польського походження, але відданий національному українському рухові і має велетенський вплив у всій провінції. Я знайомий з ним особисто вже 15 років. Я двічі розмовляв з ним і з його братом, розумним чоловіком, але не такого великого штибу, який тісно пов’язаний з колишньою польською аристократією провінції.

Ось початок цих розмов: митрополит був дуже занепокоєний щораз небезпечнішою ситуацією в провінції. Ця небезпека виявляється в польсько-українській громадянській війні, у вбивствах, диверсіях на залізниці, грабунках у віддалених селах, здійснюваних озброєними бандами.

Брат графа Шептицького нараховує 7 видів банд у Східній Галичині:

Колишні військові польської армії 1939 року, які повтікали в ліси і в гори.

Колишні військові радянської армії, розгромленої німецькими військами в липні 1941 року.

Колишні частини румунської армії, які дезертирували та перебувають поза законом.

Банди українських націоналістів, однаково вороже налаштовані і до Німеччини, і до Польщі, і до Росії.

- 2 -

Євреї, які уникли заходів безпеки.

Бандити в прямому сенсі слова: злодії, грабіжники та кримінальні елементи.

Червоні партизани, добре озброєні й організовані, радіус дії яких сягає від російського кордону України і до Карпат.

(Примітка: Згідно із зібраною інформацією, перші групи становлять менш значні банди. Євреї досить численні й аґресивні, але не небезпечні. Злочинці існують від 1921 року і нині, можливо, сильніші, ніж раніше. Єдину справжню загрозу – згідно з інформацією з надійного, але неофіційного джерела – становлять червоні партизани. Їхня армія під командуванням радянського генерала налічує близько 6 000 осіб, має важку стрілецьку зброю, офіцерський корпус і розгалужену розвідувальну мережу. Постачання їм забезпечують радянські літаки. Після того, як вермахт перейшов проти них у наступ, вони поступово відходять у ліси південно-східної Галичини. Одним із перших завдань новоутворених українських дивізій СС мала би бути участь у їхньому знищенні).

Тоді митрополит роз’яснив причини та перебіг громадянської війни між українцями і поляками. Успіхи росіян надихнули активну, рішуче і в будь-якому сенсі добре керовану таємну польську організацію із центром у Варшаві поширювати свою діяльність і на Східну Галичину. На Холмщині вони вже знищили 540 українських активістів, прибічників політики об’єднаної Европи. Навіть у день нашої розмови було вбито професора українського університету у Львові, д-ра Андрія Ластовецького. Незадовго перед тим убито іншого українського лікаря і двох українських міліціонерів. Мета поляків у знищенні можливих українських провідників – хоч обидві львівські жертви ніколи не цікавилися політикою, – щоби народ, який в інтелектуальній царині й без того дуже бідний на потенційних керівників, у час зіткнення позбавити провідників і підпори. Митрополит із жалем констатував, що його зусилля покласти край польсько-українському протистоянню не увінчалися успіхом.

(Примітка: Із цього приводу я довідався, що владика Шептицький зв’язався з польськими єпископами. Було домовлено, що однієї і тієї самої неділі з амвонів усіх церков і костелів Галичини будуть виголошені єпископські послання із закликом до українців і поляків до

-3-

миру. Тоді як послання владики Шептицького греко-католики зачитали, польські єпископи не додержали обіцянки і не оприлюднили жодного заклику із цього приводу. З огляду на небезпеку громадянської війни, владика Шептицький підтримав створення українського війська, яке має складатися з дивізій СС для вишколу в навчальних таборах і народних ополченнях, щоби підтримувати порядок у містах і селах. Брат митрополита із цього приводу зауважив, що «добровольці» – це не добровольці в прямому сенсі цього слова, а що набір до цього війська «здійснювала» (у примусовому порядку) німецька влада).

(Примітка: Всі одержані свідчення очевидців суперечать цьому твердженню. Після зимової кампанії українські добровольці самі почали вступати до війська, коли населення із жахом усвідомило, що на нього чекає, як повернуться більшовики).

Далі владика Шептицький розповів, що створення українського війська, на його думку, конче необхідне. Коли німецьке військо і далі зазнаватиме поразок, – додав він, – і настане час анархії й хаосу, буде дуже добре, якщо матимемо національне військо, яке підтримуватиме порядок і запобігатиме свавіллю, доки не вступлять реґулярні радянські частини.

Бо митрополит, попри його лояльну співпрацю з Німеччиною, переконаний у неминучості її поразки. Він стверджує, що військова поразка на Східному фронті вже очевидна і що на цьому фронті не знайдеться жодного німецького солдата, який би ще мав надію на розгром більшовиків.

Він також уважає, що англо-американці на Заході візьмуть гору, на короткий час, оскільки остаточна перемога більшовизму беззаперечна!! «Вони, поза всяким сумнівом, керуватимуть усім світом. Вони володіють невичерпними людськими резервами, завдяки Азії та китайцям, технічно добре оснащені, і з ними вся молодь світу».

На моє зауваження, що перемога більшовизму означатиме знищення Церкви, митрополит відповів: «Церква в будь-якому разі може бути знищена».

– Але порятунок, – сказав я, – хіба він не в руках Німеччини?

– Німеччина гірша за більшовизм. Націонал-соціялізм привабливіший для мас, він має більший вплив на молодь, ніж більшовизм, це – грубе явище, яке довго не протриває або зміниться.

-4-

– Але хіба вам тепер не краще з німцями, ніж було під більшовицькою владою, яка ліквідовувала ваші громади, руйнувала єпархії, обкладаючи священиків величезними податками, і мала намір знищити в Галичині будь-яку релігію?

– На цей час ми, безсумнівно, маємо спокій, але Галичина – не Німеччина. В Німеччині церкву переслідують.

– Але хіба не тому, що вона – через свої зв’язки з колишньою політичною партією, із Центром – постійно перебуває в опозиції до уряду?

– Якщо вона в опозиції, то така вимога Ватикану, який має займатися політичними справами.

Що стосується Ватикану, то митрополит був особливо занепокоєний долею папи, який тепер перебуватиме в руках німців, і проведеною у Ватикані «чисткою». Він з обуренням констатував, що радіо Ватикан після того, як мовчало, тепер транслює передачі німецькою мовою і тільки на релігійні теми, не торкаючись жодної політики.

Митрополит далі закидає німцям нелюдське ставлення до євреїв. Лише у Львові вони вбили 100 000 і мільйони по всій Україні. Один молодик зізнався йому на сповіді, що лише за одну ніч у Львові він особисто вбив 75 осіб.

Я зауважив, що, за моєю інформацією, немає нічого дивного в тому, що українці брали участь у цих масових убивствах після того, як совіти незадовго перед відступом російських військ стратили у Львові і в околицях 18 000 осіб. Крім того, майже всі члени НКВД були євреями, що і пояснює ненависть населення. Хіба євреї не становлять смертельної небезпеки для християнства, яке вони заприсягнулися знищити?

Митрополит зі мною погодився, але і далі наполягав на тому, що знищення євреїв неприпустиме.

(Примітка: У цьому сенсі митрополит висловлює такі ж думки і тими самими словами, що і французькі, бельґійські та голандські єпископи, мовби вони одержують однакові директиви з Ватикану).

По тому владика Шептицький розповів мені про часи більшовицького панування у Східній Галичині. Присутність іноземців, особливо журналістів, була для нього достатнім поясненням відносної м’якости перших часів окупації, роздавання продуктів російською армією і відносного «щастя» перших пропаґандистських місяців. Його

-5-

брат висловився значно гостріше про обкладання священиків величезними податками та про реквізицію монастирів. Ченцям було дозволено якийсь час перебувати службовцями розміщених там установ. Але їм дали зрозуміти, що це лише тимчасове рішення. Згодом їх депортували, в кращому разі, й вони зникли. Владика Шептицький вбачає в такій долі вияв волі Божої. Але така смиренність не перешкодила йому рішуче засудити ескалацію російського терору.

За його словами, було вивезено 300 000 галичан, і невідомо, чи вони ще живі. Багато загинуло і їх почасти віднайдено у Вінниці, але від більшости вже немає жодних звісток, останні з них надходили з таборів для інтернованих біля Києва і Харкова. А тому існує ймовірність (така думка загально поширена серед українського населення), що їх доправили на територію за Полярним колом, де начебто відкриті неймовірні запаси корисних копалин. Інтерновані працюватимуть там так, як ті політичні в’язні, що викопали славнозвісний сталінський канал. Загалом митрополит змирився з тим, що Европа стане більшовицькою. Це – каже він – неминучий історичний факт. Релігія, яка в Росії вже мертва, зникне, мабуть, і на Заході! Такий загальний зміст нашої розмови. Підсумовуючи, об’єктивно мушу констатувати три речі:

Безперечний той факт, що митрополит Шептицький, маючи велетенський і справжній вплив у Галичині, ставить його на службу співпраці з Німеччиною. Він приносив і ще приноситиме величезну користь.

Що стосується його особистих поглядів про закінчення війни та його любові до Німеччини, то це вже не суттєво.

Велике політичне значення натомість має те, що у його висловлюваннях про Німеччину та про майбутній перебіг військових операцій простежуються ті самі думки, висловлювані тими самими словами, що й у церковних ієрархів у Франції, Бельґії, Голандії і Польщі. Доводиться констатувати наявність загальних,установлених Ватиканом директив. Це суттєвий і вирішальний момент, свідчення того, що Ватикан є й буде запеклим і невиправним ворогом Молодої Европи, спільником єврейства. Цей факт має надзвичайно велику вагу.

-6-

II.Розмови з провідниками Українського руху у Львові.

У Львові я спілкувався з найбільш значущими провідниками Українського Національного Комітету, який розташований на Площі Парковій,10,* це:

президент комітету, д-р Панківський, д-р Михайло Демкович-Добрянський, відповідальний секретар Українського крайового комітету у Львові, д-р Полянський, професор університету, колишній бурґомістр Львова, одразу після відходу радянськоїармії, професор Шимович, директор видавничого відділу Наукового товариства імені Шевченка (його прізвища я не пам’ятаю) і ще кілька осіб меншої ваги. Серед цих осіб дві особи видаються особливо цікавими, а саме: д-р Панківський, президент Українського Національного Комітету, та д-р Полянський. На жаль, мені не вдалося зустрітися зі ще одним дуже важливим чоловіком: професором Крип’якевичем, якого на той час не було у Львові.

Д-р Панківський – адвокат, має ясний і чіткий розум, керується фактами та реальним станом речей. Висловлює думки нумерованими параграфами, так би мовити, що свідчить про наявність інтелекту, з одного боку, здатного панувати над собою, з другого боку, звиклого повністю охоплювати складники аналізованої матерії та правильно їх класифікувати. Д-р Полянський, колишній бурґомістр Львова, справив на мене враження зваженого і неупередженого аналітика з твердою волею та непохитною рішучістю. Це – людина великого формату. Всі представники реалістичного і позитивного напряму в національному українському русі справили на мене щонайкраще враження. Вони всі хочуть співпрацювати з Німеччиною і з Новою Европою. Не зі сентиментальности чи з особистих інтересів, а тому, що ця політика абсолютно доконечна і єдино можлива.

Їхня ворожість до більшовизму беззаперечна. В разі наближення більшовицької небезпеки до їхньої землі вони рішуче налаштовані захищати її зі зброєю в руках і ліпше загинуть, аніж потраплять до рук совітів. У мене склалося враження, що вони цілковито чесні та щирі. Поряд із такою принциповою позицією вони висловили бажання, щоби Німеччина в українському питанні зайняла дещо виразнішу позицію і зважилась на чіткішу програму дій. Це бажання

- 7 -

не пов’язане з негайними вимогами. Оскільки вони реалісти й дуже добре усвідомлюють труднощі теперішньої ситуації, то розуміють, що український народ поки що не в змозі керувати собою сам: більшовики знищили його еліту, а двадцятирічна політика гноблення за Польщі внеможливила створення нового класу, здатного очолити суспільство. Поляки, в чиїх руках перебували всі установи та служби, мають тут ще численний керівний персонал, якого відчутно бракує українській стороні. Крім того, Український Національний Комітет дотримується думки, що Райх покликаний управляти й контролювати Східну Галичину доти, доки не дозріє нове покоління урядовців і провідників української національности. Така позиція, з огляду на ситуацію, видається мені слушною.

Із другого боку, вони висловили бажання, якщо німецька влада їм все-таки довіряє, щоб їм дали дещо більше можливостей проводити пропаґанду серед українців. Оскільки вони добре знають свій народ, то було б краще, коли б вони самі висловлювали думки та наводили арґументи, найпереконливіші для нього.

Зрештою, вони висловили бажання, щоби Німеччина дала українцям деякі обіцянки. Гасло «Спочатку треба виграти війну» хоч і віддзеркалює абсолютну і цілковито зрозумілу доконечність, утім, потрібно розуміти і те, що це гасло не може замінити навіть скромної програми. Щоб українські маси сильніше переконати в ідеї Нової Европи, їм потрібно окреслити заплановані цілі, реальні можливості та визначені свободи як у вузьких рамках національного буття, так і в ширших рамках европейського майбутнього. Такий мінімум обіцянок і зобов’язань, які ніяк не можуть зашкодити Райхові в політичній свободі його дій, дуже полегшив би українським активістам провадження пропаґанди і позбавив би радикальних націоналістів – про яких ітиметься нижче – одного з їхніх основних арґументів.

Такі думки мені було висловлено.

Тоді я спробував довідатися, – хоча мені й довелося дещо наполегливіше задавати запитання, – що, на їхню думку, негайно потрібно змінити на практиці. Що стосується пропаґанди, то вони хотіли би видавати газети й публікації, – звісно ж, у дусі співпраці з Німеччиною і формування Нової Европи, але щоб їх редагували українці для українців, – де питанням, які цікавлять населення, відводилося би більше місця.

- 8 -

Владика Шептицький сказав приблизно те саме: «Наші газети – німецькі, перекладені українською мовою. У них ідеться про Південну Америку, про Параґвай, про Австралію, це наших селян не цікавить, у них нічого не знайдеш про наше провінційне життя, а лише такі теми здатні зацікавити пересічного читача».

Чи не можна було б, – якщо смію висловити цю думку, – перейняти засади французької преси: «Французькі газети, редаговані французами для французів, виразного европейського спрямування, але в національних рамках». У Франції це дало відмінні результати, французькі читачі купують тепер більше газет, ніж перед війною, і ті все-таки формують у них відповідне бажане бачення.

Потрібно, на мою думку, звернути увагу і на таке: галицькі українці знають, що відбувається в окупованій Райхом Великій Україні. Вони хотіли би, щоби Райх посилив відродження української культури на сході, дозволивши відкривати початкові, семирічні та середні школи. Це позбавило би більшовицьку пропаґанду арґументу про те, що більшовики, навпаки, турбувалися про культурне відродження і розвиток освіти в Україні. На мою думку, це було б розсудливо. Це не велика політика, а розважливі зусилля, які не залишають поза увагою реальний стан речей, і їхні наслідки не містять небезпеки.

Й останнє запитання, яке виникає у зв’язку з Українським Національним Комітетом у Львові. Який його справжній і фактичний вплив? На цю тему я чув найрізноманітніші думки. Одні кажуть, що Комітет дуже впливовий, інші – що його дієвість обмежена. Нижче викладаю своє особисте враження, яке може бути й помилковим, однак ґрунтується на моєму досвіді:

Немає сумніву в тому, що Національний Комітет має певний вплив на старше покоління, на тих, хто ще пам’ятає щасливі австрійські часи, і кого, судячи з віку його членів, він тепер репрезентує.

Не менш безсумнівний його вплив в інтелектуальних колах, про що свідчить уже його склад – здебільшого професори та науковці.

Певний вплив має він і на молодь, оскільки серед молодих людей є багато його прихильників. Так само значною була його діяльність у формуванні галицьких дивізій СС, а ті засоби, які він зібрав для цих формувань, свідчать про те, що до нього прислухаються.

Під час кожного мого перебування в управі Комітету там панувала жвава атмосфера: молоді люди приїжджають із сіл, щоб одержати консультацію чи щоби записатися в СС, в кабінетах завжди було багато відвідувачів. Управа Комітету справляє враження живого організму.

- 9 -

Радикальні українські націоналісти.

Мене завжди дуже цікавила ця партія, колишня У. В. О., тоді О. У. Н., очільника якої, полковника Коновальця, що його в Ротердамі вбив чекіст, я добре знав особисто. Від часу його смерти я втратив зв’язок із цією фракцією українського політичного руху і у Львові не розмовляв з жодним з її представників. Тож мушу задовольнятися тим, що мені про неї розповідали.

Відомо, що українські націоналісти поділені на дві групи:

а) Прихильники Мельника, наступника Коновальця, який тепер перебуває в Берліні і не займається активною політикою. За прикладом свого ватажка ці українці утримуються від будь-якої безпосередньої політичної діяльности, спостерігаючи за розвитком ситуації. Вони становлять меншість у партії.

б) Більшість належить групі «Бандера». Вона дуже активна і вороже налаштована, а тому проти неї потрібно вести боротьбу. Ця група має багато прихильників у Парижі. Вона вороже налаштована до Райху, закидаючи йому, що він не створив Української держави, на чолі якої, звісно же, стали б українські націоналісти. Їхні звинувачення і критика достатньо відомі, а тому немає потреби їх ще раз переповідати.

Що вони являють собою насправді? Також і тут дуже складно дати правильну оцінку, оскільки висловлювані думки різняться між собою. Одні запевняють, що на їхньому боці вся молодь, інші стверджують, що вони не мають майже ніякого впливу. Беззаперечний той факт, що їм бракує провідників. Основних аґітаторів заарештовано. Ті з них, кого я знаю в Парижі, – посередності, без політичного світогляду, надзвичайно легковірні та довірливі. Існує небезпека, що вони можуть стати легкою здобиччю англійської пропаґанди й аґентури англійської розвідки, що, на жаль, часто трапляється у Франції.

Польська пропаґанда, дуже добре проінформована в цьому сенсі, час від часу пропонує цим українським націоналістам антинімецьку співпрацю. Здається, що ці пропозиції – принаймні досі – вони відхиляли.

Радикальні націоналісти групи «Бандера» мають, на мою думку, справді сильний вплив на українську молодь. Як можна цьому запобігти?

Збільшуючи набори рекрутів й організовуючи українські СС. Ці заходи, здається, користуються загальною популярністю серед народу. Цей бідний і геть зубожілий народ, жертвуючи дуже дрібні суми, за кілька тижнів зібрав для українських СС 2 500 000 злотих (1 125 000 райхсмарок). Свідчення воїстину гідної подиву громадської солідарности. Українець – це хоробрий борець, переповнений лютою ненавистю до більшовизму. Не можна упускати такої сприятливої нагоди, оскільки

- 10 -

багато молодих людей, потрапивши під вплив радикального націоналізму, могли би тут знайти застосування своїм силам, і їх можна було би використати для европейської справи.

Ідучи на деякі незначні поступки лояльним українцям, що позитивно вплине на громадську думку. Ті активісти, що виступають за співпрацю з Райхом, можуть у такий спосіб відновити частину втрачених позицій, з успіхом використовуючи ту загрозу, яка з’являється в результаті останніх боїв на Сході.

Бо безпосереднім наслідком успіхів більшовиків стане зростання у Східній Галичині ненависті до комунізму, а відтак і розширення співпраці всього населення з Райхом.

III. Різне.

А. Комуністичний рух

Усі офіційні особи, з якими я спілкувався на цю тему, були єдині в тому, що комуністичний рух більше не існує.

Приголомшливі невдачі радянської влади у Східній Галичині в період від вересня 1939 до липня 1941 років, неприязне ставлення сільського населення, зубожілого внаслідок колективізації їхнього майна, православної Церкви і католиків, українців і поляків, пам’ять про 300 000 вивезених, масові вбивства напередодні відступу більшовиків – все це внеможливило комунізм. Східна Галичина має тепер щеплення від цієї чуми. Перед лицем червоної загрози після Сталінґрада 84 000 осіб записалися добровольцями – спонтанний виступ народу, приреченого на смерть, якщо сталінські армії одержать перемогу. Українці стверджують, що в разі небезпеки зможуть сформувати добре військо в 500 000 осіб, готове краще померти зі зброєю в руках, аніж іще раз потрапити під радянське панування. В цьому немає жодного сумніву. Єдині прихильники совітів – це так званий «люмпен-пролетаріят», покидьки великих міст, грабіжники і злочинці, які сподіваються на легку здобич, коли повернеться Червона армія. У сільський місцевості взагалі немає жодних комуністичних елементів: совіти можуть зорганізувати довкола себе хіба що єврейські банди та деяких партизанів. Але якщо комуністичний рух, що стосується партії та ідеології, і зник, то не можна того самого стверджувати стосовно радянських аґентів. Навпаки, немає жодного сумніву в тому, що в краї повно радянських шпигунів, інформаторів і диверсантів, яких залишив тут НКВД, і шкідливости яких не можна недооцінювати. Немає сумніву, що з 10 000 радянських

- 11 -

службовців, що залишились у Східній Галичині, і є тепер, так би мовити, союзниками, певну частину становлять співробітники НКВД. Довший час їхня робота зводилася до збору і передавання інформації. Від останніх успіхів росіян вони взялися за аґітаційну роботу.

Всі особи, з якими я спілкувався з цього приводу, погоджувалися з тим, що тут існує певна небезпека.

Однак цю небезпеку не потрібно перебільшувати, оскільки весь народ, незалежно від віровизнання, політичної партії та національности, налаштований по-антибільшовицькому.

Б. Польські інтриґи

У зв’язку з тим, що населення Львова на 60% складається з поляків, і вони становлять значну частину населення у Західній Галичині, польські інтриґи заслуговують на особливу увагу.

В Европі відомий той факт, що у Варшаві утворилася таємна польська організація, яка володіє великими засобами і діяльність якої помітна не лише в Польщі, а й у всіх країнах, на які поляки пред’являють свої претензії. Ця організація спирається не лише на нестримний патріотизм поляків, а й використовує ті засоби, що їх надають їй Англія і Сполучені Штати через Польський Комітет у Лондоні, який підтримує постійний зв’язок з батьківщиною. Поляки в своїй роботі використовують і усну пропаґанду, і терор. Вони знов і знову повторюють, що перемога англійців і американців безсумнівна і що більшовики будуть відкинуті закордони колишньої Польської держави, ґарантовані Ризьким договором 1921 року. А нова Польща буде простягатися від Берліна до Риги. Повторювання цих марень, тотальне нерозуміння більшовицької небезпеки, наївна віра в непереможність англо-американців достатньо добре характеризує безглуздість і безпідставність цієї пропаґанди. Навіть найпростіші люди якраз навпаки переконані в тому, що більшовицькі сили є єдиною справжньою загрозою для Европи, тоді як англо-американці постійно здобувають легкі перемоги зрадницьким шляхом.

Щодо українців письмова й усна польська пропаґанда хитається між двома різними позиціями.

З одного боку, українцям після перемоги союзників погрожують повністю знищити їхній народ за допомогу німцям, з іншого, їх закликають об’єднатися в боротьбі проти спільного ворога, тобто Німеччини.

- 12 -

Український Національний Комітет справді, очевидно, з метою залякування, одержує відіслані з Варшави рекомендовані листи з маніфестами і такого, і такого змісту. Діяльність поляків, а саме вбивство потенційних лідерів українців, що особливо відчутно на Холмщині (див. пояснення владики Шептицького), поширилася і на Східну Галичину.

Убивають не лише політичних провідників, а і лікарів, інтелектуалів з метою знищення і так нечисленної еліти українського національного руху.

На вулицях здійснюють напади на українських поліціянтів і членів місцевої міліції, створеної на початку цього року.

Техніка цих замахів, як мені розповідали, досконала. Вбивцям здебільшого вдається втекти, оскільки поляки працюють за давніми терористичними традиціями, методами, які використовував ще Пілсудський до 1914 року. Із другого боку, вони впевнені в підтримці польського населення Львова, яке сприяє їм і у вчинені злочинів, і у втечі. Зрештою, члени української поліції, на яких здійснюють напади на вулицях, здебільшого селянського походження, які не розуміються на тактиці ведення вуличних боїв, а тому зазнають неминучих втрат.

Зрозуміло само собою, що очільники цієї польської організації перебувають у Варшаві.

Подаю викладений вище матеріал зі звичним застереженням щодо певности джерел інформації. Загалом же вони мені видаються достовірними.

Д-р Фредерик

3

Проєкт

Міністерство окупованих східних територій                           Берлін, 25 травня 1944 року

Р 4

Керівник групи управління

виконавець: Ґраунке                                                                                 від

Керівникові групи управління Р 1

того ж міністерства

Стос.: Звіт міністерства закордонних справ про спілкування з митрополитом греко-католицької церкви у Львові та з провідниками українського руху у Львові.

У додатку надсилаю копію зазначеного звіту, представленого кілька днів тому для ознайомлення референтові, керівникові дільниці Розенфельдерові в міністерстві пропаґанди, з проханням узяти до відома

За дорученням

(підпис 25/5)

Підшити.

Ліліана Гентош - кандидатка історичних наук (1997), старша наукова співробітниця Інституту історичних досліджень Львівського національного університетуімені Івана Франка, дослідниця життя і діяльності Митрополита Андрея Шептицького та міжнародної політики Ватикану; авторка книги «Ватикан і виклики модерності. Східноєвропейська політика Папи Бенедикта ХV та українсько-польський конфлікт у Галичині (1914 — 1923 рр.)» (Львів: Класика, 2006).