Львівське сміття, влада і Церква
  • Втр, 13/06/2017 - 00:29

12 червня цього року львівський голова Андрій Садовий на своїй сторінці у соціальній мережі Фейсбук оголосив, що міська влада звернулась до уряду, щоб проголосити Львів зоною надзвичайної екологічної ситуації, причина – проблеми із вивозом сміття з міста. Здавалось б, черговий раунд української політичної боротьби і не більше. Бо, судячи з усього, справа з львівським сміттям не господарська, а cуто політична: українська влада і українська опозиція зробили місто мільйонник і його мешканців заручниками своєї кланової боротьби.

Проте у цій ситуації є одна дуже пікантна деталька: попри певні непорозуміння з міською владою, у квітні цього року очільники церков Львівщини прохали українську владу вирішити проблеми із львівським сміттям. І… нічого не змінилося. Вивіз львівського сміття і надалі залишився проблемою. Для зовнішнього спостерігача ситуація виглядає наступним чином: церковні мужі попри все підняли свій голос за вирішення проблем мільйонного міста, а теперішній режим залишився глухим до волань церковних очільників. Напрошується висновок, що теперішня українська влада виглядає глухою на проблеми народу й до голосу Церкви, особливо, коли йдеться про елімінацію політичних противників режиму.

Це вказує на доволі неприємну тенденцію: попри задекларовану прихильність демократичних цінностей, здається, ця влада ще менше зважає на голос Церкви, аніж її злочинна попередниця.

І доказів тому не потрібно шукати – вони на самісінькій поверхні: влада залишилась абсолютно глухою до проблеми з будівництвом багатоповерхівок біля Патріаршого собору УГКЦ в Києві, попри позицію Ради церков та релігійних організацій України, влада і надалі у внутрішній політиці просуває гендеризм, брехливо прикриваючись європейськими цінностями, влада проігнорувала голос церков Львівщини, коли вони звертались із проханням про вирішення проблеми з львівським сміттям.

При цьому всьому влада не забуває щедро роздавати різноманітні обіцянки і піаритись на тлі церковних подій. Така безпринципність просто вражаюча.

Звісно, вина лежить не тільки на владі, але й на самих християнах, які майже нічого не зробили, щоб протиставитись створенню в Україні режиму, збудованого на антихристиянських принципах. Сонливість українських християн просто вражаюча. Можливо, ніщо так не виявило заспаності українського християнства, як нещодавні не чисельні й слабо організовані Марші за життя. Залишається відкритим питання такої суспільної яловості українських християн, які, радше, готові зійти до рівня виключно харитативної діяльності, бо вона здобуває підтримку в суспільстві, аніж прилюдно стати в обороні християнських принципів, попри суспільний спротив. Суспільний конформізм українського християнства багато в чому нагадує суспільний конформізм християн в Московії, правда, із певними відмінностями.

І небезпека такого суспільного конформізму в тому, що християнські конфесії через свою мовчанку втрачають віродостойність в очах суспільства, все більше уподібнюючись, в очах того ж таки суспільства, до ще одного клубу суспільних інтересів чи навіть чергового суспільно-політичного клану. Сподіватись, що без серйозних потрясінь українське християнство наважиться вибратись із свого тепленького кубелечка, яке воно собі звило за останніх два десятки років, на превеликий жаль, не доводиться.

о. Орест Дмитро Вільчинський