Любомир Гузар: "У нас дуже популярно плакатися, замість того щоб братися за роботу"
  • Срд, 30/03/2016 - 19:12

За даними соцопитувань, моральним авторитетом українського суспільства більшість українців називають кардинала, який нещодавно відзначив 83-річчя.

Українське суспільство переживає кризу довіри. За останній рік впевненість у порядності і чесності уряду, парламенту, чиновників і медіа різко впала - їм довіряють менше десяти відсотків громадян, повідомляє Київський міжнародний інститут соціології. У той же час найбільшою повагою в суспільстві користуються волонтери і Церква - їм вірять більше половини респондентів. Моральним же авторитетом для себе більшість опитаних назвали кардинала Любомира Гузара.

У 2011 році, після десяти років на посаді предстоятеля Української греко-католицької Церкви, Любомир Гузар добровільно подав прохання про відставку у зв'язку з досягненням похилого віку. Він поступився місцем тому, хто молодше і енергійніше, але залишився духовним лідером, авторитет якого сьогодні поширюється далеко за рамки кола вірних УГКЦ.

Любомир Гузар не замішаний в жодних політичних інтригах. «Він говорить дуже простою, людською мовою, але в той же час це мова високого європейського інтелекту», - пояснює вплив священнослужителя правозахисник і дисидент Семен Глузман. Кардинал сформувався в нерадянському середовищі і через багато років еміграції проніс трепетне ставлення до української мови, культури і віри. У 1944 році в одинадцятирічному віці майбутній Верховний Архиєпископ з сім'єю покинув рідний Львів і наступні 46 років прожив в Австрії, США та Італії.

У 1946 році УГКЦ насильно приєднали до Російської православної церкви. Щоб зберегти свою ідентичність, греко-католицька Церква пішла в підпілля і діяла так аж до 1989 року. У 1977 році в Римі Любомир Гузар був таємно висвячений в єпископи греко-католицької Церкви. Після чого він 19 років жив скромним життям ченця-аскета, поки в 1996 році Папа Римський не підтвердив його сан офіційно.

А в 1993 році Любомир Гузар назавжди повернувся в Україну. Сьогодні його резиденція знаходиться в Княжичах під Києвом. На другий поверх просторого будинку повз величезні вікна з вітражами мене по-господарськи проводжають два кота. З кардиналом ми зустрічаємося незабаром після його 83-го дня народження. Від мене не вимагають поцілувати йому руку, але просять торкнутися її, щоб Любомир Гузар (який практично не бачить) відчув мою присутність. До слова, інтерв'ю напередодні його дня народження не вийшло через різке погіршення здоров'я кардинала. Тепер, на щастя, самопочуття покращилося і дозволило людині, чию мудрість важко переоцінити, відповісти на питання, що хвилюють українців.

- Які питання вам задають частіше за інші? Яких порад просять люди?

- Останнім часом я спілкуюся в основному з молодими людьми - мене запрошують на зустрічі зі школярами, студентами, і я з радістю погоджуюся, - каже Любомир Гузар. - Вони запитують: «Як бути добрими? Навіщо бути добрими?» Українці жадають миру, справедливості, правди. Хочуть будувати добрий світ, але не завжди розуміють, як.

- Багато хто відчуває себе розгубленим, розчарованим, забутим. В інформаційній війні бруд ллється на всіх політиків і громадських діячів без винятку. Як наслідок маємо глибоку кризу авторитету і віри. Як вийти з цього?

- Пропаганда сьогодні - це справжнє мистецтво, яким займаються солідні люди і на яку виділяються величезні гроші. Перебуваючи в нескінченному потоці негативної інформації, люди перестають розуміти, де правда, довіряти будь-кому і приймати те, що їм дається. Настає велике розчарування.

Це величезнаї шкода, гріх проти людства - позбавити його довіри. І можновладці в усьому світі зараз повинні багато працювати над тим, щоб оздоровити ситуацію. Дуже важливо, щоб були люди, яким можна довіряти. Коли в родині хтось починає обманювати, щось крутити, йому перестають вірити, і в результаті сім'я розпадається. Хто виграв? Ніхто. Так само і в сфері міжнародних відносин. Дотримуватися тільки своїх інтересів, обігравати людей за рахунок їх довіри - це дуже дурна, короткозора політика і велика стратегічна невдача. Неможливо нормально співіснувати, зневажаючи базові людські цінності. Програють від цього всі.

Але я не бачу і у нас політичної культури. Це не політика, а великий бізнес, і тому у нас така корупція, і практично ніхто не хоче від неї позбавлятися. Це дуже вигідно.

У нас немає справжніх державних мужів, авторитетів. Україна стільки років перебувала під різними окупаціями: російській, австрійській, польській, німецькій, більшовицькій ... 25 років тому ми несподівано стали незалежною державою. Але державні мужі - не гриби в лісі. Їм потрібен час, щоб вирости, потрібно суспільство, умови, в яких вони можуть розвиватися.

Начебто не перший рік живемо не за радянської влади, але чомусь досі впевнені: все повинно прийти до нас зверху, від держави. А ті, хто при владі, вважають, що народ - це дурні, яких треба використовувати і тримати десь далеко внизу. Що б не думали у владі, народ не дурний - він показав це на Майдані. Проблема в тому, що він залишився без духовного керівництва. Ми живемо у великій політичній і духовній порожнечі. І це наша трагедія.

Що ми можемо вдіяти? Людина необов'язково повинна бути проти когось. Треба бути «над» протиріччями, потрібно щосили намагатися знати, розуміти, вимагати, але при цьому не судити, не скаржитися. Адже недовіра - одна з форм критики. У нас це дуже популярно: плакатися замість того, щоб братися за роботу. Якщо почати працювати, менше буде песимізму, тому що людина побачить, що вона може багато доброго зробити, навіть виходячи з тих скромних можливостей, які у неї є. А так, виходить, що народ захоплюється волонтерами замість того, щоб допомагати. Захоплюватися - це добре, але не можна тільки захоплюватися, треба ще й самому діяти. Робити добро - для цього немає перешкод. Крім власної ліні.

- Якщо людина під впливом пропаганди йде на війну, схвалює порушення прав і закону, вірить телевізору, а не рідним людям - чи вважається це гріхом?

- Гріх - це агресія, напад, ненависть. Кожна людина має право захищати себе, кожен чоловік зобов'язаний захистити свою сім'ю, якщо в будинок зайшов ворог. При цьому я не повинен ненавидіти, щоб оборонятися. Коли я молюся за ворогів своїх, то молюся не про їхні успіхи, а про те, щоб вони відвернулися від зла. Але вторгнення, тиск, залякування - це агресія і злочин, незалежно від того, під якими гаслами відбувається.

- Поясніть, будь ласка, навіщо священики благословляють тих, що йдуть на війну?

- Можна благословляти на оборону, але не можна - на напад. Якщо воїни йдуть захищати, чому їх не благословити? Але якщо йдуть захоплювати - як на таке священику можна погодитися? На жаль, є представники деяких релігійних організацій, які благословляють на злочин. Освячують танки, зброю ... Це все одно, що мені благословити ніж, яким я збираюся вас заколоти. У цьому питанні потрібно бути дуже обережним.

- Напад, як ми бачимо, нерідко намагаються піднести як звільнення, захист своїх ...

- Людина завжди знає, на що в дійсності благословляє. Він може говорити неправду, але від себе самого істину не приховаєш.

- Є вислів «священна війна». Ви пережили Другу світову. Як по-вашому, чи може війна в принципі бути благородною?

- Ні. Вона ніколи не шляхетна, вона завжди страшна. Навіть якщо ми захищаємо себе, свою країну, війна - це обов'язок, і обов'язок вкрай неприємний. В історії людства було стільки невиправданих, чисто агресивних воєн. Тільки в ХХ столітті таких он скільки. Я був у Львові, коли 1 вересня 1939 року на моє місто впали перші бомби. І я бачив - війна починається в серцях людей.

- Існує теорія, що війни мобілізують внутрішні ресурси людей і стимулюють розвиток людства.

- Ми бачимо, що під впливом страшних подій в Україні з'явився волонтаріат. Сформувалася армія. Є філософи, які стверджують, що без війни немає прогресу. Американці, наприклад, кажуть, що їх медицина піднялася на високий рівень, тому що під час воєн вони змушені були лікувати і оперувати в найжахливіших умовах. І все ж ця теорія здається мені несправедливою. Хіба не краще людству рухатися вперед трохи менш стрімко, зате не такою дорогою ціною?

Україна ж стала незалежною без війни. А перехід від комуністичної системи до демократичної вимагає часу. Як мінімум два покоління українців виховані в комунізмі - а це дуже специфічна філософія, де, з одного боку, держава і сила, а з іншого - неосвічені слухняні громадяни. І ніяка війна не допоможе змінити це радянське мислення, одним з проявів якого є корупція. Тим часом це одне з найважливіших завдань на шляху до кращого життя: багато працювати, а не красти. Напасти, відібрати - не складно. Але нікому ще здоров'я такий спосіб життя не приніс. Можна тимчасово злетіти, але пізніше воно все одно помститься.

Ми повинні зібрати наші сили і усвідомити всю небезпеку, яку несе ця війна. Те, що відбувається з боку Росії, - це не акт братерства. Це ворожнеча і бажання домінувати. Це показує нашому народові, що порятунок - в наших руках. Ніякі Мінські угоди не допоможуть, поки обидві сторони не зрозуміють: мир - це перш за все любитися, а вже потім - домовлятися. Ми не можемо очікувати ні від Росії, ні від когось іншого порятунку, а повинні побудувати державу власними силами. Коли я на початку 90-х повернувся з еміграції в Україну, я був сповнений оптимізму. Тепер, після Майдану, я знову відчуваю, що ми зробили якийсь прорив. У нас є люди, у нас є всі передумови, але потрібно грамотно діяти.

- Арсеній Яценюк - греко-католик. Що б ви йому зараз порадили?

- Він до мене не звертається за порадою. А я, зізнатися, абсолютно не розумію, що відбувається в уряді, у Верховній Раді ... Я не розумію, як таке може бути? Чому ці люди не працюють так, як повинні працювати? Так що єдине, що я можу порадити: працюйте, невпинно працюйте на благо країни.

- У Західній Україні, звідки ви родом, завжди було багато націоналістів, і серед них - войовничі. Як ви вважаєте, яким має бути патріотизм?

- Слід розрізняти: націоналізм - це любити своє і не поважати чуже, а патріотизм - любити своє і поважати чуже. У націоналізмі є величезна спокуса нетерпимості, а це не по-християнськи. Потрібно любити своє і поважати чуже.

- У 1944-му ви стали біженцем. Сьогодні це питання в світі знову актуальне. Але люди не можуть прийти до згоди, як правильно вести себе по відношенню до вимушених переселенців ...

- Спочатку ми поїхали до Австрії, батьки хотіли там жити, але австрійці не могли нас залишити, так як після війни їх країна зубожіла. Тоді багаті Америка і Канада стали приймати втікачів. Але мій досвід зовсім не такий, як у біженців сьогоднішнього часу. Нас було значно менше ... Зараз в світі десятки мільйонів переселенців! Звідки? Чому так багато? Сьогодні біженців стільки, що їх кількість перевищує можливості приймаючих їх країн.

Кращим варіантом було б, якби в Сирії навели порядок, і людям не потрібно було бігти на чужину. А Україна ... У нас півтора мільйона людей вимушено залишили свої будинки! Ісус Христос, коли розповідав про «Страшний суд», згадував: «Я був чужинцем, а ви мене не прийняли». Тому нам всім треба думати, що ми можемо зробити для цих людей. Ми не можемо їм не допомагати, адже вони дійсно страждають. Але разом з тим ми повинні спробувати знайти, що або хто провокує цю проблему.

- Чотири з половиною мільйони українців - парафіяни греко-католицької церкви. Багато з них, та й не тільки віруючі, відреагували на декларацію, підписану на Кубі Папою Римським Франциском і патріархом російської православної церкви Кирилом, як на зраду з боку Ватикану. Чи бачите ви в цій зустрічі і цьому документі загрозу Українській греко-католицькій Церкві та Україні?

- Немає причин тривожитися, тим більше що Папа Франциск недавно розсіяв наші сумніви: він зустрівся з главою УГКЦ в Римі на засіданні постійного Синоду і запевнив, що не буде жертвувати нашою Церквою заради зближення з Московським патріархатом. Засідання Синоду і зустріч з Папою були заплановані в контексті 70-річчя Львівського псевдособору, на якому в 1946 році УГКЦ була офіційно ліквідована і приєднана до РПЦ. Папа Римський засвідчив свою єдність з нашою Церквою і підтримав Україну. Святійший Отець обіцяв не вирішувати екуменічні питання ціною Східної Католицької Церкви.

Складно коментувати ту зустріч, бо у мене у самого багато питань. Наприклад, навіщо очільникам Церков зустрічатися в аеропорту і навіщо саме на комуністичній Кубі? Або як так вийшло, що релігійні люди сходяться від імені Ісуса Христа і не моляться разом? Схоже, перебуваючи під міжнародним тиском, Росія стала використовувати релігійну риторику для вирішення політичних завдань.

- Ви маєте на увазі те, що Росія хоче показати світу, що її підтримує сам Папа Римський?

- Мені здається, що мова в даному випадку йде про внутрішній ринок. Продемонструвати свою політичну вагу насамперед росіянам.

- Була здивована, коли в одному з інтерв'ю прочитала вашу відповідь на твердження Далай-лами, мовляв, «релігія не допомогла вирішити жодну політичну і соціальну проблему світу». Ви погодилися!

- Прикро, але ці слова Далай-лами не позбавлені правди. Церкви могли б робити більше. Одним з елементів, завдяки якому Польща так швидко інтегрувалася в ЄС, було те, що їх Церква часто і послідовно проповідувала, як повинна вести себе віруюча людина. Моє враження, що у нас цього мало. Іноді і католики, і православні, і протестанти щось роблять в цьому напрямку. Але я вважаю, що про ту ж корупцію як про гріх потрібно повторювати на проповідях систематично. Хтось повинен почати це робити - виховувати громадянина, давати йому моральні орієнтири, лікувати його духовні хвороби.

- На жаль, чимало людей розчаровані і в Церкві теж ... Багато в чому через скандали з католицькими священиками-педофілами, фільм про які недавно навіть отримав «Оскар». Багато в чому - через те, що деякі представники вищого православного духовенства живуть далеко не так, як вчать своїх прихожан.

- Церква зобов'язана вести себе по-церковному. Ким би я не був - єпископом, священиком або мирянином, - мені варто поводитися так, щоб будь-хто міг про мене сказати: «Чому він такий добрий? Чому такий справедливий? Та тому що він вірить в Бога!» Якщо ж так не відбувається - це гріх. Такі священики повинні усвідомлювати, що творять велике зло.

- Чи потрібно карати за це і як?

- Людей потрібно направляти. Допомагати їм робити добро. Трапляється, мені чоловік зізнається: «Ось я пішов і сказав йому все в очі!» І що? Ти ж йому не допоміг, тільки відкинув. Іноді дійсно доречно повести себе як батько, взявши різку. Але головний і найважливіший метод - заохочувати в людях добро. Ми дуже легко судимо і критикуємо, замість того щоб допомагати.

- Які реформи потрібні Церкві, щоб довіра до неї росла?

- В Америці, де я був настоятелем парафії, у нас була фінансова рада - це люди, що перевіряють, скільки надійшло пожертвувань і куди йдуть гроші. В кінці року скарбник готував повний звіт, і будь-хто міг отримати його копію. Ми в Україні тільки напрацьовуємо таку систему.

- Якось ви сказали, що якби Ісус Христос жив сьогодні, то працював би на комп'ютері. Чи повинна Церква реагувати на досягнення науки і як саме?

- Звичайно, це ж частина людського життя. Сьогодні у нас є комп'ютери, автомобілі, літаки - те, про що 500 років тому люди і не мріяли! Завдяки комп'ютерам та Інтернету стало легше дізнаватися, хто і де має потребу в допомозі. Простіше знайти можливості. Комп'ютери - це середники для того, щоб приносити людству користь. Бог дав нам розум, щоб ми працювали і підвищували свою ефективність. Але що роблять люди? Використовують комунікації не для зближення, а для того, щоб заплутати інших, викликати відчуження. І, замість того щоб за допомогою комп'ютерів приносити користь, сидять біля моніторів, взагалі нічого не роблячи...

Людина вільна у виборі - робити добро чи зло. Але якщо вона справді хоче йти по доброму шляху, правило таке: «Працюй так, ніби все залежить тільки від тебе. Молися так, ніби все залежить тільки від Бога».

Марія СИРЧІНА, «ФАКТИ»

фото Сергій Тушинський