Мандрівка сторінками Книги книг: Перша Книга Самуїла
  • Срд, 20/05/2020 - 10:58

Дорогі брати та сестри! Перегортаючи далі сторінки історичних книг Старого Завіту, сьогодні зупинимось на І Книзі Самуїла, якою розпочинається новий етап для вибраного народу, адже закінчується період суддів та розпочинається монархічний устрій під проводом царів. Але спершу кілька слів у загальному про І та ІІ Книги Самуїла, назви яких походять від головної дійової особи першої частини тексту, пророка Самуїла, що був останнім суддею ізраїльського народу. Варто згадати, що в давніх єврейських текстах ці дві Книги становили одну, але оскільки в другій частині розповіді головним персонажем більше не є Самуїл, а цар Давид, тому при перекладі тексту на грецьку мову ті дві частини розділили як дві окремі Книги. Події, описані в тексті, стосуються приблизно Х ст. до нашої ери. Тобто вже минуло понад 400 років від здобуття ізраїльтянами обіцяної землі. Однак за той час вибраний народ замість того, аби скористати з усіх Господніх дарів та утвердитись як Божий народ ввійшов у період неабиякого морального та духовного занепаду, віддалившись від Бога та від Його закону. Цей занепад став причиною мовчання Бога, про що читаємо у 3-му розділі. Слово Господнє було рідким того часу, видіння не були часто. Отож, невірність народу перериває його спілкування з Творцем, Який вирішує не об’являтись людині.

У Книгах, зокрема, розповідається про двох перших царів Ізраїля: Саула та Давида, які мали провідну роль у встановленні монархічного устрою та взагалі у написанні першої сторінки нової історії вибраного народу. У нашому уявленні термін «цар» передбачає існування відповідного державного устрою, але у випадку царя Саула йдеться лише про перші кроки на шляху встановлення централізації, тому в тексті й вжито слово «наставник», «предстоятель», яким вказується на те, що роль Саула є більше роллю провідника та очільника народу, ніж того, який має над ним царювати.

Розповідь починається від опису трагічної долі жінки на ім’я Анна, яка була однією із двох дружин Елкани. Її спіткало велике горе – безплідність. З цієї причини друга дружина її чоловіка Пенніна часто знущалася над нею і завдавала їй великого душевного болю. Незважаючи на безплідність Анни, Елкана любив її, та намагався завжди підбадьорювати і підтримувати.

Одного разу Анна молилась біля дверей Господньої Святині, просячи, аби Бог зглянувся над нею і подарував їй потомство. Адже в ті часи безплідність вважалась ганебним станом, немовби Всевишній відвернувся від людини і покарав її за провини. Свою молитву побожна жінка підсилила клятвою: «Господи Сил, коли ти зглянешся над горем рабині твоєї та й згадаєш мене й не забудеш рабині твоєї, й даси рабині твоїй хлоп'ятко, я віддам його Господеві на ввесь його вік, і бритва не доторкнеться його голови» (І Сам.1, 11). Вислухав Бог молитву побожної жінки і подарував їй сина, якого названо Самуїлом, мовляв, випрошений у Господа.

По кількох місяцях, Анна виконала свою обіцянку, дану у храмі. Принесла дитя до тогочасного священника Елі і віддала його на служіння при Божому храмі. Дитина зростала разом із синами священника, однак Самуїл відзначався побожністю. Він ніколи не дозволяв собі зневажливе і невірне служіння у храмі, як це чинили сини Елі. За цю вірність Бог вибрав Самуїла собі на пророка.

Про цю книгу можна багато чого сказати, але я хотів би зупинитись над питаннями, пов’язаними із подіями двох битв: між ізраїльтянами та їхніми супротивниками. У 4-му розділі читаємо про те, як сусідній народ, філістимляни, завдають удару по Ізраїлю. Здивовані своєю поразкою, вони вирішують принести на поле битви Ковчег Господнього Завіту, що був найціннішою святинею вибраного народу і місцем зустрічі з Богом. «Чому Господь побив нас сьогодні перед філістимлянами? Візьмім із Шіло ковчег Господнього союзу, щоб ішов посеред нас і спас нас із рук ворогів наших!» (І Сам. 4, 3) – мовили старші Ізраїля.

Так і зробили. Почувши про те, що вчинили ізраїльтяни, філістимляни дуже налякались, кажучи: «Бог прибув у табір!» І сказали: «Горе нам, бо так ще досі не бувало. Горе нам! Хто нас урятує з руки цього могутнього Бога, що побив єгиптян усякими карами в пустині!» (І Сам. 4,7-8) Страх філістимлян був виправданим, адже хто може врятуватись перед Богом, Який зумів нечисельний народ вивести з єгипетської неволі та ще й покарати Єгипет різними карами?

У ті часи Єгипет вважався великою світовою потугою. На нього дивились, мов на сьогоднішні Сполучені Штати Америки, тому ж страх був очевидним. Але попри боязнь і непевність у перемозі, філістимляни таки наважились на битву і, на своє ж здивування, перемогли ізраїльтян, знищивши їхнє тридцятитисячне військо і захопивши Ковчег Завіту. Як бачимо, Господь не рятує Свій невірний, деморалізований народ, дозволяючи його поразку, в якій, до речі, гинуть також і два сини священника Елі, що дозволяли собі великі гріхи у служіння Богові при храмі, розпусні вчинки. Чому Бог дозволяє цю поразку? Багато хто міг би запитати. Відповідь є простою. Народ ставився до Господа як до амулету, який потрібний лише для того, аби задовольнити його певні бажання. Для тогочасних ізраїльтян фізична присутність Бога на місці битви повинна була стати гарантом їхньої перемоги незважаючи ні на що: ні на їхнє гріховне життя, ні на моральний занепад, ні на відхід від Божого закону.

Ця розповідь показує, що таке ставлення до Бога є неприйнятним, але, на жаль, також і в наші дні часто спостерігаємо щось подібне. Люди бажають, аби Бог був присутній в їхньому житті лише тоді і там, де їм це вигідно. Як часто ми відходимо від Божого закону, переступаючи Десять Божих Заповідей, а потім дивуємося, чому Господь Бог дозволив ДТП, адже на дзеркалі заднього виду у машині висіла вервичка! Ми часто забуваємо, що вервичка не є амулетом, і вона не може нам допомогти, якщо ми не візьмемо її в руки для молитви.

Отож, не можна ставитись до Божих речей, і зокрема до Бога, як до амулету, який повинен інтервенювати лише тоді в наше життя, коли ми йому це дозволимо, коли нам це вигідно. Однак повернемось до тексту І Книги Самуїла.

Після тієї поразки у битві з філістимлянами Ковчег Божого Закону було повернуто. Відчувши на собі гнів істинного Бога, Який навів на них різні кари та хвороби, філістимляни вирішують повернути Кивот, зробивши також для них і цінну пожертву, аби задобрити їхнього Господа. Цей жест, проте, не припиняє ворожнечі між двома народами, сутички тривають і надалі. У такому контексті вибраний ізраїльський народ звертається до Самуїла, що був на той час великим духовним авторитетом, аби той помазав для нього царя. Господь дозволяє Самуїлові вдовольнити бажання народу і помазати Саула, від якого і розпочнеться встановлення монархічної структури ізраїльських племен. Господь благословить царювання Саула і допомагає вийти переможцями з війни з філістимлянами, але вони не були єдиними супротивниками Ізраїля. Тому у 15-му розділі читаємо опис іншої повчальної для нас історії, а саме війни ізраїльтян з амалекитянами. Господь через пророка Самуїла дає повеління цареві Саулові знищити амалекитян, які відзначалися своєю жорстокістю, не зупиняючись ні перед дітьми, ні перед жінками чи похилими віком особами. Бог наказує знищити увесь той народ і все те, що йому належало. Саул послухав наказу і вирушив з військом на ворога. Результат можна було передбачити, адже Господь був із Своїм народом. Ізраїльтяни перемогли ворога, але текст розповідає нам про одну прикру річ: «І взяв живим амалекитянського царя Агага, народ же ввесь вигубив цілковито, вистинавши мечем їх. Однак Саул з народом помилували Агага, і щонайкраще з овець, волів, годованої худоби й ягнят, і все, що було вартісне, - не хотіли видати на загладу. Тільки що було маловартне й безцінне, те вони винищили» (І Сам. 15, 8-9).

Отож Саул проявив вибірковий послух, керуючись прагматичними мотивами. Він вирішив знищити і вигубити лише те, що було менш вартісним, незважаючи на те, що Господь наказав знищити все повністю. Довідавшись про те, що трапилось, пророк Самуїл скартав царя за непослух і мовив: «За те, що ти відкинув Господнє слово, він тебе відкинув від царства» (І Сам, 15, 23). Для кожного із нас знищити амалекитян означає бути принциповим до гріха у нашому житті і не йти на жоден компроміс із злом. Іноді перед нами постає спокуса, мовляв, та це ж мені приносить приємність, та це ж може бути корисним, це ж не є таким великим гріхом, отож, можна собі це дозволити. Але ні, Господь закликає кожного із нас до цілковитої вірності Божому наказу, до дотримання Його заповідей з любові до Нього. Тобто Господь бажає, щоб ми ніколи не піддавалися спокусі і не дозволяли собі вибіркового послуху Господеві.

Розшифрування аудіо: "Католицький оглядач"


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць