Медіаграмотність від св. Василія Великого
  • Срд, 03/10/2018 - 09:54

Бачачи, як стрімко розвиваються сучасні медіа, і, який колосальний вплив на формування світогляду своїх реципієнтів вони мають, суспільство змушене звертатися до фахівців у цій галузі, аби ті розтлумачили, яка інформація з усього її величезного обсягу будує людську особистість, а яка – навпаки.

За своєю суттю ця проблема зовсім не нова. Вона існувала ще до виникнення аудіовізуальних медіа, Інтернету, ба навіть і преси. Формулювалася також подібно: «Що читати, аби це було корисним?»

Особливо гостро стояла вона у перші віки християнства. Тоді книги Святого Письма і ранньохристиянські твори поширювались серед язичницького «інформаційного простору», який ще не втрачав своїх позицій, а навпаки, був представлений відомими філософами античних шкіл, чиї погляди завдяки своєму майстерному логічному викладу захоплювали уми сучасників. Вони пропонували «альтернативний шлях до спасіння», як «сьогодні у New Age, Scientology та інших духовних нерелігійних рухах нашого часу» (о. Батіста Мондін).

Крім того з-поміж самих християн виокремлювалися ті, які євангельські істини пояснювали на свій лад, чим спричинювалися до виникнення єресей, аби, як сказав св. Григорій Богослов, своїми промовами приковувати зацікавлені погляди невігласів і зривати оплески.

Православна доктрина (говорю зараз не в конфесійному розумінні, а в сенсі автентичності вчення Церкви) змушена була протистояти такому «медіапродукту», вести війну з ним на різних фронтах і вихоплювати з його пащі овець Христового стада.

Це протистояння продовжується сьогодні, тільки забарвлення, різноманітність та спосіб поширення кукілю на полі засобів суспільної комунікації змінився. Він мутував, і тепер ми маємо його нові загрозливі види.

Вже не кажу про світські медіа, які, часто будучи залежними від рекламодавців, ставлять у центрі зображуваної дійсності споживання, як головну передумову щастя, або ідеї, які виправдовують моральне зло, догоджаючи масі та розважаючи її. Бо є ще багато такої інформації, яка під релігійним забарвленням подає речі, чужі духові правди. Гадаючи, що пізнає Бога, людина, піддавшись їй, може черпати відомості про Нього із замулених джерел сектантства.

Щось схоже відбувалося і в перші століття християнства, у так званий період Отців Церкви ІІ – VII ст. Публіка вимагала «хліба і видовищ», а римські імператори вміли за допомогою цієї її пристрасті вдало маніпулювати нею, тримати в покорі, даючи те, що вона з невідання свого просила, забираючи натомість свободу. Дещо пізніше на зміну кривавим видовищам амфітеатрів прийдуть кінні ристалища, які як марнування часу засуджуватимуть проповіді святителів Йоана Золотоустого та Василія Великого.

Такий спосіб життя у поєднанні з виправданням пороків та всіляким їхнім заохоченням набудуть широкого поширення серед простолюду. Інтелектуалів же від істинної дороги відвертатимуть писання язичницьких філософів та різноманітні єресі, які пропонуватимуть «ексклюзивні» знання для втаємничених. І посеред усього цього мотлоху пробивало собі дорогу у світ слово Ісуса Христа. В його обороні стояли Отці Церкви, які своїми творами, сповненими правдивої науки, розривали ці хитро наставлені на людські душі сіті. Як покаже згодом історія, досить успішно.

Отці Церкви були добре поінформовані як на свій час щодо викликів світу і, аби забезпечити ефективність євангельської проповіді посеред них, враховували їх у своїй творчості. Причому не лише викривали й засуджували язичницькі писання, а вміли видобути і з них користь для зростання вірних у Христі.

Зокрема святий Василій Великий, архиєпископ Кесарії Каппадокійської в Малій Азії (329-379), не забороняє молоді читати популярну на той час літературу, але закликає до розважливості при ознайомленні з нею і дає конкретні поради, як серед «світського пустословства та суперечностей неправильного знання» (1 Тм 6,20) «брати корисне і в поетів, і дієписців, і бесідників, а навіть в усіх людей, в яких тільки виявиться якась користь, що впливатиме благородно на нашу душу».

Такою настановою він розпочинає свою бесіду «До юнаків про те, як належить користати з гелленської літератури». Святитель не накладає обмежень щодо авторів, джерел, жанрів, аби лишень читач мав голову на плечах і вмів сяк-так розрізнити правицю від лівиці (пор. Йона 4,11).

Маючи багатий душпастирський та життєвий досвід, як він сам про себе каже, що «на собі зазнав лихої і доброї долі, яка всього навчить», св. Василій Великий усвідомлює, що незрілій душі важко зразу приступити до пошуку Істини у Священних Писаннях, а зерно добра можна знайти будь-де. І в інформаційних, і в аналітичних, і в публіцистичних, і в художніх, і в статистичних повідомленнях. Аби лишень було бажання це добро шукати й знаходити.

Як тільки автори таких матеріалів «зачнуть оповідати нам про діла або про бесіди добрих людей, то це треба і любити, і пильно наслідувати, і старатися, скільки змога, такими бути». Але і тоді, і в наш час не бракувало авторів, котрі «міряють щастя пишно заставленими столами та розпусними пісеньками», «описують негідників, п’яниць», які «лихословлять, кепкують собі з других», та ще й виставляють їхню поведінку за зразок. Тому, коли «медіапродукт» розповідає про лихих людей, святитель радить втікати від нього, «як Одісей утікав від співу сирен».

Боровся св. Василій Великий і з явищем пустої сенсаційності та розважальності у «медіапросторі», і з «фейковою» інформацією, адже критикував «дієписців, коли вони видумують несусвітні речі, щоб звеселити й потягнути за собою уми й серця читачів. Щоб не дозволити їм цього, ми повинні бути перебірливими стосовно того, що читаємо, і, подібно до бджіл, які «не прилітають однаково до всіх квітів, ані не намагаються вибрати все геть до чиста з тих квітів», брати «те, що нам відповідає і що згідне з правдою», а рештою нехтувати.

Гідними довір’я святитель вважає тих авторів, які самі живуть за тими високими принципами, які сповідують на сторінках своїх творів. У наш час ще легше, ніж тоді, дізнатися, як і чим живе той чи інший журналіст, та чи відповідають його слова учинкам. Бо «це найвища вершина злоби – видаватися добрим, не будучи таким», - повторює св. Василій Великий услід за Платоном.

Натомість, якщо мати перед собою гарний приклад в особі автора чи героя його матеріалу, який прямує «приблизно туди, куди й наші християнські приписи», то його треба брати до уваги. Св. Василій Великий у своєму трактаті подає багато таких постатей античного світу, які, хоч і не знали Євангелія, проте на ділі втілювали його. «Хто завчасу вихований на таких прикладах, той з певністю не нарікатиме на євангельські приписи, буцімто їх неможливо сповнити».

Приклади чеснотливого життя, безперечно, подають і сучасні світські медіа. Головне – поставити перед собою ціль у безмежному інформаційному просторі віднайти їх, а не кидатися в ньому наосліп то сюди, то туди на подобу хитких і нестійких байдаків без керманича, допоки не розіб’ємось об скелю чиїхось корисливих намірів.

Св. Василій Великий радить усім наступним поколінням, що «не слід передавати раз назавжди керми свого ума, наче байдака іншим мужам і йти за ними туди, куди вони поведуть. Але приймати те, що корисне, а при цьому треба знати, що відкинути». Тобто не лінуватися, постійно бути пильним і критично оцінювати те, що пропонують зусібіч нашій душі.

Василь Калита


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць