Російське вторгнення сіє біль та руйнування в Україні. Існує загроза розширення цього конфлікту. Інші війни й надалі пожинають жертви в Сирії, Ємені, Ефіопії та на інших теренах. А платять за це найбеззахисніші, особливо, діти. Прості люди прагнуть миру.

Сьогодні ми як ніколи мріємо про сповнення пророцтва Ісаї: «Вони перекують свої мечі на рала, а списи свої на серпи. Народ на народ не буде меча підіймати, і не вчитимуться більше воювати» (Іс 2,4).

Надто довго ми тут, у Європі, сприймали мир як даність. Війна – це справа інших, це стосується далеких народів. Ми забували про ті війни, про які нам нагадували лише втікачі в пошуках нової надії, можливо, ми були нечутливими до болю цих людей. Ці війни досі тривають: Сирія, Ємен, Ефіопія та багато інших. Люди і далі втікають, стараючись просто вижити.

Життя, іноді, змінюється несподівано. Ввечері перед російським нападом на українських вулицях і в ресторанах було повно людей, які старалися не думати про накопичення московських військ поблизу кордонів. Ніхто й не уявляв, що через кілька годин розпочнеться трагедія. Ввечері був мир, а вночі – вже війна. Ввечері обійми з коханою чи коханим, наступного дня – з автоматом в руках. Одна молода пара одружилася відразу після вторгнення та вступила у військові формування, щоби захищати батьківщину. Численні діти вивезені на межі країни, але чимало інших залишаються під бомбардуваннями. Знову винищення невинних.

Ми занадто призвичаїлися до миру. Щодня нарікаємо на різні речі. Але коли несподівано вибухає війна, то чітко бачимо те, що є суттєвим. Таким є мир. Про це нам нагадує псалом: «Хай не буде ані розколини, ані втрати, ані галасу на майданах наших. Щасливий народ, в якого така доля!» (Пс 144). Тепер бої ідуть в Європі. Нас охоплює страх, тривога. Може й ця війна є далекою для інших людей. Для українців – це війна на їхній землі, яку хтось хоче загарбати. Для інших європейців вона є близькою. Існує кошмар ядерної війни. Ракета може влучити в АЕС. Серед цієї тривоги є також багато солідарності з тим, хто зазнав агресії. Сьогоднішнє читання на утрені каже: «Підтримайте пригнобленого» (Iс 1,17). Що ми можемо зробити?

Ми хочемо миру! Ми не хочемо війн чергового можновладця, який бажає примножувати свою могутність через кров інших: також і своїх синів, яких використовують, обманюють та посилають вбивати та вмирати. Як можемо спинити це безумство? Хтось вдається до санкцій, хтось – до зброї, хтось пробує дипломатичні шляхи. А що можуть зробити прості люди? Допомагати, бути солідарними з українським народом і молитися за мир.

Сьогодні як ніколи раніше ми мріємо про сповнення ще одного пророцтва, коли вороги нарешті житимуть поруч у мирі: «Вовк буде жити вкупі з ягнятком, леопард біля козеняти лежатиме; телятко й левеня будуть пастися разом, і поганяти їх буде мала дитина» (Iс 11,6). Господи, даруй нам мир!

-------------

Sergio Centofanti, Редакційний Віце-директор Дикастерії в справах комунікації