Минулого тижня Україну відвідав Папський легат – Архиєпископ Відня кардинал Криштоф Шенборн. Його візит – це заочна участь Святішого Отця Франциска у святкуваннях 25-річчя виходу УГКЦ з підпілля. Для українських католиків, не залежно від обряду, цей візит став своєрідним визнанням не тільки їхнього геройства в часі комуністично-московитської окупації, але й визнанням мужності українських громадян у боротьбі за свою свободу проти московитського поневолення, проти агресії здичавілих орд зі Сходу.

У часі цього візиту важливою для всього українського загалу точкою стало слово Папського легата на нічних чуваннях за мир в Україні, яким українські греко-католики відзначили річницю виходу своєї Церкви з підпілля. 

Без будь-якої двозначності кардинал-легат наголосив, що католицьке розуміння екуменізму – це пошук шляхів єдності Церкви довкола Наслідника св. Апостола Петра і як приклад такого пошуку, більше того, як приклад реального осягнення цієї єдності, Папський посланець вказав на особу св. Йосафата Кунцевича, чиї мощі спочивають зараз в базиліці св. Апостола Петра в Римі. Кардинал Шенборн також оповів і про приклад правдивого екуменізму зі сторони православних: «Я би хотів розповісти Вам одну маленьку історію, яку нам у свій час розповів Папа Бенедикт. В Іраку один православний сирійський священик був взятий в полон радикальними ісламістами і вони вимагали від нього: «Ти мусиш зректися Папи», але він не був католиком, він був сирійським православним. Але він сказав: «Я не є готовий зректися Папи - єпископа Риму». За це ісламісти відрізали йому голову. Папа Бенедикт розповів нам цю історію, як зворушливе свідчення екуменізму – єднання з єпископом Риму.».

Також важливим для українського загалу є і те, що Папський легат, який особисто представляв в Україні Святішого Отця Франциска, без будь-яких дипломатичних викрутасів підтвердив наше право на захисту своєї країни. Більше того, кардинал-легат, пророчо прозрів суть українсько-російської війни: «Ви мусите захищати свою країну! Це є ваше право і ваш обов’язок! Але без ненависті. Тільки тоді, коли ненависті нема в наших серцях, ми можемо перемогти ненависть». І це є надважливе послання для всього українського суспільства.

Українське суспільство, а особливо українські християни бояться собі визнати, що джерело цього конфлікту – ненависть. Ненависть московитів до всього українського, до всього західного, до всього, що не вкладається у їхній світогляд. Досить увімкнути московитські телеканали, чи переглянути московитський сегмент інтернету – потік ненависті просто вражає.

Московія мислить себе антиподом усього західного: «Что немцу смерть – руському хорошо». І в той же ж час буцімто поривається рятувати християнські цінності в Європі. Вона мислить себе наслідницею Риму і Візантії, але водночас основне поняття християнської цивілізації – пріоритет права – їй невідоме. Вона мислить себе борцем з фашизмом і нацизмом, але свою пропаганду будує на дикунському шовінізмі й печерному антисемітизмі, плекаючи у власному суспільстві чисто фашистське: «человек – ничто, государство – все» та типово нацистське: «русские лучше всех». Вона криком кричить, що бореться з тероризмом і той же ж час всіма можливими засобами підтримує тероризм на Донбасі й Близькому Сході.

Вона говорить про захист православ’я, а в той же ж час саме вона спровокувала витіснення світської сирійської опозиції й заміну її на мілітантних ісламістів, які вершать геноцид сирійських християн, серед яких є й православні. Про тиск через турецьку владу на Царгородського патріарха годі й говорити. Кидається захищати РПЦ в Україні (УПЦ МП), коли її бойовики перетворюють московсько-православні сакральні об’єкти на вогневі точки, провокуючи українських військових на вогонь у відповідь. 

Можна довго перелічувати усі приклади шизофренічності Московії, але не слід забувати одного: московитський месіянізм у своїй суті – антизахідне, шовіністичне, антикатолицьке, антисемітське, людиноненависницьке явище, яке корінням сягає монгольського шаманістичного поганського поклоніння авторитету вождя, племінної/державної структури, тобто у шаманістичний окультизм, а не до псевдохристиянської ідеї універсальної імперії на чолі з богоподібним візантійським/римським імператором. Звідси і типова для окультистів ненависть до всього, що руйнує окультний світогляд.

Окультний світогляд в усіх його виявах є типово сектантським: є вибрані (люди, раса, клас, народ), які покликані безроздільно панувати над іншими. І все, що стоїть на заваді такому пануванню, демонізують, ненавидять і прагнуть знищити. У глибині душі кожна людина знає про облудність такого підходу до життя. Кожна людина глибоко у собі відчуває, що такий світогляд противиться самій людській природі. Саме тому, щоб «захистити» свій світогляд, вона цілим своїм єством прагне знищити ворогів, як реальних, так і цілком уявних. Така людина – надзвичайно податливий об’єкт для будь-якої пропаганди ненависті. Саме у відірваності московитських мас від християнства та в тотальному домінуванні московитським суспільним простором різноманітних «альтернатив» і лежить, здається, причина такої дивовижної піддатливості цих мас кремлівській пропаганді.

Але окультна ненависть має здатність затруювати не тільки ціле єство свої носіїв, але й тих, на кого ця ненависть спрямована. А наша – первородним гріхом зранена – людська природа схильна на ненависть, спрямовану на нас, відповісти ненавистю. От це і є те, чим живиться зло, чим живиться окультизм. Саме тому, вочевидь, кардинал Шенборн наголосив: відповідаючи ненавистю на ненависть ми не зможемо перемогти у цій борні.

Московитське суспільство – хворе. Це влучно зауважив Протосинкел Львівської Архиєпархії УГКЦ владика Венедикт у часі телемосту на нічних чуваннях. Московитське християнство (як православне так й інославне), поглинуте державою, таке ж хворе ненавистю і брехнею, як і саме суспільство. Саме тому варто дослухатись до тих, хто рекомендує молитися за навернення Московії. А як це Бог зробить, чи в чудесний спосіб, чи через закономірне спасенне приниження нахабного агресора, – не наша справа. Але через молитву за навернення зменшуємо силу ворожого зла. Звісно, не маємо жодного права забувати інтенсивно молитися за наш нарід, за його навернення, за наших вояків, щоб Бог дарував їм перемогу і зберіг від ворожої зброї. І не тільки молитись, але пам’ятаючи обов’язок боронити свою країну, докладати усіх зусиль, щоб ця оборона була успішною. 

І це офіційне підтвердження Папським легатом нашого права на оборону є очевидним знаком того, що, попри усі титанічні спроби Московського патріархату, у Римі є чітке бачення того, хто є хто в українсько-московитській війні.

Перебуваючи в Україні, в якості Папського легата, Кардинал Шенборн не обмежився тільки присутністю у київській греко-католицькій катедрі, він також зустрівся з прем’єр-міністром Арсенієм Яценюком, спілкувався з родинами вимушених переселенців з Криму та Донбасу (Тут слід зазначити, що «Карітаси» німецькомовних країн – флагмани допомоги потребуючим, і ця зустріч кардинала Шенборна з біженцями – добрий знак того, що вони отримають потрібну допомогу). Відвідуючи вулицю Інститутську та помолившись за героїв Небесної Сотні, кардинал Шенборн, фактично, в ім’я видимого глави католицького світу склав визнання боротьби майданівців за свободу (І знову ж таки варто зосередитись на тому, на що нам відео- та фотоматеріали вже давно звертають увагу: саме вервиця стала символом оборони свободи Церкви і народу перед московитською агресією, як на Майдані, так і серед добровольців АТО. Чи не той це знак,  який відсилає нас до фатімських об’явлень Богородиці?).

Також Папський легат зустрівся з членами Всеукраїнської ради церков та релігійних організацій, які, окрім відсутнього представника церкви Московського патріархату, одноголосно просили Папського посланця донести правду світу про московитську агресію проти України. І коли кардинал Шенборн повернувся з України до Австрії, він фактично відразу почав звіщати правду про ситуацію в нашій країні. Отож, Україна отримала у світі ще одного впливового адвоката. Враховуючи його популярність в австрійських ЗМІ – це дуже серйозний удар по промосковських позиціях у цій країні.

Московська церква в Україні просто проігнорувала цю зустріч. Для української справи це непогано. Адже це – ще одна можливість поважним москофілам в західному католицькому середовищі побачити справжнє лице московитського православія, навіть і в його українському виданні. Але західні християни, здається, уже розуміють, що Московський патріархат бреше і що брехня – це наріжний камінь стосунків Московської церкви зі зовнішнім світом. 

До речі, в цей самий день, коли Архиєпископ Відня прибув до України, офіційні представники УПЦ МП скаржились німецьким депутатам на страшенні утиски і переслідування, яких буцімто зазнає церква Московського патріархату в Україні.

Прикметно, що цю німецьку «делегацію» очолював такий собі пан Петер Гаувайлер. У 2012 р. він критикував Бундестаг за резолюцію, яка вказувала на порушення прав людини в Московії. Цей пан не бачив нічого поганого в підтримці Путіна частиною німецького політикуму в травні 2014 року, коли Московія уже анексувала Крим і розпочала війну на Донбасі. Потім Петер Гаувайлер у найгостріших висловах критикував західні санкції стосовно Московії, мовляв, вони тільки розв’яжуть війну з Московією. Свою критику санкцій він повторив у самій Білокам’яній. Більше того, він навіть заперечував очевидний факт, що московитські терористи взяли в заложники місію ОБСЄ. Потім, у вересні 2014 р., він рвався з офіційний візитом в окупований Крим, на що не отримав дозволу керівництва Бундестагу, а вже в листопаді він переконував усіх, що стосунки Росії і Німеччини завжди були дружніми. Петер Гаувайлер, до всього, фігурує у скандалі довкола доходів німецьких депутатів, він один з найбільших прогульщиків у Бундестазі. Ба більше того, пан Петер Гаувайлер вляпався в ще один фінансовий скандал – він виявився серед тих депутатів Бундестагу, які отримують прибутки з анонімних джерел. Ось такий «авторитет», на якого спирається керівництво УПЦ МП. 

Але, що значно гірше, зберігаючи єдність і навіть наголошуючи на цій своїй єдності з тими, хто благословляє терористів, відправляє своїм благословенням нових московитських терористів на Донбас, хто безбожно бреше і лукавить, УПЦ МП, направду, себе ставить поза межі християнства. Вона, виглядає на те, страждає тією ж хворобою, що і її мати – РПЦ і московитське суспільство. Скільки ще біди ця структура і її «діяльність» принесе Україні, тяжко передбачити. 

В час коли українські християни докладають титанічних зусиль в обороні свободи народу і власних церков, коли українські християни стараються донести світу правду про події в Україні, щоб активізувати міжнародну спільноту у пошуках мирного вирішення конфлікту, коли українське суспільство потерпає від наслідків московитської агресії, УПЦ МП стоїть собі сором’язливо збоку, постійно бурмочучи про свою нейтральність. Здається, у неї просто інший вид діяльності. Її священики, коли ховають українських героїв, вимагають забирати державний прапор України, називаючи символ держави, в якій вони живуть пропагандою. А керівництво лицемірно відстоює твердження про свій нейтралітет та інтенсивно «душпастирює» серед бойовиків, з якось незрозумілою легкістю перескакуючи питання моральності такої духовної опіки. У той же ж час предстоятель цієї структури видає наказ, щоб усюди в Україні, в своїх церквах, згадувати патріарха, який постійно безсоромно оббріхує нашу державу, народ, українських християн.

І відверто кажучи, нічого, крім огиди, така діяльність УПЦ МП не викликає. Потрібно дійсно дуже старатися, щоб збудити у собі бодай християнський жаль до такої структури, яка себе називає християнським іменем. Адже наскільки треба ненавидіти країну, щоб робити те, що робить УПЦ МП?

Певно, варто би було перестати звертати увагу на Московський патріархат і його структури в Україні. Але мусимо бути милосердними. Тому не слід забувати молитися за тих, хто є в тих структурах. Може, Божа милість колись достукається до їхніх сердець.

о. Орест-Дмитро Вільчинський