Моя щоденна чоловіча гонитва. І що з нею зробив Бог?
  • Втр, 29/05/2018 - 16:19

Потрібно заробити на кредит, придбати помешкання, бути задіяним батьком і прекрасним чоловіком. Водночас треба дбати про свою форму, щоб змогти пробігти хоча б півмарафону. Постійна гонитва і боротьба з часом, щоб встигнути за поїздом, розклад якого я сам собі придумав. Тільки проблема в тому, що цей поїзд постійно втікає…

 

Люблю ці Божі дороги

Кілька років тому під час молитви Бог промовив до мене слово, яке постійно стимулює мене до призадуми, діяльності та пошуків. Це – фрагмент із покликання апостолів:

(Мт. 4, 18-22) У різних життєвих ситуаціях я відкриваю, до чого Він мене кличе, і як насправді я відповідаю на Його покликання в моєму житті.

А йдучи попри Галилейське море, побачив двох братів: Симона, що звався Петром, і Андрія, його брата, що закидали сіті у море, бо були рибалки. І до них мовив: “Ідіть за мною, я вас зроблю рибалками людей.” І ті негайно кинули сіті й пішли за ним. Пройшовши звідтіль далі, побачив інших двох братів: Якова, сина Заведея, та Йоана, його брата, що в човні з батьком Заведеєм лагодили свої сіті, і їх покликав. Вони зараз же, кинувши човна і свого батька, пішли слідом за ним.

 

Моя сторона медалі

Багато разів в моєму житті мені випадало ходити гордим, як павич, без жодного страху, що щось може трапитись. Це були періоди без глибшого погляду в моє життя, без переосмислення того, що в ньому відбувається.

Супер-робота, в ній багато проектів, кільканадцять завдань, виконаних впродовж дня, кілька міжнародних розмов про спільну діяльність, розмови з клієнтами. Потрібно заробити на кредит, придбати помешкання, бути задіяним батьком і прекрасним чоловіком. Водночас треба дбати про свою форму, щоб змогти пробігти хоча б півмарафону. Постійна гонитва і боротьба з часом, щоб встигнути за поїздом, розклад якого я сам собі придумав. Тільки проблема в тому, що цей поїзд постійно втікає…

Це постійна внутрішня гра, без хвилі відпочинку чи роздумів, до якої зрештою прямую. Моя щоденність у такій гонитві призводить лише до запитання: в який ще спосіб я можу збільшити свою ефективність в робочих проектах та сімейному житті. Так, наче усе залежить лише від мене, наче світ крутиться виключно навколо моїх справ.

  

СТОП!

Люблю, коли в такі миті Бог каже «СТОП!» тому, що зароджується в моїй голові. Тоді Він ставить мене перед істиною конкретних ситуацій. Таку необхідність подивитись наново на себе самого і на те, що є важливим в моєму житті, дають мені роздуми над Писанням і служіння іншим.

 

Місця переміни серця

Останнім часом Бог кличе мене до багатьох різних і дивних місць, про які я ніколи й уявити не міг, що потраплю туди. Тоді я входжу на невідомий ґрунт: місце, в якому я ніколи раніше не був, до людей, з якими не бачусь зазвичай. Все це супроводжує потужний вир емоцій, і до того, як я відповім «Так!» на Його покликання – знаю, що вхід в цю ситуацію дасть мені нагоду побачити правду про себе. Такі миті ставлять мене перед запитанням, якою людиною я є: тим, хто живе близько з Богом, чи ні?

Впродовж двох років я беру участь у зустрічі в’язнів в Новому Вішнічі. Це місце, де ми ділимось собою, своїми роздумами, які нам відкрив Бог. Парадокс полягає в тому, що, перш за все, я вчусь від кожного з цих чоловіків поведінки, гідної наслідування: посмішки у мінливих життєвих ситуаціях, прислухання до того, що говорить інша людина і вдячності за присвячений час.

Кілька тижнів тому я знайшов ще одне місце, де бачу, що Бог мене кличе для того, щоб я міг змінюватись.

 

Бог і Його сторона медалі

Наче звичайний день посеред тижня. Сьома година ранку, їду ровером через місто, але ще не на роботу. Одягаю альбу, на неї хрестик, беру в руки пурифікатор. Слухаю вказівки о. Томаша як дістатись певного відділу, о котрій подають сніданок. Виходимо із захристії, відчиняємо дарохранильницю, разом клякаємо і … ось Він. Той, Хто ділиться Собою з усіма нами, якщо ми тільки віримо в це.

Ідучи в перше відділення, коротко з Ним розмовляю – прошу, щоб дав мені сили гідно вершити це служіння; а також прошу за хворих, щоб допоміг їм зносити хвороби і перемінював їх серця. Спочатку – відділення реабілітації: сюди потрібно потрапити до того часу, коли в пацієнтів розпочнуться їхні вправи в залі. Проходжу по палатах, а потім через підвал та інші закамарки лікарні поміж візками з брудною постіллю та харчами, які ввозять на сніданок.

Входжу до відділення, яке схоже на лабіринт. Нефрологія. Палата діалізу, де кожен з пацієнтів підключений до апарату, який пропускає і очищує кров від токсинів. Їхні організми настільки хворі, що неспроможні боротись з ними самотужки. Коли заходжу до цих великих палат, де лежить по 15-20 осіб, мені на думку спадає Бог, Котрий не раз так очищував мене, даючи сили до життя.

Для мене бачити цих людей, котрі приймають Його, сидячи на кріслах і будучи вкрай знесиленими, є одним із найбільших свідчень віри у тяжких хвилинах життя. 

Одинадцятий поверх – Отоларингологія. В цьому відділенні дуже багато дітей і їх опікунів. Звідти спускаюсь донизу по чергових поверхах, кожен з яких має свою специфіку. Тішить посмішка і вдячність людей за те, що можуть кожного дня бути з Ним в лікарні.

Доходжу до відділення хірургії лиця. З огляду на їх стан здоров’я, важко побачити їх зовнішню красу. Однак, попри те, вони радіють, що їх сповнює Він – найбільша краса в кожному з цих людей.

 

Повернення до життя з Ним

Після майже трьох годин повертаюсь з Ним до дарохранильниці. Знімаю альбу, хрестик, ховаю використаний пурифікатор. Ділюсь спостереженнями з отцем Томашем і вирушаю до своєї звичної роботи. Однак тепер я цілком інший, ніж приходив сюди вранці. Я їду на роботу, сповнений надії, що так само як ділився Богом з пацієнтами лікарні, так зможу ділитись Ним в сімейному житті, на роботі і в кожному місці, куди Він мене відправить.

 

Переклад: «Католицький оглядач» за матеріалами deon.pl


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць