На спомин про підлий ювілей
  • Срд, 09/03/2016 - 18:04

24 вересня 1949-го Георгій Карпов, голова агенства, яке з боку НКВД контролювало Російську православну церкву, писав Йосифу Сталіну і його поплічникам конфіденційного листа із огидним самовихвалянням – «Інструкцію уряду про ліквідацію греко-католицької церкви [в Україні] було втілено в життя» - виспівував Карпов – «Уніатська церква, яка була підпорядкована Папі Римському була ліквідована через возз’єднання з Російською православною церквою».

Ключовою подією цього агресивного плану, у здійснені якого російське православ’я діяло в якості прикриття для жорстокого нападу атеїстичного режиму на християнську Церкву, стали події, які 8 березня 1946 року розгорнулися у Львові – столиці Галичини. Після поліційного насилля, яке тривало рік часу, неканонічне зібрання (псевдособор) українських греко-католицьких священиків «проголосував», без обговорення, «спонтанним» піднесенням рук за скасування Берестеської Унії 1596 року. Жоден український греко-католицький єпископ не був присутній на цьому зібрані. Вони були або під арештом, або на етапі в ГУЛАГ.

У роки між горезвісним Львівським псевдособором і листом Карпова радянська влада знищувала інституції УГКЦ, передаючи їх у руки православних. На початку 50-х років ХХ століття УГКЦ була найбільшою катакомбною релігійною організацією в світі. Вона жила у підпіллі. Вона вижила завдяки надзвичайним актам мужності й вірності українських греко-католиків, аж поки ця Церква не вийшла з підпілля у 1989 році.

Львівський псевдособор не був церковним актом. Це був фарс, керований державною радянською владою, яка вважала українських греко-католиків основною перешкодою для реалізації двох принципів комуністичної політики: державного атеїзму і русифікації України.

Протягом першої половини ХХ століття, під проводом неймовірної людини – митрополита Андрея Шептицького, УГКЦ була двигуном і одночасно безпечним сейфом української культури, ідентичності та національних прагнень.

Сталін не міг цього терпіти. Українські національні прагнення, як і прагнення інших народів у багатонаціональній в’язниці – СССР, мали бути стерті в порох і кроком на шляху реалізації цих сталінських планів було викорінення УГКЦ. Після ІІ світової війни сталінський режим розпочав проти УГКЦ наклепницьку пропаганду, яку добре описав історик Богдан Боцюрків, як індустрію фальсифікації. Ця пропагандна машинерія виставляла УГКЦ, як зрадницьку банду бандитів і злочинців, як були маріонетками німецько-фашистських загарбників і саботували соціалістичні перетворення в Західній Україні.

Наруга над УГКЦ і Львівський псевдособор, були інтегральною частиною спроб радянської влади знищити український націоналізм. Для цього було «возз’єднано» українських греко-католиків з російським православ’ям, оскільки РПЦ була піддатливим знаряддям у руках радянської влади. Іронія долі полягала в тому, що зусилля сталіністів по ліквідації УГКЦ та русифікації України були імітацією так самих дій царської Росії у цьому питанні. В обох випадках російське православ’я виступало в якості капелана режиму, не дивлячись на його природу і характер.

Чому цю річницю потрібно пам’ятати?

По-перше, католики цілого світу мають братський обов’язок шанувати пам’ять багатьох українських греко-католицьких мучеників, які відмовились прийняти Львівський псевдособор, які залишилися вірними Риму і заплатили найвищу можливу ціну.

По-друге, пам’ять про сталінську індустрію фальсифікації повинна змусити нас бути більш уважними до брехні в нашому часі, яку поширює російська пропагандистська машинерія по цілому світі проти України, проти побудови у ній реальної демократії, свободи і просперітету.

І по-третє не буде ніякого прогресу на шляху, що його розпочав Папа Франциск, зустрівшись з російським патріархом Кирилом , якщо церква Кирила не визнає свою підлу роль у Львівському псевдособорі 1946 року, зробивши тим самим важливий крок до євангельської свободи звільнення від задушливих обіймів російської державної влади.

Джордж Вайґель 

Переклад "Католицький Оглядач" ©