Не шипіть на вовка в церкві
  • Суб, 06/10/2018 - 14:45

Став вовк християнином, ходить і говорить всім:

— Простіть, благословіть.

Йде повз нього заєць, він йому:

— Привіт, заєць.

— Привіт, вовк.

— Ти, прости мене заєць, я тебе раніше кривдив, не правий був.

— Бог тебе простить, вовче.

Йде далі, назустріч йому гусак, вовк каже:

— Ти мене прости, гусак, я інколи не правий був, близьких твоїх кривдив.

Гусак йому:

— Ш-ш-ш.

Вовк йому каже:

— Гусак, ну ти не гнівайся, я все-таки каюся, прости мене, я тепер інший став.

А гусак знову:

— Ш-ш-ш.

Вовк взяв його і з’їв.

Йому кажуть:

— Ти що, вовк, ти ж християнином став? — а той:

— А чого він на святого шипить?

 

Так, а дійсно, чого він на святого шипить? З цього анекдоту можна було би посміятися, але насправді він далеко не смішний. Навіть, як видається на перший погляд, дещо невдалий бо який з вовка, хижого звіра може бути християнин? Особливо той ідеальний святий християнин якого ми собі його уявляємо.

А взагалі-то, чи задумувались ви над тим яким має бути ідеальний християнин і наскільки взагалі реальна така особа? В першому тисячолітті образом ідеального християнина був образ монаха, того хто чи то на пустині чи в монастирі, цілковито посвячував себе служінню Творцеві. Це переконання було настільки пануючим, що протягом багатьох століть, мало хто й гадку допускав про те, що святим може стати одружений, сімейний чоловік чи жінка. З бігом часу, така думка втратила право на монополію і на сьогодні, посеред численного сонмища святих, ми знаходимо імена чоловіків та жінок які прожили святе життя невіддільно від життя своїх родин.

Щоправда, треба визнати, що серед святих трапляються  різні люди. З різними уподобаннями, з різним, інколи й важким характером, святі які бувало робили життя оточуючих - нестерпним. Як каже народна мудрість: у святої жінки чоловік мученик. Буває й таке.

Але якщо брати історії з нашого щоденного життя то прийдемо до висновку, що здебільшого, ми оцінюємо інших чисто суб’єктивно, не по характеру, не по тому чи та особа добра чи погана, а насамперед чи подобається чи не подобається вона мені. А причина неприязні може бути зовсім банальна, наприклад, звичайна заздрість чи просто психологічна несумісність. І ось уже таке власне, далеко не об’єктивне бачення, ми перекидаємо й на саму особу, супроводжуючи це коментарем: “Та що він (вона) за людина така, а до церкви ходить, до Причастя.” Напевно, що багатьом із нас, доводилось чути чи й промовляти ці слова, а може хто чув їх у свою адресу. Звучать вони досить образливо та претензійно: дивись, мовляв, який побожний, а сам нічим не кращий від якось там сміття. Ради справедливості треба визнати, що, як правило, в таких випадках і Церква і так звана святість тієї особи притягнуті тут, як кажуть, за вуха. І навіть той, хто говорить, навіть він сам у них не вірить, але ж уколоти хочеться то й б’є по найболючішому.

Та бувають складніші ситуації. Відносно недавня розмова з однією парафіянкою яка тільки намагається пізнати Бога, Церкву і себе в цій Церкві. Прийшла з болем, що їй зробили прикрість люди які вже довгі роки вважають себе ревно віруючими і практикуючими і ось з гіркотою запитує: «чого воно так має бути?» Бо від кого від кого, а від них цього не чекала. На превеликий жаль, не тільки ця особа, але й кожен із нас стикався з ситуацією коли про порядність у окремих християн взагалі не йдеться. Прямо класика якась: “Порядність? Ні не чули.” Інколи при цьому ми віджартовуємось, що на жаль зараз в Церкві святих нема чи їх мало чи відповідаємо іншими загальними фразами. Але які б не були ті відповіді, питання все одно залишається відкритим: чому так бракує порядності серед людей які трактують себе як віруючі? Інколи людина, яка «зі сторони» входить у Церкву, настільки буває шокована таким відкриттям, що взагалі задається питанням: чи я там де хотів бути чи може помилився дверима?

Володимир Соловйов, не той, котрий Рудольфович і відомий як телеведучий і рупор Кремля-Путіна, а інший, знаменитий богослов і філософ, писав, що в Росії легше знайти святого як порядного. І виглядає на те, що така ситуація мало що змінилася як в Росії, так і в Україні не тільки за останнє, а й за два попередніх століття, коли писав Федір Достоєвський: “Все, що росіяни взяли від православ'я – перехреститись перед тим, як зарубати тебе сокирою”.

Хоча все таки видається, що тут ми плутаємо поняття побожності, релігійності і святості, духовності. Як не прикро, але можна бути побожним, можна бути глибоко релігійним і одночасно непорядним, фальшивим. На превеликий жаль, віра автоматично не робить хоч певно і не повинна робити нас ідеальними.  Формальне, навіть дуже дотошне дотримування релігійних приписів та правил, не вчинить людину духовно здоровою. Бо щоби вилікуватись, треба насамперед бути свідомим своєї недуги. Треба поставити правильний діагноз, а вже відходячи від нього, можна приступати до лікування. А якщо людина несвідома чи не хоче розуміти свою духовну чи моральну ущербність, вона ніколи не захоче змінюватися. Вона буде казати як той чоловік з притчі, що прийшов на весільну гостину без святкової одежі: ти мене запросив і я прийшов, а те, що я не такий яким ти мене хочеш бачити то це не мої, а твої проблеми.  

 Інколи виглядає на те, що порядними чи непорядними люди народжуються. Не те, щоби чесноти були закладені в нашому ДНК - ні, але все ж таки добру частину цієї внутрішньої інтеліґентності ми якось отримуємо або не отримуємо від наших предків. Частину освоюємо від того родинного соціуму в якому виростаємо бо як пише: “солонець води солодкої не може дати” (Як.3, 12). Але, все таки, найбільша відповідальність лежить на кожному з нас особисто. Ледь не з перших днів життя маленька людина починає розуміти, що таке добре, що таке погане. Тому питання порядності чи непорядності, поняття добра чи зла - це те, що ми розуміємо кожен і кожен відповідає за свої вчинки сам. Кожен має дар і можливості для того, щоби очистити своє духовне джерело від сміття та бруду. А якщо не дуже порядна, але віруюча людина живе в самообмані, що якимись посиленими молитовними чи фінансовими пожертвами вона компенсує перед Богом брак своєї порядності то на превеликий жаль, вона не тільки отруює щоденне життя своїх близьких, а й свою майбутню долю творить сумною.

А, взагалі-то, ідеалу не існує. Навіть Ісус Христос не був ідеальним у тому трактуванні  ідеального християнина яким ми собі уявляємо. Він, говорячи про свою вірність Отцеві, порушував суботу, установлюючи нові правила. Стверджуючи через апостола Павла, що всяка влада від Бога і, що кесарю належить кесареве, сам провокував цю владу. Він, який навчав підставляти праву щоку коли б’ють по лівій, брав бич і розганяв торговище у стін єрусалимського храму. Він, що закликав до любові, не зважав на особи і не боявся називати фарисеїв побіленими гробами. Він, той який говорив про Царство Божого миру, в той же час наголошував на тому, що "Не думайте, що я прийшов принести на землю мир; я прийшов принести не мир, а меч" (Мт. 10,4). Він не був тим солодким та милим Ісусиком яким, за два тисячоліття, створили його у своїй уяві люди. І він таким не був і тим більше не були такими його найближчі приятелі. Це були тверді, побитті життям, гарячі східні чоловіки які не вагалися при потребі хапати в руки меч і захищати свого Учителя. З іншої сторони, будучи протягом трьох років біля нього свідками численних чудес, слухачами його дивовижної науки, як виявилося, ходили вони за ним не з чистої любові, а з власних, меркантильних міркувань. Мріяли посісти високі урядові посади в Царстві Месії і кожен хотів сидіти вище за іншого. Один же з них, Юда Іскаріот, як стверджують, взагалі був нечесним на руку, а в кінці виявився зрадником. Та й одинадцятка показала себе не набагато краще. Після того як Учителя схопили, вони як і Юда повтікали, тільки той зі стиду і болю повісився, а ці поховалися, щоби ніхто їх не знайшов. І навіть після П’ятидесятниці, після вилиття на них Духа Святого, пізнавши правду яка визволила їхні душі, тілом і почуттями вони залишалися людьми зі своїми немочами. Ради справедливості треба визнати, що все таки був серед дванадцятки один, якого Господь вважав найулюбленішим, а Церква називає апостолом любові, святий Іван, наймолодший серед них. Він в Євангелії зображений таким яким ми би хотіли бачити християнина, на Тайній Вечері, Іван переповнений любов’ю схиляє голову на груди Учителя і єдиний з усіх супроводить його до Голготи. І саме йому Ісус залишає найдорожче, що в нього залишалося - свою матір. Але все таки не Іванові, такому по дитячому щирому, відданому, довіряє Христос свою Церквою, не йому, а Симонові, такому недосконалому і як виглядає нестійкому, Господь довіряє пасти його - Христове стадо і нарікає його Петром - Скелею, на якій збудує свою Церкву бо саме Симон є тим прирученим, одомашненим, оцерковленим вовком який без вагання покладе своє життя за Божу отару.

Але повернемося до нашої історії чи то анекдоту чи то притчі. Не можемо не визнати, що стати добрим християнином для “вовка” багато важче як для “зайця”. “Вовк” народився хижим. Йому дуже важко поставити своє християнство вище вродженого інстинкту і не з’їсти “гусака”. “Зайцеві” стати добрим, за людськими мірками християнином багато простіше. Він радше жертва ніж мисливець. Він народився травоїдним і жив там де щоденним кормом була трава та капуста, зрештою, якщо би дійшло до конфлікту той “гусак” був би сильнішим від нього. Тому в більшості випадків порядність “зайця” - це не чеснота, а просто спосіб життя, іншого він просто не уявляє. Для “вовка” сказати: “прости заєць” - це вже подвиг.

Тому коли бачимо людину яка народилася і виросла у “вовчій зграї” і в якийсь момент свого життя, схилила коліна в молитві це вже причина  щоби їй невидимо поаплодувати. Коли бачимо у Церкві людину яка має важкий характер і вона прийшла, шукаючи відповіді на питання які тривожать її, маємо змусити себе зрозуміти, що не в Церкві вона такою стала. Цей крок який вона зробила, прагнучи миру для своєї душі - це є справжнє упокорення яке далось їй надзвичайно важко. Інколи ми навіть уявити не можемо, якої сили смерчі та урагани рвали її душу, змушуючи відкрити двері до храму.  Не чекайте відразу дива, не ждіть, що вовк на другий день, місяць, рік свого перебування в Церкві, стане їсти виключно капусту. Він може набереться духу й скаже один раз, другий, третій: “прости мене заяць, прости мене гусак”, та коли у відповідь буде чути лише: “ш-ш-ш-ш”, - то немає гарантії, що не зірветься і не з’їсть. І навіть коли все буде спокійно, навіть тоді коли все буде так як писав Ісайя: “І замешкає вовк із вівцею, і буде лежати пантера з козлям, і будуть разом телятко й левчук, та теля відгодоване, а дитина мала їх водитиме! А корова й ведмідь будуть пастися разом, разом будуть лежати їхні діти, і лев буде їсти солому, немов та худоба!” (Ісая 11:6,7), навіть тоді вовк інстинктивно буде час від часу принюхуватись і нашорошувати свої вуха.

Все це написане зовсім не для того, щоби оправдати гріх. Лише для того, щоби вкотре змусити нас задуматись над тим, що ми й так знаємо - ідеалу не існує. Кожен падає і питання не в тому чи ми впадемо, питання в тому коли це станеться? Питання в тому чи знайдемо в собі сили встати, питання в тому чи протягнемо руку для того, щоби підняти того впав біля нас?

А в Христі Ісусі, зовсім немає значення хто ти: вовк, гусак чи заєць. Головне щоби ми навчилися не шипіти один на одного.