Неділя 4-та після Пасхи, розслабленого. Коментар до Євангелія
  • Птн, 24/05/2013 - 11:50

Неділя 4-та після Пасхи, розслабленого

Йо 5,1-15

1 По тому було свято юдейське, тож Ісус прибув до Єрусалиму. 2 А є в Єрусалимі при Овечих воротах купелеве місце, по-єврейському воно зветься Витесда, що має п'ять критих переходів. 3 Лежала в них сила недужих, сліпих, кривих, усохлих, які чекали, коли то зрушиться вода: 4 ангел бо Господній сходив час від часу в купелеве місце та й заколочував воду, і хто, отже, перший поринав по тому, як вода заколочувалася, то одужував, -хоч яка б там була його хвороба. 5 Один чоловік там був, що нездужав тридцять і вісім років. 6 Побачив Ісус, що він лежить, а довідавшися, що було воно вже дуже довго, каже до нього: «Бажаєш одужати?» 7 «Не маю нікого, пане, - одрікає йому недужий, - хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає.» 8 Мовить Ісус до нього: «Устань, візьми ложе твоє і ходи!» 9 Відразу ж і одужав той чоловік, і взяв ложе своє і почав ходити. Був же той день - субота. 10 Юдеї і кажуть до одужалого: «Субота адже ж! Не личить тобі ложе носити!» 11 А той їм у відповідь: «Візьми ложе твоє і ходи, - сказав мені, хто мене оздоровив.» 12 Спитали його: «Хто він - той, що сказав тобі: Візьми і ходи?» 13 Та одужалий не знав, хто він, бо Ісус зник у натовпі, що юрмився на тому місці. 14 Щойно потім знайшов його Ісус у храмі й мовив до нього: «Оце ти видужав, - тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось.» 15 Чоловік пішов і оповів юдеям, мовляв, той, хто його оздоровив, - Ісус.

 

У попередніх двох недільних євангельських читаннях, євангелисти Йоан і Марко провадили нас від звіщення воскресіння та появи Воскреслого учням – до того, щоб ми самі могли зустріти  і “побачити” Воскреслого та стати свідками Його воскресіння. Сьогодні наша Літургія пропонує нам уривок, на перший погляд, без жодного видимого зв’язку із Воскресінням. Хоч сама згадка про воду (тим більше про “купіль”) може бути знаком хрещального символізму, згідно з яким хрещення є переходом від смерті до життя, новим народженням, воскресінням (“Ви, що у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися”). Окрім того, у цьому уривку Ісус наказує паралітику: “устань”, грецькою egeire, – те саме дієслово, яке Йоан вживає, щоб говорити про Христове воскресіння (див. Нпр.: Йо 2,22; 21,14), a також щоб сказати, що Ісус воскресив (дослівно: egeiren, підніс) Лазаря із гробу (див. Йо 12,1.9.17).

 

Вступ

Численні євангельські чуда можуть нас збентежити, якщо уважати їх лише проявами елементів чуттєвості чи тілесності в релігії. Можемо їх зрозуміти лише якщо їх розглядати у світлі Христового об’явлення. Чудо – це складна дійсність, яка має два рівні: перший рівень охоплює сам факт або те, що саме відбулося (чудо), що всі можуть зауважити, натомість другий рівень охоплює значення факту, яке він має для віруючого. Для науки не існує чудес, а лише факти не роз’яснені доступними інструментами перевірки. Чудо як таке сприймає лише віруючий, тому що лише він спроможний зрозуміти знак і через нього піднятися до Бога.

 

Отже, чудо є функціональним посередником і відсилає до чогось важливішого і суттєвішого, – до самого Бога. Чудо - це наче дорожній знак, який дозволяє водію доїхати до мети. Якщо чудо не провадить нас до того, хто його вчинив, залишається теоретичним і нереалізованим: скільки людей в Палестині бачило чуда Ісуса, але не навернулися!

 

Прочитаймо зараз “знак” зцілення паралітика, поміщений на початку 5 розд. Євангелія від Йоана, але прочитаймо його як “історію зустрічі”. Побачимо, що він нам говорить набагато більше, ніж про саме зцілення якогось хворого, тому що зустріч з Ісусом міняє вповні людину і її спосіб життя, вкладаючи її в Божу логіку, в логіку любові і дару.

 

Тематика і динамізм

Попередній уривок (Йо 4,46-54) описав нам другий знак, описаний Йоаном: зцілення сина царського урядовця. Чоловік, який не належав до кола побожних юдеїв, став відомим завдяки своїй щирій вірі. Здається, що Йоан бажає закінчити один розділ, розділ сприйняття Ісуса, і відкрити другий – розділ відкинення. Дотепер різні особи, в той чи інший спосіб, залишили нам позитивну вістку. Зокрема перші учні, які пішли за Ісусом, Марія, матір Ісуса, яка спрямовує все до нього. Відтак Никодим, хоч дещо і невпевнено, однак заохочує іти в пошуки Ісуса. Тоді наступає і час самарянки, яка змінила своє життя і показала як стається місіонарями. Вкінці маємо сцену з царським урядовцем. У кожному разі, хоч і в різні способи, усі вони прийняли Ісуса.

 

Тепер же, з цим чудом, починається період недовір’я, а відтак і відкритої ворожнечі. Загрозливі хмари нависають над життям Ісуса. Протистояння юдеїв стає все більше відкрите і гостре, що й бачимо у 7 і 8 розділах. Правду кажучи, деякі прояви цієї ворожнечі можна було помітити в описі вигнання торгівців з храму (пор. 2,20), але це ще можна було толерувати. Тепер ситуація загострюється все більше і більше.

 

Уривок представляє дві ясно відокремлені частини: у першій маємо опис чуда (вв.1-9а), а в другій ворожу реакцію юдеїв, тому що Ісус зцілив у суботу (вв.9б-18).

 

Коментар

Один хворий серед багатьох

З п’ятим розділом євангелист Йоан знову міняє краєвид свого Євангелія. Ісус покидає Галилею, де він учинив другий знак – зцілення сина царського урядовця, і подається в Єрусалим на якесь свято, можливо П’ятидесятницю. За мурами міста знаходиться великий басейн, названий Ветесда, або Ветцада з величезною кількістю води, призначеної для різних вжитків у храмі, який знаходився поруч. Через те, що була накрита, а також через близькість храму, при купелі завжди був великий плин людей та вирішувалося багато справ. Збираються тут також численні хворі. Однак, більше як місце зустрічі, купіль стає місцем збіговища, тому що кожен егоїстично думає першим увійти у воду, як тільки ця заворушиться. Серед народу існувало повір’я, що це ангел Господнійсходив час від часу і заколочував воду; і хто б першим занурився по тому, як вода заколочувалася, одужував, не зважаючи на те, якою б там вже була його хвороба.

 

Серед людей знаходиться і один паралітик, який вже 38 років страждає від наслідків своєї хвороби, але ще більше від покинення і самітності, які він відкрито визнає: “не маю нікого, хто б мене, коли вода зрушиться, спустив у купіль”. Йому бракує солідарності когось, хто б у відповідний момент йому допоміг. Не знаходить нікого ні серед здорових, а тим більше серед хворих, тому що кожен думає про себе самого, щоб першим дістатися до води. Можливо до нього можуть віднестися слова, що не існує більшого страждання від того, щоб бути самим, так що П. Сартр дозволив собі сказати, що “Пекло – це інші”. Отже, це місце перетворюється на місце сутички, егоїзму, місцем де проходить нелюдяний біг антагонізму і де вартуєне кодифікований, але практикований, закон знищення іншого.

 

Чоловіка, якого євангелист залишає без імені, ідентифікований лише довгим періодом своєї хвороби. Несподівано, однак, коли Ісус звертається до нього своїм словом: “Бажаєш одужати?”, він стає кимось. Перша характеристика цього чуда полягає в тому, що воно відбувається на ініціативу самого Ісуса, а не тому, що хтось просить в Нього. Але що насправді пропонує Ісус з таким очевидним і на перший погляд безкорисним питанням? Хто не бажав би отримати зцілення після стількох років страждань? Задумаймося трохи над цим питанням, яке не є, як це може видатися на перший погляд, позбавлене значення.

 

До нової логіки

Питання не має вартості саме у собі, ані навіть в значенні, яке воно висловлює. Його сенс – лише в особі до якої воно звернене. Паралітик в тій хвилині перестає бути анонімним, перестає бути одним із багатьох, а те місце збіговища та суперництва стає місцем зустрічі.

 

Ісус, починаючи від очевидного питання, встановлює зв’язок з паралітиком для того, щоб увійти в його життя. Розпочинається таким чином логіка дару, що є відкриттям до іншого, відкиненням упереджень, руйнуванням перешкод, перевищенням минулого, кінець антагонізму між “я” і “ти”. Якщо до цього моменту і для паралітика підходило визначення, яке Е. Монтале дав сучасній людині, а саме: “живий чужинець серед чужих”, тепер ситуація міняється і набуває несподіваного обороту. З дивним питанням на грані банальності, Ісус закладає основу стосункам, які зроблять зустріч плідною, приготовляючи здійснення того, що Б. Пастернак сформулював в наступний спосіб: “Ми всі стали людьми лише в тій мірі, в якій ми любили людей і мали нагоду їх любити”. Людина Ісус робить спроможним паралітика відповісти на любов і, отже, стати “людиною”. З одного боку, це делікатний спосіб Ісуса представитися як Той, хто приносить здоров’я і життя, а з іншого – нагода, дана хворому, завдяки своїй відповіді, прийняти свого співрозмовника.

 

Ісус є другом, який, перед тим як дати, є Той, хто приходить; перед тим, як запропонувати допомогу, хоч дуже цінну, зустрічає іншого на рівні його проблем і його потреб. Ісус здійснює прислів’я, яке каже: “Правдивим другом є не той, хто дає, а той хто приходить”, тому що перед тим, як щось запропонувати, приготовляє терен розуміння, діалогу і взаємної пошани, які допомагають зрозуміти дарунок як дар себе самого, а не щедрий дар багатія, який звернув увагу на простягнуту руку жебрака. Правдива дружба, писав Ціцерон є “idem velle, idem nolle” (дослівно: бажати те саме, не бажати те саме), єдність почуттів і осіб, а не тільки ділення благ.

 

Не призвичаєний до логіки дару і до міжособистісногохарактеру зустрічі, оскільки закритий у звичні схеми суперництва, чоловік не відповідає на питання, метою якого було вирвати його з ізоляції та закриває себе за своєю самітністю і забуттям: “Не маю нікого...” Тепер, проти його власних сподівань, є Хтось, хто ним цікавиться, говорить до нього, наблизився до нього і пропонує йому допомогу. Саме тому, що “любов не дозволила Богові залишитися самому” (св. Тома), Ісус, син Божий, наближається до потребуючого і промовляє до нього, входить в його життя, одним словом, любить його. Паралітик зі свого боку, не видається спроможним до правдивої зустрічі, тому що між ним й Ісусом стає, наче перешкода, вода. Для хворого єдиним спасенним елементом є вода, а Інший залишається лише знаряддям, завдяки якому він зможе увійти першим у купіль: “Не маю нікого, хто б мене, коли ото вода зрушиться, та й спустив у купіль: бо ось тільки я прийду, а вже інший передо мною поринає”. Це вода має значення, – каже паралітик, вода, яка щойно тільки що зрушилася.

 

Ісус продовжує говорити, бажаючи попровадити іншого до діалогу для того, щоб піднятися над ситуацію, яка склалася, утворену з монологів, які не пересікаються і яким не вдається стати спілкуванням. Своїм словом: “Устань, візьми ложе твоє і ходи”, Ісус допомагає іншому зрозуміти, що це не водамає значення, а сила слова. Це – потужне слово, творче слово, Боже слово, яке пролунало на початках світу. Це слово, яке творить те, що вимовляє. В дійсності, так як слово з розд. 1 книги Буття дало початок життю, так і тепер те саме слово повертає схиленому додолу хворобою життю його первісну силу.

 

Три накази містять значення, яке іде набагато глибше за буквальний зміст поодиноких термінів:

–                            “Устань”: звучить як наказ розпочати нове життя. Там, де колись панували параліч і застій, тепер вибухає життя (ми вже сказали, що тим самим дієсловом грецькою мовою окреслено і воскресіння).

–                            “Візьми”: цей наказ позначає початок якоїсь діяльності, тому що життя повинне бути динамічним, активним. Раніше для цього чоловіка існувало хіба що очікування в розпачі, нескінченне очікування когось, хто ніколи не приходив. Пройшло, зрештою, 38 років бездіяльності та безкорисного очікування. Тепер, зустріч з Ісусом спонукає до дії.

–                            “Ходи”: ходити є початковою фазою зустрічі, способом дійти до інших. На цьому місці можемо зауважити, що первісна перспектива цілком змінена. Якщо раніше, як паралітик, він чекав, щоб інші прийшли до нього, тепер, зцілений, йому слід іти до інших. Бути зціленим, отже, означає вирушити в напрям інших і бути готовим до зустрічі: маємо для того, щоб дати, отримуємо, щоб могти щось віддати іншим. Зустріч з Ісусом робить його новою людиною, тому що “лише любов творить”.

 

Ці три накази позначають кінець одного способу життя і початок іншого, цілком іншого, створеного зустріччю з Ісусом. Вистачило одного простого і наївного питання, щоб наблизити два світи, аж до зустрічі між ними, щоб вирвати хворого із його ізольованості і дати йому можливість ходити, тобто іти на зустріч іншим. Ось на що спроможна справжня дружба! Дійсно, як це показав Ісус, друг це той хто приходить, хто наближається, щоб нахилитисянад іншим, щоб говорити до нього і розділити з ним, як братом-сестрою, його страхи, проблеми і труднощі.

 

Чудо закінчується без присутності натовпу, майже в якомусь засекреченні. Насправді Йоан приготовляє свого читача до наступного кроку, який тлумачить з богословської точки зору те, що сталося.

 

Зцілена людина досвідчила цінність визволення, тепер живе зцілення як кінець кошмару, розв’язання з ланцюгів, які тримали її рабом допомоги інших, допомоги, яка ніколи так і не приходила. Тепер той чоловік вільний, незалежний, суб’єкт дій і ініціатив, спроможний не тільки отримати, але й дати, не тільки чекати на інших, але і самому піти їм на зустріч.

 

Щоб не залишитися вічно карликом

Друга частина уривку виростає і розростається на хиткому терені недовір’я і полеміки. Зцілення сталося в день суботи. Ісус наказав колишньому паралітику взяти і занести своє ліжко і таким чином практично дав дозвіл порушити суботній відпочинок. Реакція юдеїв приголомшує. Ще раз нам показує як можна заплутатися у власних переконаннях, якими б вони не були високими і святими. Перед величчю чуда вони не спроможні піднятися вище за їхні дріб’язкові казуїстичні питання. Їм було запропоновано ознайомитися з ідентичністю Ісуса; їм було уможливлено стати велетнями, піднімаючись на спину Ісуса. Вони воліли залишитися карликами, сліпими перед новим горизонтом, який відкривався перед їхніми очима. Але не сперечаються з паралітиком, який виправдовується тим, що виконує наказ Ісуса.

 

Однак, чому Ісус вибирає саме суботу, щоб зцілити і дати не дуже то правовірні накази? Бажає бути революціонером? Провокатором? Ні! Просто, він бажає собі знову привласнити суботу – день, посвячений Богові – як день, який йому вповні належиться, щоб показати “в той день Боже панування над життям і його силу спасіння”.

 

Дуже скоро християни скористалися цією подією, відтворюючи її іконографічно на стінах катакомб, щоб символічно представити хрещення. Тепер вода вже звільняє від гріха, а не тільки від фізичної хвороби.

 

Можливо у цьому світлі ще більшого значення набирає друга зустріч Ісуса з колишнім паралітиком у храмі. Ісус закликає його зрозуміти вповні значення і вартість визволення: “Оце ти видужав, – тож не гріши більше, щоб щось гірше тобі не сталось” (5,14). Ісус не стверджує, що хвороба була наслідком гріха, але попереджає його, що дар фізичного зцілення зобов’язує його жити як вільна людина. Яка користь з того, щоб бути визволеним з хвороби, а потім стати рабом егоїзму, що є джерело і корінь кожного гріха? Визволення, яке дарує Ісус є і внутрішнє і зовнішнє. Здоров’я тіла без “здоров’я” душі не тільки неповне, але призначене також бути позбавлене джерела, яке його живить: ось і значення отого “ще гіршого”. Ісус заохочує зціленого залишитися у силі зцілення, жити як вільна людина, відкрита до діалогу з іншими, передавати іншим досвід солідарності і любові, досвід, який він сам пережив. Тоді насправді зцілення буде “цілої людини”, а фізичне оздоровлення – знаком і причиною зцілення, яке започатковує цілком нове життя.

 

Лише в такий спосіб чудо стає “знаком”, тому що відсилає до особи, яка його здійснила. Людина, за прикладом Ісуса, вчиться іти на зустріч потребуючому братові, щоб простягнути йому дружню руку, аби зменшити його страждання та зі зустрічі зробити нагоду до зцілення.

 

Хоч в цілому епізоді можна відчути певну полеміку, ба навіть, відкриту ворожість, мусимо все ж таки визнати, що завдяки саме юдеям та їхній зашкарублості, ми мали змогу почути дуже важливі Ісусові слова, які розпочнуться у в. 19, в яких Ісус дається пізнати тим, які мають вільний ум і свобідне серце, щоб слухати його і йти за ним, без упереджень, без смертоносних схем. Врешті-решт треба нам повірити Ісусові не висовуючи жодних умов та звільнившись від упереджень, якщо не хочемо страждати від духовного паралічу і вічно залишитися духовними карликами.

 

У цей рік, проголошений Церквою роком віри, в якому святкуємо ювілей 1025-ліття хрещення Руси-України, цей уривок може нас повернути до самих витоків нашої віри і значення хрещення, яке ми отримали. Ми, завдяки Христовому Слову, стали спроможні піднятися на власні ноги, отримали силу нести свій хрест, йдучи слідом за Ісусом та вийти на зустріч усім нашим братам і сестрам, несучи їм слово миру, благовість спасіння і єдність віри.

 

о.Тарас Барщевський