«З серця Церкви народжений, Католицький університет знаходиться в тому потоці традиції, яка може бути простежена до самого походження університету як інституції. Він завжди визначався як незрівнянний центр творчості та поширення знань на благо людства… Привілейованим завданням Католицького університету є ‘екзистенційне об'єднання через інтелектуальні зусилля двох порядків реальності, які, як правило, розміщуються в опозиції одна до одної, немов би вони були протилежними: пошук істини [viam rationis] та достовірність [viam fidei], яка вже знає джерело істини’.» (Апостольська конституція Івана Павла ІІ «Ex corde ecclesiae» про католицькі університети, 1990)

Слава Ісусу Христу!

Преосвященніший Владико Борисе!

Ви часто висловлюєтесь на підтримку людської гідності, переважно у контексті Революції гідності – Майдану, і це є великим позитивом. Проте, три викладачі Українського католицького університету (УКУ) — ховаючись за «свободою слова» — відверто просували гомо-«шлюби» та гомосексуалізм як нормальний вибір стилю життя (прошу, згадайте про інцидент у Києві 6-ого червня 2015 року). У цей спосіб вони принижують гідність не лише подружжя, але й УКУ, як (очікувано) католицької інституції та спричиняють скандали серед вірних і занепокоєння Блаженнішого Святослава Шевчука. На жаль, покищо небагато зроблено для того, щоб правильно зарадити цій проблемі (наприклад, мені підтреджено, що ці викладачі і далі працють для УКУ). І Ви особисто уже протягом, щонайменше, семи років знали, що дехто із Ваших співробітників зайняв про-гомосексуальну позицію, проте, вирішили зберігати мовчанку з цього питання.

У Вашому Інавґураційному слові (УКУ 2002), Ви чудово промовили: «УКУ прагне стати середовищем спільного пошуку та пережиття істини», додавши, що «істина у найважливіших речах — це не “щось”, а “Хтось”.» Проте, Мирослав Маринович, Проректор із питань призначення та місії, у письмовій формі спричиняє невизначеність або «розмитість» правди (посилаючись на свою нерозмиту «правду»), де він некоректно заявив, що «… ми не досягнемо чіткості, бо нечіткою є сама позиція Церкви в питанні сексуальної етики». Яким чином це підтримує пошук істини УКУ?

Я зіткнувся з аналогічними плутаними думками серед багатьох в УКУ, які виглядають, як нездатність розрізняти любов до грішника від ненависті до гріха. Також складається враження, що мало хто розуміє роль Церкви – Вона запрошує усіх з любов'ю, бажаючи допомогти кожному в його духовному становленні, проявляючи любов, проте, Вона не заперечує істину, яку проповідує, і яку пропонує усім, як стежину віри — бути залученим свобідно, з доброї волі. Істина, яку проповідує Церква має два аспекти: (1) істина щодо морального характеру дії та (2) істина, що кожен грішник, який шукає допомоги в милосерді повинен правдиво покаятись і навернутись. Коли особа щиро кається, то він чи вона отримує прощення і через благодать, отриману у сповіді, ця людина може змінитись. Чи не так? Чи не повинен УКУ бути місцем, де через покаяння та навернення, через пізнання того, що таке гріх і, яку небезпеку він несе, люди зростатимуть у святості?

Наведу конкретний приклад. У нещодавньому інтерв’ю з професором історії УКУ, Ярославом Грицаком, він натякав, що «зміна» добра заради самої зміни, немає значення її моральний контекст чи результат, а не заради правильного її розуміння як засобу досягнення істини, добра та краси. Професор Грицак боїться, що проблема гомосексуалізму може призвести до «розколу» серед тих, хто бажає змін. Іншими словами, для проф. Грицака розкол серед прибічників змін є гіршим, аніж розлад, який притаманний для гомосексуалізму, або смертельне зло гомосексуального акту, або приниження гідності шлюбу. Проф. Грицак, пропонує фальшиву дихотомію: або гомосексуалізм приймається як частина змін, або відбудеться розкол. Але, це — нонсенс. Є ще і третій варіант, який полягає у тому, що ті, хто наполягає на прийнятті гомосексуалізму як «нормального явища» та символу «прогресу», можуть, насправді, використовувати розум, а не емоції та гасла, щоб переконати себе, що пропаганда гомосексуалізму поставить під небезпеку рух до змін. Що гірше, таке збаламучене мислення зароджується в УКУ, в установі, яка називає себе католицькою. Сіються конфлікти, підривається довіра вірних та Блаженішого. Не кажучи цього прямо, Грицак, здається, натякає на те, що Церква повинна тримати своє Вчення захованими від публічних дискурсів, так, щоб не перешкоджати руху до змін і «прогресу». Інакшими словами, правда повинна бути відлучена від прогресу. Але здоровий глузд і розум пропонують інше: якщо ти скочуєшся до деструкції, іноді найпрогресивнішою дією буде повернутись назад і подумати, і послухати голосу наших Блаженних Мучеників. Як Честертон зауважив, традиція — це частина демократії, коли ми дослухаємось до голосу наших попередників.

Неправильно спрямоване або безладне співчуття може бути смертельним для душ обох сторін. Сентиментальність — це співчуття «розлучене» з істинною. Сентиментальність — це двигун, який веде до компромісів із принципами, що, у свою чергу, призводить до руйнування ідентичності. Сентименталізм може призводити також і до крайнього націоналізму, який інтереси певної етнічної групи підносить до рівня найбільшої життєвої цінності, наприклад, «Україна понад усе!»[1]. З іншого боку любов є «одруженою» з правдою.

Любов — це двигун, який підносить істинні, добрі, та красиві потреби іншого на перше місце. Любов повинна бути також двигуном, який надихає і стимулює справжній християнський патріотизм. Патріотизм це не підняти одну групу людей над іншою. Це – занурення у Христа, щоб через Його очищуючий та удосконалюючий дар благодаті, могти бути даром для інших.

Отже, опираючись на свій досвід, можу сказати, що небезпеки, з якими стикається УКУ, пов'язані з його ідентичністю та роллю в Україні, це не з «восточничеством» чи «латинізацією». Це давні примари, які зручно прикріпилися, щоб навіювати страх та провокувати помилкову діяльність, яка згодом використовується, щоб відвертати увагу від справжньої загрози – потенційної втрати католицької ідентичності. Ідентичності, яку можна правильно зрозуміти лише як дар, який сприяє зростанню інших.

Нещодавно у Фейсбуці Ви опублікували таке: «Ваша дитина, навчаючись тут, буде не лише людиною з доброю освітою, але й з моральним стержнем, з широким світоглядом та духовністю.» Тим не менше, студенти зізналися, а представник із відділу ІТ підтвердив, та й Ви самі письмово погодилися, що у Колегіумі існує серйозна проблема з переглядом порно-сайтів. Як Вам, без сумніву, відомо тих студентів, які насмілюються говорити про це, про скандали навколо гомосексуалізму та необхідність посилення літургійного життя називають «талібами», «фундаменталістами», або і ще гірше у Фейсбуці. Яким чином це будує моральність, гідність та духовність студентів УКУ? І яким чином викладачі, які пропагують гомосексуалізм будують ці якості у студентів УКУ?

З мого досвіду викладання в УКУ минулого року, я був шокований, коли виявилося наскільки непідготовлені були навіть аспіранти з базових предметів, які я навчав – філософія природи на підставі Аристотеля та св. Томи Аквінського. Ви можете переконатися, запитавши у них про це. Вони самі, до речі дуже розумні та здібні, скаржилися. Те, що кафедра філософії не видає формального диплому з філософії є, звичайно ж, проблематичним. Гірше того, завідуючий кафедри повідомив мені в липні 2014, що взагалі не планується засновувати офіційну програму з видачею диплому. Тим не менше, такі нетрадиційні програми як «жіночі дослідження» та «інформаційні технології» додаються, правдоподібно, за рахунок і філософії. Як це підтримує Ваше твердження, що студенти отримають хорошу освіту в УКУ? Як Ваш підхід забезпечує центральну важливість католицької формації над «продукуванням» вузьких спеціалістів — те що, останнім часом, я сам чув, гучно підтримували деякі із ваших викладачів?

26 квітня 2015 року Блаженніший Святослав Шевчук написав пастирське послання, частково і через вищезазначені проблеми та скандали, просячи, серед іншого, щоб УКУ роздумав, чи був вірний у найважливішому — своїй католицькій місії та тотожності. Однак, як кілька днів тому було мені підтверджено, УКУ наче продовжує ігнорувати Главу УГКЦ, який є також канцлером університету, у цьому питанні. Як такий підхід УКУ може бути прикладом покори та послуху?

Як Вам відомо, є лише одна «університетська» Божественна Літургія щосереди. Присутність студентів та викладачів на цих Літургіях є приголомшливо низькою, свідком чого я міг бути протягом 2014 року і, на що скаржиться сам ректор. Але, якщо східне літургійне життя віри трактується несерйозно — як це демонструється студентам, через вищезгадані проблеми та скандали, то чому ж хтось дивується? Чи могли б Ви пояснити, у світлі цього, зазначене вище Ваше твердження, що Український католицький університет вибудовує у студентів моральний і духовний «стержень»?

Ви часто виступаєте проти корупції, і без сумніву це дуже добре: Вашій відданості та Вашим зусиллям усі повинні аплодувати. Проте, що може бути більшою образою гідності, аніж інструменталізація, зокрема, жінок у порнографії — приниження їх до об’єктів пожадання, чи вбивство дітей у лоні матері через аборт, чи деградація людської природи гомосексуальними актами, чи припинення «незручного» життя евтаназією, чи підривання людської природи, використанням контрацепції. Голос УКУ в цих питаннях є слабким… або і суперечливим, як, наприклад, призначення викладачів — промоутерів гомосексуалізму. Незважаючи на те, що тільки у кінці липня 2015р. від імені УКУ ректор, хоча під певним натиском, як мені було пояснено, звернувся до керівництва держави із закликом забезпечити виконання Конституції в частині захисту дітей та сімейних цінностей.

Тим не менше, вони є більш фудаментальними формами корупції, ніж корупція політична чи фінансова, тому що вони безпосередньо спрямовані на людину і спричиняють зріст інших форм корупції. Таким чином, враховуючи вищевикладене, на якій підставі можна вірити, що УКУ будь-яким чином «зробить внесок» у допомогу Україні побороти корупцію у політичній та фінансовій сферах, якщо католицька ідентичність УКУ страждає від неспроможності впоратися з моральною корупцією у власних стінах?

Можливо, у якості спроби уникнути критики цих дуже серйозних проблем ви стверджуєте: «Важливо перестати нарікати, бо це нічого не дає. Критикувати треба там, де можеш сам щось змінити. Очевидно, що це не означає потурання злу.» Але ж серйозна криза ідентичності, з якою УКУ зараз бореться, не може бути зведеною до «зростаючого болю» або «проблем, з якими зіштовхується будь-яка інституція» і, звичайно ж, існує велика кількість людей, яких це турбує, у тому числі єпископат. Доброзичлива критика, яка говорить правду дуже потрібна, проте на неї надто довго довелось чекати.

Криза ідентичності УКУ спричинена, здається, загальною «толерантністю» до певних штамів світської ідеології. Проблеми, спричинені цією толерантністю підсилюються також поширеним між студентами і викладачами ігноруванням деяких основних католицьких доктрин, яке отруює католицькість університету. Наприклад, УКУ пишається тим, що є «відкритим» університетом, але, з того, що я бачив, загалом розглядає «відкритість» в абсолютистському сенсі, де «відкритість» перетворюється на «вседозволеність», або навіть утвердження деяких аморальних вчинків. Проте, Ґ. К. Честертон попередив нас: «Не будьте надто відкритими, щоб ваші мізки не випали із голови.» Більше того, чи не правда, що, зазначені вище, довготривалі проблеми та скандали закріпилися в УКУ саме тому, що внутрішня критика применшувалась, або ж заборонялась, а зовнішня критика або уникалась, або ігнорувалась. Особисто я багаторазово був свідком придушування критики, як на рівні викладачів так і на рівні студентів.

Чи не є це бездіяльністю і мовчанням перед лицем зла, або ж, іншими словами, потуранням злу, про яке Ви говорили? Чи не є такий підхід інтелектуально-елітарним клерикалізмом? Мабуть, Дітріх Бонхоффер мав це на увазі, коли казав: «Мовчання перед лицем зла є злом саме по собі… Не говорити—означає говорити. Не діяти — означає діяти.» Принаймні на адміністративному рівні, чи не вказує це все на упущення у судженнях та брак розсудливості?

УКУ зробив і продовжує робити чудові речі, не в останню чергу своєю діяльністю у підтримці Майдану, що було відзначено Блаженнішим у його вищезгаданому пастирському посланні, де він також висловив надію, що УКУ зможе продовжити збагачувати та підтримувати Церкву. Тим не менше, дитина, якій Ви допомогли прийти у світ, а яка вже стала підлітком з великим потенціалом, але погано дисциплінованим морально і духовною. Цей підліток зараз глибоко збентежений, не розуміючи хто і що він на справді є: з мого досвіду значна кількість людей в УКУ також повстає проти певних католицьких принципів і, на жаль, навіть проти духу Митрополита Андрея Шептицького та Патріарха Йосипа Сліпого, який, до речі, важливо відзначити, був ревним прихильником св. Томи Аквінського.

УКУ може запропонувати своїм студентам різноманітні заходи та можливості такі, як: щоденна літургія, щоденний доступ до сповіді, акредитована програма богослов’я, акредитована та дипломована програма філософії, огорнута в християнському контексті, розширена університетська місійна програма, біблійні студії, тощо. Такі заходи без сумніву дуже важливі та допоможуть студентам і викладачам інтегрувати віру в навчання та життя, відповідно до моделлю fides et ratio (віра та розум).

Тим не менше, існує різниця у служінні Церкві (1) через надавання можливостей та (2) через справжнє християнське формування культури — те, що зазначається в Апостольській конституції Вселенської Церкви «Ex Corde Ecclesiae»: «ставати все більш ефективним інструментом культурного прогресу як окремих осіб, так і суспільства в цілому». Справжній католицький університет не може формувати культуру лише пропонуючи студентам «можливості» — особливо у випадку духовних «можливостей» в УКУ, які змушені конкурувати з «більш актуальними та популярними» культурними чи політичними активізмами. Чому? Тому що, такий підхід вимагає, в першу чергу, католицьку формацію своїх студентів і викладачів. Тобто, почати зі самого себе: пережити правдиве покаяння і навернення, щоб із Божою благодаттю взяти й нести свій власний хрест в дорозі до зростання у святості.

Уся спільнота УКУ повинна справді увійти в справжню католицьку місію та ідентичність і віддатися їм особливо, в питаннях суспільної напруги та ворожості таких, як: поширення анти-лайф  проблем порнографії та гомосексуалізму, з якими УКУ зараз бореться. «Ex Corde Ecclesiae» закликає усі правдиво католицькі університети до відважної та ризикованої місії: «У разі необхідності католицький університет повинен мати мужність говорити незручні істини, які не задовольняють суспільну [секулярну] думку, але які є необхідними для охорони автентичного блага суспільства.»

Таким чином гостре питання про ідентичність УКУ можна сформувати наступним чином: кому насправді служить УКУ: Христу чи українському (культурному, політичному, інтелектуальному) месії? Відповідь на це запитання ні в якому разі не виключає зі себе зберігання та плекання того, що є українське. Але, та українська «частина» ідентичності УКУ повинна бути оживлена, у першу незаперечну чергу Христом, закликом до навернення та зростання у святості (metanoia), та заповіддю євангелізувати з любов'ю (kerygma). Ніщо інше не спрацює. Отець Петро Ґаладза вірно зазначив: «Проблема морального відхилення є всюдисущою і катастрофічною. УГКЦ [на заході] вже дуже давно примирилась з секуляризмом, і сьогодні ми бачимо плоди цього… В багатьох наших парафіях, діючою релігією є етнічність». Опираючись на свій досвід, можу сказати, що вірні Греко-Католицької Церкви в Україні були б нажахані такою перспективою. Чи готовий УКУ, за потреби, наслідувати приклад блаженних новомучеників УГКЦ?

Отож, у такому контексті, коли Ви врешті відверто і авторитетно висловитесь, щоб покласти край плутанині та скандалам, корінь яких зародився щонайменше 10 років тому? Коли УКУ розпочне реальні реформи, так що важливість зростання у вірі буде піднято вище за маркетингові інтереси та вигоду збільшення фондів? Коли Ви підтримаєте відновлення католицької віри як стержня ідентичності УКУ так, щоб його ідентичність (католицькість) не була змушена змагатись з тим, щоб бути українцем/кою або з тим, щоб стати «національним» університетом? Коли ви поясните дезорієнтованим студентам і викладачам, що свобода не є самоціллю, але означає змагання у напрямку об’єктивної істини, добра та краси? Чому так важко зняти маску, яка зображає УКУ місцем де, з Ваших слів, «усе чудово!»? Таким чином, Ви зможете вільно благословляти вірних, сміливо та з любов'ю говорити правду! Виходячи з заклику Блаженнішого: коли Ви нарешті будете пахнути, як Ваші вівці?

Нещодавно були прийняті деякі невеликі, хоча й неохочі, кроки в правильному напрямоку. Але, якщо УКУ не віднайде своєї ідентичності, перш за все як католицька установа, то Вашим спадком буде те, що знаки того, що УКУ скотився до низькосортних плодів західного секуляризму були пропущені Вами. Про Вас будуть згадувати не за те, що Ви закликали студентів і викладачів до величі, а через Ваше мовчання та культ особистості — ефективно відчиняючи двері спільноті УКУ пристосуватися до псевдо-моралістичного, терапевтичного секуляризму за рахунок їхніх вічних душ. На підвердження цього, закликаю Вас ознайомитись, що Джордж Вейґел нещодавно сказав про подібні проблеми в інших католицьких університетах так, ніби він говорив про УКУ.

Дякую Вам, що вислухали озвучення моїх власних занепокоєнь, як рівно ж і занепокоєнь інших людей. І, прошу будьте певні у моїх постійних молитвах за Вас та за УКУ.

З найглибшою повагою та любов'ю,

проф. др. Олександр Січ

Францисканський Університет Стюбенвілю

«Місія, яку Церква з великою надією довіряє католицьким університетам,

охоплює культурний та релігійний зміст життєво необхідного значення,

оскільки він стосується самого майбутнього людства.

Оновлення, яке вимагається від католицьких університетів,

повинне зробити їх здатними краще відповідати на завдання

передавання вістки Христа людям, суспільству та різним культурам.»

(із заключення «Ex corde ecclesiae»)

Д-р Олександр Січ — професор фізики та підготовчого інжинірингу Францисканського університету Стюбенвілю (Огайо, США), де викладає курси фізики, інженерії, історії Давньої Греції та Риму, а також філософію природи. Співпрацівник центру “Верітас” щодо питань етики у громадському житті. Олександр Січ має докторський ступінь у галузі ядерної енергетики при Массачуссетському технологічному інституті, магістр із радянських студій при Гарвардському університеті, магістром філософії (Томізму) при Коледжі та Семінарії святих апостолів, бакалавр наук у галузі ядерної енергетики й фізики при Політехнічному інституті Ренсселера. Д-р Січ — викладацько-дослідницький стипендіат Фулбрайта 2014–2015 р. в Українському католицькому університеті, де викладав філософію природи в арістотелівсько-томістській традиції.

[1] Гасло «Україна понад усе!» скільки б воно не було принадним, фактично ставить Україну вище Бога.