Церква ХХІ століття багато в чому зобов’язана німецькому католицтву ХХ століття. Це і щедрість до католиків третього світу, і свідчення мучеників, таких, як Альфред Делп, Бернгард Ліхтенберг і Єдіт Штайн, і його внесок у біблійні дослідження, фундаментальне і моральне богослів’я, літургійну онову і соціальне вчення Церкви, за роль у ІІ Ватиканському Соборі.

Та після прочитання доповіді, яку німецький єпископат послав у Ватикан, готуючись до жовтневого Синоду, один мій колега заявив, що це, фактично, декларація про розкол. Я ж сприйняв цей документ як ненавмисне визнання катехитичної катастрофи й душпастирської невдачі на національному рівні, при чому німецький єпископат не знаходить нічого кращого, як тиснути на інших, щоб і вони пішли шляхом, який привів католицтво Німеччини до повного вихолощення.

Якщо сьогодні ви спробуєте розмовляти з високо позиціонованими особами Церкви в Німеччині, ви дуже рідко там знайдете тверезу відкритість, народжену з пізнання того, що щось не йде так, як потрібно, і що треба знайти інакший підхід до євангелізації і катехизації – якесь всеохоплююче католицьке рішення, яке буде вкоріненим у радості Євангелія, яке проповідується і живе у всій своїй повноті. Заміть цього, ви стикнетеся з твердоголовим запереченням, вираженим у формі твердження: «Ви не розумієте нашу ситуацію», яке неначе антифон повторюється щораз частіше і голосніше.

Можливо, справді, ми, які німцями не є, не розуміємо їхньої ситуації?

Статистика практикування віри між німецькими католиками, чи точніше браку її, не є якоюсь папською таємницею. Ця статистика утіловлена в тому, що можна бачити в німецьких містах кожної неділі – порожні церкви. А зараз ще й ця доповідь для Синоду, яка переконує, що в питаннях сім’ї і шлюбу, моралі людської любові й у тому, що потрібне є для правдивого щастя, менталітет німецьких католиків не відрізняється від менталітету безвірків. А німецький єпископат переконує, що відповідь на це – подальше відкидання католицького вчення і практики, але тепер уже на всесвітньому рівні. Така позиція є дуже неймовірною. І стовідсотково про це йтиметься в Римі у жовтні, але не з позитивного боку.

У жовтні 2001 року я мав цікаву, двогодинну розмову з німецьким кардиналом Карлом Леманном, зараз одним з провідників німецької єрархії. Ми довго розмовляли про кризу віри в Європі, яка має за наслідок демографічний крах Європи. Тоді кардинал подарував мені примірник своєї найновішої книги «Настав час подумати про Бога». І мушу визнати, що заголовок справив на мене велике враження. Я знав, що цим він має на увазі виклики секуляризму, які є характерними для нашого часу, але мушу запитати зараз: про що цей відомий теолог і його колеги на найвищих катедрах німецької теології навчали всі ці роки?

Щоб скоротити розповідь, вони найчастіше говорили про мову про Бога, тобто, вони лапали свої хвости, пробуючи відповісти на кризу віри пізньої модерни.  Це те, що польський філософ Войцех Худи, інтелектуальний правнук св. Івана Павла ІІ, назвав пост-Кантовим капканом: роздуми про роздуми, а не роздуми над реальністю, в нашому випадку над Євангелієм і його істиною.

Криза Церкви в Німеччині не є інституціональна – Католицька Церква в Німеччині надалі є найбільшим роботодавцем в країні, Її установи і далі вражають. Це – криза Віри. Німецьке католицтво в кризі, бо німецькі католики не прийняли Господа Ісуса і Його Євангеліє з переконанням, жаром і радістю, а шукали своє щастя деінде. Це сумно, це – трагічно, це – відчай.

Але найгірше в тому, що це не є те, чим треба хвалитися, хіба прагнеться застерегти інших стосовно того, що може статися з вами, якщо віддастеся духові модернізму. 

Джордж Вайґель