Нещодавно в Німеччині стався симптоматичний випадок: єпископ публічно гостро розкритикував буклет Німецької єпископської конференції. Здавалось би, якась абсурдна ситуація: єпископ критикує своїх співбратів у єпископстві практично за заперечення основ християнства. І… І жодної поважної реакції на цю критику. Але, спостерігаючи за ідеями, які транслює кардинал Вальтер Каспер, вимогами німецькомовного єпископату, спробами пропхати до церковних документів гендеризм та інші сексуально забарвлені «–ізми» нашого постмодерного світу, не можна цей випадок вважати дивним, сенсаційним чи надзвичайним. Це простий наслідок процесів, які відбувають у світовому християнстві, і католицтво тут не виняток.

Секуляризм доведений часто до абсурдності, став причиною секуляризації і в середині самого християнства. Католицтво не уникло цих процесів. Коли почнемо розглядати реалії життя Католицької Церкви, зіткнемось, то тут то там, із секуляризмом, який проник в середину Церкви і набрав тої чи іншої форми.

Одним із проявів секуляризму в середині Церкви стало спочатку дроблення катехези, фрагменталізм у сприйнятті віровчення, атмосфера вседозволеності під назвою «свободи дітей Божих». Якщо у період виникнення ліберального протестантизму, з його запереченням Богонадхненості Біблії й підриванням усяких моральних основ, Католицька Церква вважалася твердинею ортодоксії, яка дала собі раду з модернізмом, то в кінці ХХ ст. Церкву просто таки залили хвилі різних інтелектуальних модних викрутасів. Спочатку, щоправда, виключно у сфері душпастирювання.

Від 80–90 років ХХ ст. католицтво переживало бум психологізування. Психологію проголошували мало не панацеєю від всіх духовних проблем. З початком нового тисячоліття практично на усіх рівнях почала просочуватись модна тенденція на постмодернізм та його схрещення з марксизмом – гендеризм. Ця нова форма гностицизму стала настільки популярною і самозрозумілою у світському житті, що для великої частини декларованих католиків вона виглядає настільки ж революційною, як перехід до всезагального переконання, що Земля крутиться довкола Сонця.

Проникаючи в Церкву постмодернізм уже зробив свою справу: насправді, велика частина католиків уже не приймають без резерви Вчення Церкви, а на свій власний розсуд і смак створюють собі свою приватну релігію з фрагментів християнства та нехристиянських вірувань. Звісно, це не є тенденцією характерною для католицтва. Але ця тенденція охопила практично усі форми християнства тією чи іншою мірою. Розмивання християнської ортодоксії, підміна понять, бажання за всяку ціну не отримати етикетки неполіткоректності, мракобісся, нетолерантності – основні симптоми секуляризованого християнства.

Тому нічого дивного, що в секуляризованому середовищі міг з’явитися такий діяч, як кардинал Каспер чи кардинал Маркс. Але ці кардинали не є якимось самітними фігурами, які з’явились невідомо звідки – вони логічний продукт асиміляції народу Божого цим світом. Ми, католики, самі собі боїмося часто визнати, що і в нашому середовищі секуляризм є доволі сильним, що і в нашому середовищі мало людей, які дійсно приймають інтегральне Вчення Церкви, чи хоча би цього прагнуть.

Не слід також забувати, що частина секуляризованих католиків, які залишаються в середині Церкви, насправді прагнуть інкультурувати християнство у постмодернізм, не розуміючи, що постмодернізм з його запереченням існування об’єктивної істини у самій своїй суті противиться християнству. І саме тому усяка спроба інкультурації у постмодернізм веде в кінцевому результаті до заперечення самої суті християнства – віри у об’єктивність факту Христового воскресіння й зобов’язуючий характер інтегральності Христового вчення. Такі спроби інкультурації закінчуються підтакуванням світові, який, за влучним висловом владики Венедикта Алексійчука, «вимагає від Церкви, щоб Вона проповідувала саме такого «христа», який уже не є Христом, але кимось замість Нього, Антихристом».

Як би там не було, ми опинилися у ситуації, коли католики, які приймають інтегральне, неподілене, повне Вчення Церкви, у самій церкві перетворюються на меншину, яка затиснена поміж їхніми постмодерними братами у вірі й світом, який у своєму світогляді усе більше віддаляється від фундаментальних понять, на яких збудована наша юдео-христяинська цивілізація.

Такий стан породжує у самій Церкві «мале стадо» – нову меншину, яка хоче дотримуватись інтегрального Вчення Католицької Церкви, щоб залишитись вірними Христові та Його Церкві. І тут, за прозорливим зауваженням кардинала Тімоті Долана, потрібно поставити собі низку запитань щодо цієї меншини. «Де вони можуть здобути підтримку? – запитує Нью-Йоркський кардинал. – На телебаченні? У газетах і журналах? У кіно? На Бродвеї? У своїх однолітків? Ну що ви! Вони дивляться на Церкву, на нас, бажаючи отримати підтримку і схвалення, бажаючи отримати тепле почуття прийняття. І ми не можемо не звернути на них уваги!»

Адже ця нова меншина, нерідко обділена увагою душпастирів, полишена сама собі, часто стає жертвою атомізації – залишаючись у Церкві, Якій хоче лишатися вірною, втікає у внутрішню еміграцію, оскільки не знаходить підтримки ні своєму духовному життю, ні своїм ініціативам. Це правда, що Добрий Пастир полишає 99 вірних овець і йде шукати одну загублену, але якщо тих 99 уже перетворилися у дев’ять, то виникає питання: якщо бігати за 91 загубленою вівцею, чи не втратимо часом і тих дев’ять, що залишилися? Можливо, пастирям варто би було і тих дев’ять, що залишилися водити за собою у пошуках загублених 91? А якщо б присутність цих дев’ять допомогла б притягнути назад до Христової кошари загублених 91? Може, пошук 91-ної загубленої овечки не означає, що треба підігравати забаганкам загублених? Адже милосердний батько не підтакував бажанням свого блудного сина. Та й чи не створюється загроза отими затяжними пошуками, що 91 овечка перетвориться на старших синів, що втратять нормальні стосунки із Батьком і сприйматимуть його, як того, хто нездатен їм надати батьківської любові?

Щоб ліпше зрозуміти ситуацію, варто також звернути увагу на те, що нова ортодоксна меншина не тільки часто-густо позбавлена пастирської опіки і підтримки, але й насправді водночас є об’єктом атак з боку «прогресивних католиків». А це нерідко виштовхує ортодоксну меншину з церковного життя. Не слід боятися чи сподіватися, що ортодокси вступляться з Церкви. Цього не станеться. Але може статися інше: ті, у кого думка інакша від думки Церкви (гетеродокси), становитимуть таку значну більшість у Церкві, що пастирям уже нікого буде пасти. З пастирів вони стануть іграшками у руках гетеродоксного натовпу, який усе ще буде називати себе Церквою. Здається, більшій частині німецькомовного єпископату це уже сталося.

З іншого ж боку, Сам Христос до свої учнів каже: «Не бійся мале стадо! Сподобалось бо Отцю вашому дати вам Царство!» (Лк. 12, 32). Не йдеться, як бачимо, про велику отару, величезну зграю, а лише – про мале стадо. І саме це мале стадо покликане бути сіллю світу, його світлом. Але якщо це мале стадо піде у внутрішню еміграцію, то хто ж тоді світитиме?

У теперішній ситуації, як виглядає, малому стадові не слід розчаровуватись у своїх спробах змінити ситуацію і втікати перед місією, покладеною на нього Христом, у внутрішню еміграцію. Слід зберігати вірність Церкві та ЇЇ законним пастирям, навіть ціною крові, як це робили наші попередники за часів СССР і як це зараз чинять вірні католики Китаю. Слід своїм щоденним свідченням – ділами й словом – нести світло Христової Євангелії світу, який, з одного боку, противиться їй всіма своїми фібрами, а з іншого – тими ж фібрами прагне її. Слід гуртуватися довкола малих проектів, які будуть отими світлячками у мороці, що мають залишитися дороговказами загубленим вівцям до кошари Христової.

Це нелегка місія, нелегке завдання… Але малому стаду не можна замикатися у собі, бо це є тільки однією з форм егоїзму. Замкнувшись у собі, орієнтуючись тільки на собі подібних, мале стадо не виконає місії свого туземного служіння, тому не зможе протиснутись у вузькі двері Царства Божого. Властиво у цьому й полягає один з парадоксів Царства – його вузькі двері розширюються перед нами, залежно від того, скільки ми ще людей поведемо ними за собою. Але все ж не варто забувати, що проповідь Радісної Звістки не передбачає чогось іншого, як тільки пропозицію: «А як зайдете в якесь місто, чи село, то розпитайте, хто в ньому достойний, і там перебувайте, поки не вийдете. Входячи ж у дім, вітайте його, кажучи: Мир дому цьому! І як той дім достойний, нехай ваш мир зійде на нього; а як недостойний, нехай ваш мир до вас повернеться. Як хтось вас не прийме та й не послухає ваших слів, то ви, виходячи з дому чи з того міста, обтрусіть порох із ніг ваших» (Мт. 10, 11–14).

Свідчення Христа, а не примус, свідчення Христа, а не критиканство, свідчення Христа, а не відкидання – ось що покликане мале стадо дати світу. А Церкві бути завжди опорою, молитися за своїх пастирів і допомагати їм, навіть тоді, коли це важко. Не варто боятися. Христос переміг світ й ми, християни, Його учні й учасники Його Містичного Тіла, уже є учасниками Його перемоги, допоки залишаємось Йому і Його Церкві вірними.

о.Орест-Дмитро Вільчинський