Щойно тільки народившись, Церква Христова відразу зіткнулася з противником багато небезпечнішим, аніж державна машинерія поганського Риму, – з гностицизмом. Гностицизм – релігійна система поглядів на світ, у якій тільки дух добрий, матерія – зла, у якій спасіння осягається не через Божу милість чи дотримання морального кодексу, а виключно через знання. Основним життєвим гаслом гностиків, не зважаючи на серйозні відмінності у вченні та життєвій поведінці, було: Переможемо матерію, бо вона – зло!

Своїм відкидання матерії, а тим самим і людського тіла, проголошенням смерті визволенням людського духа від поневолення матерією, гностицизм субстанціально є культурою щоденної поведінки, що прославляє смерть, а не життя. 

Здавалась, у ІІІ ст. Церква успішно вийшла переможницею із боротьби з гностицизмом. Але в ХІІІ – ХІV ст. нова його хвиля накрила тоді уже християнську Європу від Португалії до Візантії. Альбігензи, катари, богуміли, вальдензи й інші, – як виглядало, ось-ось заполонять цілий європейський континент. Але Церква перемогла.

Черговий вибух гностицизму під час епохи так званого Просвітництва зродив ідею темних середніх віків та усепереможного прогресу людства, вилившись у так звану Велику французьку революцію та у «визвольні» ідеї тоталітаризмів ХХ ст.

Кінцем ХХ ст. гностицизм знову відродився уже у формі бажання постмодерної людини перемогти матерію, відмовившись від її обмежень. Ця тяга до «перемоги над матерією» породила у різних царинах людського життя ідеї, які знову загрожують Церкві.

Так у площині релігійній з’явилися різні новітні релігійні рухи, які відродили старі гностичні вчення або «спірітуалізували» християнство до тієї міри, що «християнство», яке вони сповідують, мало що має у собі уже від християнства. У площині антропологічній з’явилися ідеї повного дуалізму між внутрішнім життя людини та її тілом: гендеризм став основною антропологічною ідеєю, яка проголосила, що фізіологічна стать – це тільки умовність: можна бути жінкою у тілі чоловіка чи 8-річною дівчинкою, «ув’язненою» у тілі 50-річного чоловіка; можна бути навіть конем у людському тілі. Бажання деконструювати людину, сім’ю, суспільство на основі цих ідей породили цілком ненормальний стан у суспільстві, коли нормальне проголошується ненормальним, коли держава проголошує «право» біологічних чоловіків відвідувати жіночі туалети і душові.

Прагнення «перемогти матерію» виливається у прагнення втручання у людський геном, генетичних маніпуляцій людиною, перетворення людського тіла на конструктор, який, за потреби, можна перескладати за власним уподобанням. Тіло більше не розглядають як дар Божий, але тільки як те, що обмежує людину і її бажання.

У цьому самому гностичному прагненні «перемоги над матерією» закорінене і змагання за «право» жінки вбивати дитину у власному лоні, конструювати дітей в пробірці, перетворення людського тіла, людського життя на товар, яким можна торгувати.

Як це не парадоксально звучить, але під гаслами більшого гуманізму, толерантності, політичної коректності, насправді відбувається дегуманізація не тільки людського суспільства, але й самої людини.  І знову ж таки християнство стикається з черговим розквітом культури смерті.

Культури, яка відділяє любов чоловіка і жінки від плідності через контрацепцію й аборти. Культури, яка, проголошуючи свободу людини, вбиває людське життя через аборти та евтаназію. Культури, яка руйнує фундаментальну клітину людського суспільства, у якій зароджується і розвивається нове людське життя – сім’ю.

Сучасна «боротьба» усередині Католицької Церкви за «дозвіл» на Таїнственне життя розведених і знову одружених – це тільки відголосок гностичної боротьби людина за «право» не бути людиною. У цій же площині лежать і проби на малі двері пропхати в Церкву, якщо не вінчання одностатевих пар, то хоча б переконання, що гомосексуальний спосіб життя можна узгодити з життям в Христі. У цій же ж площині лежить й ідея, що контрацепція менше зло від аборту. Хоча контрацепція, насправді, ніщо інше як замаскований аборт.

Гностичне прагнення спасіння без Бога заполонило світ уже в часі модерни з її великими наративами – комунізмом, соціалізмом, марксизмом, маоїзмом, фашизмом, нацизмом і т.п. Після кривавої боротьби між ними вижив тільки марксизм, який зараз усе більше трансформовується у різні форми гностицизму (гендеризм, фемінізм, постгуманітаризм і т.п.) , обіцяючи знову стару брехню: будете як боги і житимете вічно в земному раю.

Проникнення в Церкву цих ідей свідчить тільки про одне – в Церкву ввійшов дух світу цього. Частина клиру та мирян уже не живе стандартами Царства Божого, а тільки шаблонами цього світу, боячись, як вогню, бути неполіткоректними, нетолерантними, непрогресивними, жахаючись можливості бути проголошеними гомофобами, мракобісами, клерикалами. Подібний стан у Церкві вже був. На передодні «всеспасаючої» так званої Великої французької революції. Тоді, щоб представника клиру вважали прогресивним, сучасним, він мав сумніватись хоча б в одній правді віри, мав критикувати моральне Вчення Церкви, мав бути відкритим до ідей і віянь світу цього. Чим це завершилось для християнства й для суспільства? Це дуже добре відомо з історії – лісом гільйотин, винищенням інтелектуальної еліти французького суспільства, кривавим переслідування християн, ріками крові по цілій Європі в наполеонівських війнах. Здається, багато хто з християн так і не вивчив уроків французької революції, тоталітарних систем ХХ ст.. Ситуація знову повторюється, тільки тепер уже не в масштабах однієї країни – Франції, Німеччини, Італії, СССР, Китаю, навіть не в масштабах одного континенту. Вона повторюється уже у світовому масштабі.

Як християни ми мусимо добре усвідомлювати, що черговий раунд боротьби Церкви Христової та гностицизму завершиться перемогою Церкви. Зараз стоїть тільки одне питання: на чийому ми боці – Христа чи Антихриста, життя чи смерті, благословення чи прокляття? Кожен нині мусить дати собі відповідь на це питання сам. Відсидітися збоку вже не вийде. І не потрібно себе обманювати: від особистої відповіді на це питання таки залежить доля інших, але й наше власне вічне спасіння чи вічне прокляття. Відсутність відповіді у цьому випадку – це відповідь, але на користь ворога. Проте кожен мусить вирішити сам: де він у цій боротьбі, на чийому боці…

о.Орест-Дмитро Вільчинський