О. Олег Новосад: Чим більше мене відмовляли їхати на служіння до Сибіру, тим більше я хотів
  • Пон, 31/07/2017 - 11:42

О. Олег Новосад вже понад 7 років душпастирює у Сибіру. Спочатку служив для українців у Сургуті і Лангепасі, а півроку тому його перевели до м. Мегіон на парафію Трьох Святителів. Про особливості служіння у Росії і свій місійний шлях о. Олег розповів в інтерв’ю ПМВ.

Отче Олеже, зазвичай до Росії не дуже хочуть їхати священики УГКЦ, адже це для них неприваблива місійна територія. Який був ваш шлях?

До служіння у Росії я ніколи не готувався. Навіть у думках такого не було. До нашої семінарії, звісно, приїжджали священики, які їздили до РФ з візитацією, і розповідали про особливості служіння. Я все те слухав, але до серця якось не припало. Але на навчанні у Римі я випадково зустрівся за обідом з одним священиком і він почав розповідати про Сибір - він час від часу туди їздив. Я його слухав, щось розпитував і він мені каже: “Ти хочеш поїхати до Сибіру? Я дам тобі телефон священика, який за все відповідає, ти зустрінешся і поїдеш”. Я спершу відмовлявся, а потім подумав: а чом би не поїхати? Тож моє служіння в Сибіру стало результатом однієї зустрічі.

Потім я зустрівся з координатором, він мені коротко розповів, що є потреба у священиках. Я сказав, що можливо не маю особливих талантів чи здібностей для такого служіння. Він відповів: головне, щоби був хороший священик і було бажання. Я почав більше про те думати, погодився і так сталося, що опинився на служінні у Сибіру.

І з чим ви вперше зіткнулися? Які були ваші перші враження?

Коли я ще не був священикам, я поїхав перший раз до Сибіру. Я подумав, якщо є нагода поїхати подивитися перед тим, як служити, – то я її використаю. Я об’їздив майже всі греко-католицькі парафії у Сибіру – Томськ, Новосибірськ, Прокоп’євськ, Новокузнецьк, Омськ, Челябінськ. Це південні регіони Сибіру, де переважно мешкають наші люди похилого віку, які були свого часу депортовані. На жаль, їхні діти та онуки вже асимілювалися. І ті парафії помаленьку вимирають.

Далі я поїхав на північ Сибіру - у Ханти-Мансійський автономний округ. Це були міста на річці Обь: Сургут, Лангепас, Мегіон, Нижнєвартовськ, Радужний. Там переважно приходять парафіяни середнього віку, з дітьми. Вони виїхали у 70ті-90ті. Приїхали родиною або там вже одружилися, пішли працювати, мають сім’ї. Деякі приїжджають на роботу.

Через деякий час я став священиком і одразу після висвячення поїхав до Сибіру. Мене призначили на північні парафії, там потрібно було священика. Півроку я був сотрудником на парафії у Нижнєвартовську, а пізніше мене призначили священиком на парафії у містах Сургут і Лангепас.

Як Ви будували чи розвивали парафію? Які особливості служіння у Сибіру?

Ці парафії вже були сформовані – там були люди, регулярно відбувалися богослужіння. Тільки там проблема була у приміщеннях. УГКЦ у Росії не має офіційної реєстрації і не може просити у держави приміщення чи земельну ділянку для будівництва храму. Ми там не зареєстровані юридично, як релігійна група. Згідно з законом РФ, релігійна група може винаймати приміщення тільки за рахунок громади. Тому на початках молилися у квартирах. Але за цих 7 років, що я там служив, у Сургуті збудували римо-католицький храм, в якому ми також маємо можливість служити. Оскільки римо-католицький єпископ Йосиф Верт також є ординарієм для греко-католиків Росії. Один єпископ на два обряди.
Щодо інших парафій, то ми можемо лише купити земельну ділянку, збудувати будинок, і використовувати його для проживання і богослужінь. Храми як такі ми не можемо будувати.

Раніше потрібно було кожного разу везти до приміщення ризи, чащу, Євангеліє і все, що потрібно для богослужіння. Розкладати, молитися, збирати і везти назад. А зараз вже є римо-католицькі храми і свої приміщення - і вже трохи легше.

Як відомо, у Росії сильне лобі Російської Православної Церкви. Які у вас стосунки склалися з РПЦ і як місцеві люди ставляться до української мови і української Церкви?

Оскільки УГКЦ не представлена там юридично, як Церква, то ми не можемо себе виявити і нас не багато, якщо говорити про наших парафіян. Насправді українців там багато, але не всі є християнами або відносять себе до іншої конфесії чи групи. У нас на менших парафіях - 10-20 осіб, на більших - 50-100.

Потрібно зрозуміти, що в тому регіоні, в якому ми перебуваємо, проживають люди з багатьох країн і з різних регіонів Росії, а тому він є багатонаціональний, різні культури і вірування. Тому особливої уваги до греко-католиків немає. Як таких проблем фактично немає. Лише, не маючи юридичного статусу, ми не можемо вповні розвиватися. Також з православними священиками ми майже не перетинаємось.

Якою мовою там спілкуєтесь? Не відчуваєте якогось тиску? Чи змінилося ставлення до вас і до всіх українців з початком війни на Сході України?

Я переважно спілкуюся українською. Відправляю українською богослужіння, виголошую проповіді, спілкуюся з парафіянами. Російською послуговуюсь хіба що для вирішення побутових питань, наприклад, у магазині чи лікарні.
Щодо негативного ставлення в тому регіоні до мене чи нашої Церкви – особливо не відчував.
Місцеві люди в більшості не до кінця розуміють, хто ми є.

Розкажіть про життя вашої парафії.

Я служив 7 років у Сургуті і Лангепасі, а зараз на парафії у м. Мегіон. Це невеличке місто з населенням 40 тис осіб. У нас відбуваються регулярні недільні богослужіння, а також у свята і деякі будні дні. У тому регіоні люди дуже зайняті, багато працюють і в будні нереально їх зібрати. Тому використовуємо суботу і неділю. У нас в Сургуті і Лангепасі була традиція – ми з парафіянами, які були на службі, після Літургії збиралися на чай-каву, спілкувалися. Якщо були діти до першої сповіді і причастя – готував їх, проводив катехизацію. Але дітей дуже мало. Також готував подружжя до вінчання. Але за всі роки було десь 7-8 шлюбів і десь стільки ж хрещень.

Це були мішані подружжя?

Переважно так.

Мішані подружжя – завжди виклик для Церкви. Як ви це питання вирішували?

До мене зверталися самі молодята. Я розповідав їм позицію нашої Церкви щодо мішаного подружжя. Якщо вони зголошувалися, ми проводили з ними підготовку, заповнювали необхідні протоколи, отримували дозвіл від владики, адже якщо подружжя мішане – має бути дозвіл єпископа.

Які труднощі служіння у Сибіру?

Дуже далеко від дому, чуже середовище, інша країна. Особливою проблемою для священика, а ще й одруженого – це отримання необхідних документів для перебування не лише для себе, але для дружини і дитини. Закон дозволяє безперешкодно перебувати лише три місяці. Також є нерозуміння твого середовища, чому ти поїхав саме до Росії.

Клімат є достатньо суворий, зима довга. Але оскільки я погодився на таке служіння, то наперед знав, що будуть суворі зими і психологічно підготувався.

Інші труднощі – що ми до кінця не маємо свого храму, у відповідному візантійському стилі. Щоби інші люди бачили і розуміли, хто ми є. Бо коли ми збираємося у будинку чи квартирі, багато людей насторожено ставляться до нас, ніби ми якась секта. Свідоміші парафіяни на це, звісно, не зважають. Але хотілося б свого традиційного храму. Можливо, тоді б було більше парафіян.

Ще один виклик – великі відстані. Багато сил і часу треба витрачати на дорогу, щоби добратися з однієї парафії на іншу.

Сургут - велике місто. Кожного року на парафії з’являються нові обличчя. Або чують від людей, що там є наша Церква, бо бачили збудований костел і не знали, що там українці збираються, або просто люди відчувають духовну потребу прийти, згадавши, що вони є греко-католиками.
Частина людей від’їжджають, частина - постійні парафіяни. Деякі виходять на пенсію і повертаються в Україну чи виїжджають в інший регіон Росії.

Яка потреба у священиках УГКЦ у Росії і чому, на Вашу думку, наші отці не хочуть туди їхати?

Священики, які їхали на служіння до Росії переді мною, повинні були самі винаймати квартири, шукати приміщення для служіння, розшукувати людей, не маючи при цьому засобів для служіння і машини, щоби добиратися з однієї парафії до іншої. Перед ними були більші труднощі, ніж для мене. Навіть коли я приїхав, то були проблеми з приміщеннями для служінь і організацією, але ситуація була трохи кращою. На сьогодні у Сибіру вже є стабільні парафії, є, де збиратися і молитися, є умови для проживання священика, є люди, а самих священиків не вистачає. За 7 років, що я там служу, жоден новий священик з України не приїхав. Священики не їдуть до Росії можливо через труднощі, які їх будуть очікувати і стереотипи.

У Сибіру дуже багато українців, дуже багато наших вірних. Але ми втратили час. За всі ці роки, відколи наша Церква вийшла з підпілля, туди поїхало дуже мало священиків. Якби 20 років тому наші священики поїхали до Сибіру, то майже в кожному великому місті могла б бути парафія УГКЦ і можна було б організувати служіння. За ці роки виросло ціле покоління українців і багато з них асимілювалися. Вони звикли ходити до православної церкви або якоїсь іншої конфесії.

Як часто буваєте в Україні і чого вам найбільше бракує за тисячі км від Батьківщини у суворому Сибіру?

На початку в Україну я приїжджав додому раз на півроку. Потім раз на рік. Зараз у середньому теж двічі на рік приїжджаю додому. Бо перші місяці я їхав сам, потім брав дружину. Потім дружина поїхала додому. Згодом дружина приїхала з дитиною.

Я собі зробив документи на проживання, а дружина і дитина могли перебувати у Росії тільки по 3 місяці. Пробуємо різні варіанти, щоби і служити на парафії, і побути з сім’єю.

Насамперед бракує спілкування з рідними і близькими. Немає достатньої підтримки і розуміння нашого служіння в Сибіру з боку нашого середовища і з боку нашої Церкви. Навіть деякі рідні чи знайомі не до кінця розуміють, що я там роблю, чому туди поїхав, чому не повертаюся.
Я спілкувався з багатьма нашими людьми, які там довший час перебувають, їм на перших порах у Сибіру все цікаво, така екзотика, але потім стає одноманітно. На чужині люди трохи інші, відчувають певну втрату чогось. І хоча є непогана зарплата, є, де жити, але людям бракує того, що вони мали вдома, в Україні. Навіть сама та весна, коли все розквітає, буяє – там такого немає. Там зима різко переходить в літо, а літо - в зиму. Тож люди мають ностальгію за Україною.

Як ваша дружина поставилася до вашого місійного вибору і наскільки їй було важко адаптуватися у Сибіру?

Як не дивно, коли я збирався на служіння до Сибіру, проти моєї поїздки туди були всі. Але чим більше мене відмовляли їхати, тим більше я хотів. Я впертий: вирішив - і поїхав. Ще перед одруженням я сказав майбутній дружині, що у мене в планах поїхати душпастирювати у Сибір. Вона погодилася. Можливо, хотіла одружитися, то сказала, що поїде (сміється).

Ми разом поїхали подивилися. Звичайно, ці постійні переїзди, літаки, поїзди, життя на дві країни, дитина, хвороби, переживання, чужина, - це важко. Вдома простіше. Але я налаштований, що я все одно їду і служу, а вона вже – як їй виходить через проблеми з документами.

На вашу думку, які перспективи УГКЦ у Росії?

Я можу говорити тільки за свій регіон. За Кузбасом і аж до Камчатки немає наших парафій. А якщо б там були наші священики, хоча б у великих містах, там би були наші парафії. Бо українці є всюди. Але був брак священиків, тож там все занепало.

Священик повинен приїхати у велике місто, де вже є декілька наших людей, знайти помешкання і бути там постійно, служачи нашим вірним. Тут головне - регулярність і постійна присутність священика. І люди будуть дізнаватися і приходити. Наші парафії переважно так і формувалися – з кількох людей, до який священик приїхав на постійне місце і почав служіння.

Наші люди є всюди. І ми трошки відстаємо від них і втрачаємо час.

Зараз треба утримати хоча б засновані парафії, щоби було кому ними опікуватися, щоби там були наші священики.
Найбільший розвиток я сьогодні бачу на півночі Сибіру – Ханти-Мансійський автономний округ. Ще Ямало-Ненецький автономний округ має потенціал.

Я коли служив у Сургуті, то люди, які мешкали за 500-800 км, дзвонили і я до них їхав, служив, спілкувався. Вони потребують священика. З ними потрібно працювати. Але це не може бути щотижня, бо втрачаєш свою парафію, яку маєш. Там має бути священик на постійно.

У кожній парафії, заснованій на півночі, немає проблем з житлом для священика і є місце служіння. Тільки було б бажання поїхати.
Там зовсім інше служіння. І ту реальність потрібно побачити і послужити нашим людям.

Розмовляла Анна Ященко, ПМВ