о. Юстин Бойко: «За кавою на світанні намагаюся не тільки порозказувати Господеві останні новини мого життя…»
  • Втр, 25/10/2016 - 11:02

Оскільки за типом темпераменту я – «жайворонок», мій час прокидання щодня – 06.00-06.30. За журналістською традицією, розплющуючи очі, тягнуся до свого планшета чи телефона, аби перевірити, чим жив «світ сов» у соціальних мережах, поки «жайворонки» спали. Практично кожного ранку у стрічці новин перше фото – зі Свято-Іванівської лаври, із філіжанкою кави отця Юстина. «Якщо отець Юстин вже п`є каву і духовно розважає над новим днем, то я теж мислиннєво долучусь до його компанії», – саме так починалося чимало моїх ранків влітку: через отця Юстина – з кави і молитви чи то – з молитви і кави. Отець-доктор Юстин Бойко – монах-студит, настоятель Свято-Іванівської лаври студійського уставу. З отцем Юстином говоримо не тільки про розмови з Богом за кавою, але про виклики монашого життя на щодень, а також про популяризацію духовності у вимірі секуляризму.

– Отче, розкажіть, будь ласка, про свій шлях у монашестві? Які сумніви та переконання супроводжували Вас у цей час?

14801241_1404754489552289_1997879987_nМій шлях до монашества розпочався з моменту, коли я вперше зустрів монахів. Це було у моєму рідному селі Дора. Першим з них був о. Порфирій Чучман, студит. Він залишив назабутній слід у моєму житті і своїм покликанням я багато завдячую саме йому.  У нашому селі протягом усього часу радянської окупації діяв підпільний монастир. Хоча монастирський храм св. пророка Іллі був закритим, монахи продовжували жити у монастирській хаті. Там щодня вони служили Літургію, яка була особливою серцевиною віри переслідуваної Церкви, а також церковне правило (Утреню, Вечірню, Часи, Повечір`я). Їх було двоє – згаданий вже о. Порфирій Чучман та о. Мирон Деренюк, який був настоятелем монастиря до 1976 року. І хоча радянські органи безпеки неодноразово проводили обшуки у монахів, забирали у них літургійні книги, арештовували, вони все одно поверталися до своєї рідної обителі і продовжували служити Богу і людям. Тому, усі в селі про монахів знали і, щоби відрізнити їх від парафіяльних священиків, називали отцями-добродіями.

У дитинстві, коли я був неслухняним, мене часто страшили монахами. Пам`ятаю, як колись моя мама, бажаючи мене трохи настрашити, сказала, що коли я буду нечемним, прийде Петро монах (це є світське ім`я о. Порфирія) з довгою бородою і мене забере з собою. Відтоді я монахів страшенно боявся, але з цікавості дуже хотів їх побачити.

Коли у 1990 році у нас нарешті офіційно відкрили монастирську церкву, монахи розпочали богослужіння. Багато людей, особливо молодих, мого віку, приходили, щоб побачити, як виглядає церковне богослужіння та взяти у ньому участь.

Одного разу і я, може більше з цікавості, прийшов на Вечірню. Отець Порфирій, побачивши мене, відразу покликав до клиросу. Богослужіння ж у студитів ведуться церковнослов`янською мовою, якої я взагалі не знав. А він мені подав читати біблійний уривок цією незрозумілою мовою. Я йому кажу, що не вмію, а він мені у відповідь: «Не бійся, читай!». Ось так як св. Петро на наказ Христа відчалив на глибінь, так і я вперше в житті прочитав вголос текст церковнослов`янською мовою. Чи хтось з того щось зрозумів, я не знаю, але напевно єдиний Господь знав усі ті почуття, які мене оповили.

Після Вечірні о. Порфирій закликав мене на вечерю і розмову. Розпитував, звідки я і хто мої батьки. Виявилося, що він дуже добре знав мою маму. Після всього запросив мене приходити щодня на Вечірню. З усієї розмови я не запам’ятав багато, а тільки оті добрі і по-дитячому довірливі очі, погляд яких пам’ятаю досі. Так я почав ходити на Вечірню. Однак, тоді я ще не думав серйозно про монаший стан, проте, якось так підсвідомо уявляв, що для того, аби стати монахом, треба бути вже людиною похилого віку, таким як о. Порфирій.

Однак, згодом на поміч о. Порфирію прийшов молодий священик, монах студит о. Йосиф Мілян. Він розпочав активну працю з молоддю, присвячував багато часу катехизації. Разом з о. Порфирієм, який вчив нас, молодих хлопців церковного співу, вони творили чудовий тандем. Саме з приходим о. Йосифа у мене в голові перевернулося усе дотихчасове уявлення про монашество. Я чітко усвідомив, щоб для того, аби стати монахом, не обов’язково бути старшим. Треба просто любити Бога і вірно Йому служити. Відтоді я почав серйозно думати про монастир, однак, не без внутрішніх вагань і сумнівів.

Одного разу я вирішив поділитися моїми роздумами з о. Порфирієм, який мені порадив щовечора молитися 3 рази «Отче наш» і 3 рази «Богородице Діво» у наміренні за добрий вибір покликання. Окрім того, він часто зі мною розмовляв, розпитував про мої справи. Коли ж прийшов момент вибору, я відчув всередині страшенну боротьбу. Якийсь голос підказував мені красу світу, можливість іншого вибору, лиш би тільки не монастир. У цьому часі я згадав про спокуси Христа у пустелі і просив заступництва Матері Божої, щоб мені допомогла вистояти у цій боротьбі.

Після кілька місяців такого внутрішнього протистояння усе вщухло. Мені від такого спокою стало аж незвично. Через це я пішов до о. Порфирія, щоб розповісти йому про це. При нагоді запитав його про те, що буде ознакою того, що я вибрав властиве мені покликання. Я очікував, що він мені розказуватиме про внутрішні стани людини, а він мені сказав дуже просто: «Якщо монашество твоя дорога, то ти будеш задоволений своїм життям. Терпіння і спокуси від тебе ніколи не відступлять, але мимо того будеш відчувати, що ти на своєму місці».

Вже понад 20 років я у монастирі і щораз більше усвідомлюю собі, що Бог через о. Порфирія і о. Йосифа допоміг мені вибрати найвластивішу для мене життєву дорогу. Коли б мені довелося жити ще раз, то я б обрав той самий життєвий шлях, у тому самому часі. Щораз то більше переконуюся, що це моя дорога до Бога і прошу Його, щоб допоміг мені пройти її мужньо до кінця днів моїх.

– Яким головним духовним викликам Вам доводиться протистояти у щоденному житті?

– Першим і найголовнішим викликом у моєму щоденному житті є мій характер. Знаєте, для когось, хто йде до монастиря, досить важко покинути родину, рідних. Для мене це не було так важко.

Найважчим для мене було покинути гори. У горах я виріс, вони для мене і щоденне натхнення, і моя розрада. Тому і характер у мене гірський. Хтось запитає, у чому ж він проявляється? Пригадую, як колись моя вчителька французької мови у Люблінській Семінарії, полька за походженням, розповідаючи одному священику про Івана Павла ІІ, зауважила: «Отче, запам`ятайте собі, що Папа – то «góral» (гірська людина, майже гуцул)! Він або любить, або ненавидить! Середнього не дано».

І виглядає на те, що вона мала рацію, коли говорила про характер гірських людей, гуцулів. Він є страшенно змінний. А у духовному житті дуже важливою чеснотою є врівноважність, якої мені дуже часто не вистачає. Хоча … вона приходить з роками і з досвідом. Тому, моїм особистим головним викликом є мій характер, над яким мушу працювати щоденно і не завжди ця праця є успішною. Але, прошу Бога, молюся, щоб допоміг мені ніколи не опустити рук у цій боротьбі

14801211_1404754679552270_1277873218_nЗ іншої сторони цей мій гуцульський характер мені часами дуже допомагає. Щиро вам признаюся, що коли я загорюся якоюсь ідеєю, то зупинити мене дуже важко. Одного разу владика Володимир Груца зауваживши це, порадив (жартома) присутнім: «Не нервуйте Юстина, бо потім його не вгамуєте!».

У гуцульському характері є одна риса, над якою не потрібно працювати – це мужність і рішучість. Я завжди відчуваю, що мені над цими чеснотами не потрібно працювати. Але, у Господа прошу ще мудрості і второпності, щоб могти творити багато добрих справ для Господа і його люду.

Іншим поважним викликом, який дуже відчув особливо останніми роками, – це нестача часу для себе, особливо для свого духовного розвитку. Не є секретом, що розчарованість і духовна пустота, яка щораз то більше опановує велику частину суспільства спонукає людей шукати єдиної розради у Господі. Посередниками тут є священики. Люди звертаються до священика з усіма проблемами, які тільки можливі. Часами мені здається, що у очікуванні людей священики повинні стати взірцями соціальних служителів. Соціальне служіння – невідємна частина служіння Церкви. Прикладом є сам Христос, який не тільки дбав про духовні потреби тих, які приходили до нього, але й годував їх хлібом. Проте, людина ніколи не зрозуміє ціну хліба, коли не побачить сенс свого життя. Для того, щоб священик міг допомогти людині відкрити ціль її життя, він сам повинен бути у тісному зв`язку з Богом. Передовсім через молитву. Саме через те, особливо протягом останнього року, я встаю дуже рано, приготовляю філіжанку кави, сідаю під хрестом у монастирському подвір`ї і у тиші та під спів пташок намагаюся не тільки порозказувати Господеві останні новини мого життя, але передовсім почути те, що Він хоче мені сказати. Ця година часу проведена у самоті і тиші надихає мене на цілий день і додає сили нести мій щоденний хрест за Христом.

– Безумовно, зараз маємо багато викликів, адже у світі дедалі більше домінує віяння секуляризму. Існує стереотип, що монах – це людина, яка ізольована від суспільства. Як налагоджувати комунікацію монаха із сучасним світом?

14825657_1404755422885529_273361369_n– Секуляризм не є новим явищем у історії людства. В загальному він передбачає витіснення релігії з політичної, соціальної, юридичної сфери життя суспільства і переведення її у суто приватну форму життя людини. Напочатку 90-х років, особливо у західній Україні про таке явище як секуляризм було складно навіть думати, адже саме Церква стала авангардом національно-духовного піднесення. Однак, нові часи принесли нові виклики. Очевидно, що вони зачепили також різні сторони церковного життя, у тому числі і монашество.

У першу чергу це відобразилося на кількості покликань до монастирів, яка у порівнянні  з початком 90-х років є набагато нижчою. Є незаперечним фактом, що для того, аби проросло зерно, потрібно не тільки його посіяти, але вибрати для його росту відповідний ґрунт. Це саме торкається і покликань до монастиря. Добрі покликання чи до монастиря, чи до священства, чи до інших служінь, формуються передовсім у сім`ях, які опісля передають їх суспільству. Коли у родинах чи суспільстві бракує відчуття сакруму, тоді важко говорити про сприятливий ґрунт для зросту покликань до монастиря. Хоча, тепер щораз частіше трапляються випадки, коли до монастирів приходять хлопці та дівчата, які взагалі або не є хрещені, або не мали цілковито християнського виховання. Святих Дух віє всюди, де хоче.

Коли ж мова про вплив секуляризму на монастирі, то його заперечити годі, адже монастирі є також частиною суспільства, у якому усі ми живемо. Але, незважаючи на це, монастирі повинні бути місцями, у яких люди поставили Бога на перше місце. І це повинно відображатися у житті монаха. Саме тому у монашій термінології існує таке поняття як відречення від світу. Дехто хибно розуміє це поняття. Під терміном світ слід розуміти усі пожадливості та пристрасті, які не є від Бога (Пор. І Йоана 2, 16). Під терміном «світ» ніколи не можна розуміти іншу людину, бо таке б відречення суперечило Христовій заповіді любові ближнього.

14800816_1404755516218853_524360720_nСуть життя монаха саме полягає у служінні світу, тобто людям молитвою і працею. Будучи свідомими цього, монахи вже від самих початків свого існування закладали освітні, харитативні заклади, тощо. Але, основним мотором, який рухає життям монаха – є молитва, у якій він єднається з Богом, намагаючись почути та зрозуміти Його волю у часі і просторі, у якому Господь його поставив.

Найбільше, чого я побоююся у монашестві, то це фальшивого зречення. Воно полягає у тому, що той, хто бажає стати на шлях наслідування Христа у монашому житті не так шукає служіння, як, як у народі кажуть, «святого спокою». Кожне покликання, яке Бог дарує людину покликане змінювати обличчя Землі на краще, на таке, який його бажає бачити сам Господь. Покликання, яким воно не було б – чи до подружжя, чи до священства, чи до монашества – носить суспільний характер і покликане служити цілому Божому людові!

Якщо ми вже заговорили про монашество, то слід сказати, що воно всередині є дуже різноманітне. Від самих початків йдуть поряд з собою два його види – самітницьке і спільнотове. І одне, і друге є милим Богові тоді, коли воно стане місцем зустрічі людини з Богом, а не місцем вже згадуваного «святого спокою».

– Отче, Ваші поради для тих, які наразі перебувають у сумніві, – чи приймати монашество, чи ні?

14798865_1404755246218880_1034280709_n–  Моральне богослів`я чітко каже, що не можна робити фундаментального рішення у житті, перебуваючи у сумніві. Потрібно, щоб пройшов певний час, аби людина могла спокійно і виважено зробити рішення. Звичайно, що немає цілковито досконалого рішення людини, тобто такого, яке б було позбавлене хоч краплини сумніву. Зрештою, і сумнів є потрібний, бо він дозволяє людині більш ширше поглянути на вибір, перед яким вона стоїть.

З мого особистого досвіду зауважую, що зараз ми маємо немалу проблему серед молодих людей з рішучістю. Пов`язане це мабуть з тим, що людина бажає у житті зробити такий вибір у житті, який би позбавив її раз і назавжди життєвих труднощів. А такого вибору в природі не існує. Життя людське є пов’язане нерозривно не тільки з успіхами, але і з упадками. Погляньмо хоча б на приклад святого апостола Петра. Він є людиною в повноті цього слова. Він є людиною великої віри, але і людиною немічною, оскільки зі страху у певний момент відрікається Ісуса Христа. Проте, його велич полягає в тому, що він до кінця звершив той шлях покликання, яким Господь покликав його.

Колись старі монахи мені радили, що якщо протягом трьох місяців у людини не пропадає думка піти до монастиря, треба спробувати. Теперішні обставини є якнайбільш сприятливі,  щоб могли пожити при монастирі. Якщо це покликання цієї людини, вона залишиться, якщо ні – вона передумає. Когось Бог провадить до монастиря, а когось через монастир.

Зрештою, дуже важливим є не тільки вступити до монастиря. Не менш важливим є віднайти своє покликання у монастирі. У цьому кандидатові до монастиря допомагає духівник, молитва, церковне правило, тощо. Мій духівник, о. Порфирій, завжди мені повторював, що існує покликання до монастиря і у монастирі. Якщо людина не віднайде свого покликання у монастирі, вона рано чи пізно виступить з монастиря.

Користаючи з нагоди, хочу звернутися до усіх про молитву за добрі покликання до монастирів. Я глибоко свідомий,  що ми стоїмо не порозі великих глобальних змін у світі, які у першу чергу за торкнуть людську свідомість. Проте, кожний період потребуватиме людей мужніх у вірі, які б були готовими кожного часу послужити Христові, Його Церкві і людині, для спасення якої Господь приходить на цю землю. Монашество відіграватиме у часі згаданих змін величезну роль.

Підготувала Юліана Лавриш


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць