Отець Орест Козак: «Прагну, аби монастир студитів у Кастель Гандольфо служив духовному добру наших вірних в Італії»
  • Срд, 08/11/2017 - 19:43

Неподалік Рима, у містечку Кастель Гандольфо, знаходиться монастир Святого Теодора Студита УГКЦ, поряд із яким розлилося неймовірної краси озеро Альбано. Будівля монастиря надзвичайно велика, а довкола неї - великий сад родючих дерев. Однак ченців тут немає.

Отець Орест Козак, прокуратор монастиря, намагається відродити історичну минувшину монастиря. В інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ о. Орест розповідає про нелегке минуле монастиря та про його відродження.

Отче Оресте, якою була основна мета заснування монастиря отців-студитів біля Рима?

У часи митрополита Андрея Шептицького УГКЦ при Апостольському Престолі представляв о. Кирило Королевський. Митрополит Андрей доручив цьому священику кошти на придбання монастиря для студитів або ж на придбання земельної ділянки під будівництво монастиря. Отець Кирило купив землю в центрі Рима. Проте в той час була Друга світова війна і не було можливості будувати його. Крім цього, в Римі діяв муніципальний закон, за яким, якщо куплена земля під забудову не використовується протягом п’яти років, то держава її забирає або ж  власник повинен її продати. Отець Королевський, аби не втратити кошти, цю землю продав, а кошти він поклав на збереження в Конгрегацію Східних Церков, аби тоді, коли прийде слушна хвилина, їх можна було використати за призначенням.

Коли патріарх Йосиф повертався із Сибіру з радянського концтабору, то прагнув зібрати студитів, яким вдалося втекти від радянської влади. Як відомо, він був духовною дитиною митрополита Андрея, а крім цього був близьким приятелем о. Климентія Шептицького, архімандрита Свято-Успенської Унівської лаври. Блаженніший Йосиф почував себе зобов’язаним зібрати студитів, адже небагатьом їм вдалося втекти від радянської влади на Захід. Ті, хто втік, певний час були в Шевтонському монастирі в Бельгії. Деяких ченців владика Ізидор Борецький, єпископ УГКЦ в Канаді, зібрав в монастирі у Вудстоку поблизу Торонто. Тож, коли патріарх Йосиф приїхав до Рима, то почав відразу шукати монастир і знайшов цей, викупивши його в монахів-маріоністів. У 1964 році патріарх Йосиф цей монастир викупив, а згодом сюди приїхала частина студитів із Вудстока та інші отці студити, зокрема Блаженніший Любомир Гузар, а пізніше владика Гліб (Лончина), о. Рафаїл Турконяк.

Яким був побут монахів? Чим вони займалися?

Життя тут не було простим, адже монастир ніколи не виживав за власні кошти. Якось я перечитував звіти архимандрита, рішення монаших рад про життя цього монастиря, і в одному з них Блаженніший Любомир (тоді ще о. Любомир), архімандрит монастиря, після смерті патріарха каже, що коли він жив, то для кожного монаха мав завдання. І тому вони всі були об’єднані довкола нього, а коли він помер, то монахи побачили, що центр спільноти зник. І тому, як йшлося в тому записі, потрібно їм шукати нову візію свого монашого буття. Це свідчить про те, що питання побуту тут було найтяжчим. У всіх звітах монаших рад йдеться про те, що монастир виживав за рахунок коштів, які надсилали з Вудстока, з Пассейка (США) та з однієї нашої парафії із Панами. Тож за рахунок цих коштів цей монастир виживав, а пізніше була така ситуація, що монахи почали застановлятися про те чи варто їм перебувати тут.

Знаєте, хоча й побутує думка, що монашество полягає в тому, аби втекти від світу, але насправді так ніколи не є. Наприклад, якщо поглянути  на наш монастир в Лужках, що в Рожнятівському районі Івано-Франківської області, то цей монаший скит знаходиться в лісі. Сьогодні хтось скаже про цей скит як про втечу монахів  від світу, але насправді він був заснований митрополитом Андреєм для духовного добра тих людей, які працювали в лісі. Бо люди на місяці виїжджали до лісу і ними ніхто не цікавився. Цей монастир був не просто для того, аби монахи втекли від світу до лісу, а для того, щоб духовно послужити потребам тих людей, які працюють в лісі.

У той час, у 1990-х роках, тут ще не було багато українців. Тому отці студити почали застановлятися над тим, чи їм переїжджати до Канади, чи до України. Коли  Україна стала вільною і Церква здобула свободу, Блаженніший Любомир разом із отцями вирішили повертатися до України в 1993 році.

То монастир потім закрили?

Монахи переїхали, а будова тут залишилася. Спочатку пробували її орендувати монахи францисканці, але їм тут не вдалося організувати свій побут.

До слова, тут планувався великий монастир отців маріоністів. Тож патріарх Йосиф фактично придбав новобудову в цих монахів, хоча багато зі священиків казали, що ця будівля є завеликою. Так  і було, бо її навіть обійти тяжко. Після того як наші монахи звідси виїхали, ця будова перетерпіла ряд важких моментів. Тут були й інші наші монахи, які тепер є в Бережанах; вони намагалися тут жити, але обставини були настільки обтяжливими, що вони звідси пішли і повернулися на Україну. Блаженніший Любомир просив припильнувати цю будівлю монастиря одного римо-католицького  отця, який був секретарем двох кардиналів одночасно. Отцю тут сподобалося і він вклав сюди багато коштів особистих, аби її зберегти. А згодом велику частину монастиря здали в оренду і в ній зробили старечий будинок. На жаль, із цього монастир отримував копійки. Дійшло до того, що отець вирішив розірвати контракт і відтоді пішло все шкереберть. Компенсацію за вкладені кошти тим, хто орендував, потрібно було дати велику. Велика частина монастиря перейшла під керівництво Конгрегації Східних Церков, яка мусить компенсувати собі кошти, які вона витратила.

Яким бачите майбутнє монастиря?

Ми б хотіли, аби це був монастир служив духовному добру наших вірних тут. Для мене важливо, аби італійське суспільство могло більше дізнатися про Україну, про УГКЦ. Багато хто, попри те, що є католиками, не знають, що Католицька Церква має дуже багато різних обрядів, і вони є рівноцінними латинському. Зараз троє братів повинні приїхати з України і ми тут прагнемо організовувати літні табори для дітей.

Руслана Ткаченко


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць