Отець Полікарп Марцелюк: «Якщо українське суспільство хоче бути демократичним, то має пам’ятати сталінські репресії»
  • Птн, 14/03/2014 - 17:43

Днями (8–10 березня) Українська Греко-Католицька Церква згадувала сумну подію в своїй історії – 68-ту річницю Львівського псевдособору, на якому за наказом Сталіна було ліквідовано УГКЦ. Отець Полікарп Марцелюк, ЧСВВ, очолює Місію «Постуляційний центр беатифікації УГКЦ». Його завдання – супроводжувати процеси беатифікації на парафіяльному рівні УГКЦ та поширення славної пам’яті ісповідників віри. Отець Полікарп відповів на запитання Департаменту інформації УГКЦ.

 

Отче, чого ми можемо навчитися, спогадуючи сьогодні цю подію?

Радянська влада сприймала УГКЦ як інструмент впливу на вірних Галичини, які чинять опір владі в загонах самооборони ОУН-УПА.

Після візиту в грудні 1944 року до Москви делегація УГКЦ на чолі з отцем Гавриїлом Костельником дістала вказівку, як умову легітимного існування Церкви, схилити підпілля ОУН до припинення збройного опору. Проте цей опір продовжувався. Тому влада приступила до процесу ліквідації УГКЦ за сценарієм Кремля, затвердженим Йосипом Сталіним у березні 1945 року. Створення у Львові православної єпархії та ініціативної групи з «возз’єднання» УГКЦ із РПЦ, до якої шляхом умовляння та залякування залучали духовенство, були пунктами цього плану.

Зібрані 8-10 березня 1946 року у Львові греко-католицькі священики – члени Ініціативної групи, під контролем радянської влади підписали «возз’єднання». Унаслідок цього арешти й заслання набули масового характеру і дві третини духовенства УГКЦ, зокрема й ті, хто його підписав, поїхали в табори ГУЛАГу.

Сьогодні очі українців прикуті до кривавих подій на Майдані та в Криму. Бачимо, що тільки-но в Києві люди ціною крові відстояли свій вибір, самозваний уряд Автономної Республіки Крим за підтримки озброєних військових найманців декларує, що захищає права росіян, проголошує суверенітет, організовує так званий референдум за «возз’єднання» з Російською Федерацією. Цей сценарій Церкві вже знайомий.

Важливо, щоб попри всю напругу та провокації вдалося уникнути збройного конфлікту та достойно вийти з логіки «возз’єднання» і мирно захистити людей від агресії та насильства. Один із лідерів мирного повстання в Норильську 1953 року, пан Євген Грицяк, твердить: «Суворі режими й війни визначали життя людей. Але я переконаний, якби та енергія, що була вкладена в збройний опір, перетекла в ненасильницьку боротьбу, суспільство б нині мало зовсім інший вигляд».

 

Який месидж мала б сьогодні Церква посилати суспільству у зв’язку з нинішньою ситуацією?

Людина свобідна у своєму виборі, як перед народом Ізраїлю в Єгипті був вибір: залишитися в безпеці рабів у Єгипті або ризик дороги до Обіцяної Землі. І саме в дорозі Господь Бог уклав з Ізраїлем Завіт. Важливо сьогодні, аби українці усвідомили, що кров, пролита на Майдані, – це жертва Небесної сотні, яка дає нам шанс, щоб ми звільнялися від почуття страху та пасивного девізу «Маємо те, що маємо», подолали почуття байдужості та усвідомили власну відповідальність перед ними і активно зайнятися побудовою держави, керуючись принципом «Буде так, як захочемо!».

 

Псевдособор призвів до величенних фізичних і моральних жертв у нашій Церкві. Папа Іван Павло ІІ багатьох ісповідників віри проголосив святими, але процес беатифікації триває…

Папа Іван Павло ІІ назвав ХХ століття століттям новітніх мучеників і закликав до вшанування їхньої пам’яті та укладення Мартирологів. Мученики ХХ століття, на відміну від мучеників античності, помирали не публічно. Їх арештовували за звинуваченнями у зраді Радянського Союзу, громадянами якої вони стали проти власної волі. Їх вивозили в табори ГУЛАГу, де вони помирали в забутті світу. І їх пам'ять влада намагалася «ґрунтовно» затерти.

Якщо українське суспільство хоче бути демократичним, то повинно мати за обов’язок пам’ятати про жахливий урок історії сталінських репресій. Війна закінчена, коли похоронений останній солдат, який загинув. Подібно зцілюється пам'ять репресованого суспільства.

27 червня 2001 року блаженний Іван Павло ІІ проголосив блаженними Миколая Чарнецького і 25 співмучеників жертв переслідування з боку радянської влади та блаженного Омеляна Ковча, жертву переслідування націонал-соціалістів.

Зараз триває збір матеріалів у процесі мучеництва слуги Божого Петра Мекелити і 44 співмучеників. У зв’язку з цим відкриваємо нові імена мирян і священиків, які постраждали за віру, як від рук комуністів, так і нацистів.

 

Скільки зараз осіб готується до беатифікації?

Нині у Львівській архиєпархії з 2002 року відкрито процес слуги Божого Петра Мекелити і 44 співмучеників жертв більшовицького режиму.

 

На якому етапі перебуває цей процес?

Процес слуги Божого Петра Мекелити перебуває на єпархіальній стадії і його провадить трибунал та історична комісія:  вони збирають документи і опитують очних свідків життя та мучеництва слуг Божих в єпархіях, де вони служили й загинули. Усі, хто бажає ознайомитися й допомогти збирати інформацію, запрошуємо відвідати сторінку Місії Постуляції з короткими життєписами слуг Божих: missiopc.blogspot.com.

Чи можна стверджувати, що боротьба УГКЦ за своє існування – те саме, що й боротьба України за своє існування?

Як існування катакомбної Церкви в душпастирях і вірних, які стійко трималися віри батьків, незважаючи на планомірний тиск з боку радянської влади, так і визвольний рух, який плекав ідеї українства в русі дисидентів-шістдесятників, – свідчення того, що намагання влади репресіями затерти національно-релігійну свідомість українців і створити інтернаціональний тип радянської людини вже зазнав поразки.

Історична пам'ять імперії СРСР допомагає нам засвоїти урок тоталітаризму та вшанувати пам'ять мучеників і героїв. Сьогодні повторюється спроба силою терору і залякувань повернути свобідних людей в імперське минуле. Ця спроба – лише рецидивно тривожне спогадування перегорнутої сторінки історії. Вірю, що українці вийдуть із цих випробувань міцнішими, не будуть затримуватися на іменах тиранів, а шануватимуть пам'ять героїв. Адже не мучителі, а мученики удосконалюють світ.

 

Розкажіть якісь вражаючі історії замордованих людей за віру…

Життя блаженного Олексія Зарицького – це життя посвяти вірним, лейтмотивом якого можна назвати його слова: «Дітоньки, не зрадьте віри батьків!» Юнак родом з Більче біля Рудок, вчився у Стрию в гімназії, у Львові в семінарії, як священик душпастирював у Струтині біля Золочева.

Щоденна посвята пасторальній праці й служіння громаді у час випробування переростає в блаженному в подвиг віри. Блаженний Олексій не зрікається священичої присяги і опиняється на засланні в Караганді (Казахстан), де стійко переносить нужду табору, молиться і відправляє Служби Божі для друзів по неволі, українських греко-католиків і німецьких, литовських та польських римо-католиків. Коли відвідував конкретну родину в шахтарських поселеннях, то всіх, хто звертався, сповідав, хрестив, вінчав і просто вислуховував ціною власного здоров’я.

Отець захворів, бо близько до серця брав біди людей… Де він тільки не перебував як душпастир: у Казахстані, на Поволжі, на Уралі, у Пермській області і в Красноярському краї…

Слуга Божий отець Владислав Буковинський, римо-католицький священик, тепло згадував отця Олексія – страшенно втомленого, але щасливого, обличчя його випромінювало незвичну радість. В ув’язненні отець посилено молився. Один співкамерник розповідає, як пробудився зі сну і побачив, що отець на нарах відправляє Службу Божу, молячись за всіх.

У Караганді й сьогодні всі християнські конфесії надзвичайно тепло відгукуються про отця Олексія і шанують священиків УГКЦ загалом.

Атаназій Шнайдер, владика-помічник Карагандинський, розповідав, як прислуговував отцю Зарицькому під час Служби і завдяки йому обрав священиче служіння.

 

Час проходить і ми, прості миряни, часто забуваємо, що мусимо дякувати за свою Церкву тим ісповідникам віри, які жертвували своїм життям заради Христа, заради поколінь…

Євангелист Іван ствердив: «Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх».

Пам'ять про людей, які віддали своє життя за ближніх, – риса здорової і людяної поведінки християн, яку Церква внесла в Літургію. Знаєте, пам’ять святим не потрібна, а нам… Але як суспільство скористається прикладами святості, що візьме для себе?.. Якими будуть наші ідеали, таким буде плід нашого життя.

 

Розмовляла Оксана Климончук