Паломництво до Люрду (частина п'ята)
  • Чтв, 15/02/2018 - 10:31

Виїздимо автобусом з Люрду в четвертій годині ранку, щоб вчасно приїхати в Тулуз на аеродром. Чекає нас той самий автобус, яким ми з Тулузу їхали до Люрду і той самий водій Брунó. Від’їзд розпочинаємо люрдською піснею, яку хорвати доволі вдало переклали на хорватську, а серед українців католиків, вона відома як «Левадов-долинов». Цікаво, що в хорватському тексті розповідається і про видіння Бернардети, і про те, що Богородиця об’являє себе, як Та, що без гріха зачата. Тільки останній стовпчик має національно-хорватське забарвлення: «Ось Хорвати прибігають до тебе, Діво, і весело тебе прославляють: Радуйся, Радуйся, Маріє!».

Чому в нас «переклад» говорить про якийсь абстрактний празник на честь Марії?! Таке враження, що ми вже аж занадто любимо викручувати те, що запозичаємо від інших народів. Немає нічого поганого в тому, щоб позичати й пристосовувати це до своїх потреб. Так чинять і багатші та сильніші народи. Але в нас якось так вже склалось, що ми майже все любимо викрутити і називаємо це пристосуванням до наших умов. Ми, Галичани, греко-католики маємо ту унікальну позицію, що, з одного боку, ми належимо до цивілізаційного кола Середньої Європи, породженого християнською імперією – Священною Римською Імперією та продовженого Австро-Угорщиною. Ми також релігійно належимо до найбільш різноманітної у культурному та обрядовому сенсі християнської конфесії – Католицької Церкви. З іншого боку, ми свою віру виражаємо через русинський обряд (Ritus Ruthenorum за офіційною ватиканською класифікацією). Ми можемо черпати як із скарбниці Римської Церкви, так і з скарбниці християнського Сходу. Але нам через цілу історію так ніби було пороблено. Пороблено і задавнено.

Якщо Римська Церква не боїться брати із східної християнської традиції те, що вважає корисним і добрим та запроваджувати це у свої релігійне життя, то в нас склалася якась латинофобія, яка змушує деяких з-посеред нас битися в істеричному припадку, коли щось їм видається «латинським». Істеричний лемент «латинізація, геть латинізацію, ми – шьхідні» заглушує здорові голоси. Чому в нас так бояться міфічної латинізації? Чи не є це проявом прихованого москвофільства і недолугим сприйняттям латинського, як польського? Чи не є це часом, з одного боку, проявом комплексу меншовартості, а з іншого - бажанням закритися у лялечку часто-густо штучно створеного «восточнічества», щоб приховати власну обмеженість, а часто і ретроградність? І хіба це не творення чергового ідола – Обряду? Хіба це не веде у магізм і напівпоганське обрядовір’я?

З іншого боку, навіть коли ми переймаємо щось із Заходу, то викручуємо це до невпізнання і це стосується побожних практик, пісень чи навіть церковних рухів. Що це? Переймання зовнішніх форм із втратою внутрішнього змісту?

Чому колись ми переймали із Заходу багато добрих речей, а тепер або їх жахаємося, або перекручуємо? Наприклад, християнська колядка – це уніятський винахід – перейняті із Заходу церковні різдвяні пісні, які покладено на українську мелодику, або навіть просто перейняті від наших західних сусідів, лише перекладені на українську різдвяні пісні. Хіба це збіднило нас, наш обряд? Хіба не стало це причиною творення саме наших християнських колядок? Хіба Хресна Дорога і Вервичка, легенько підретушовані під наш обряд, не стали частиною тієї релігійно-культурної ідентичності, яка допомогла нашій Церкві втриматись в часі московитських гонінь?

Чому ж тепер таке з нами відбувається? Як на мене, це серйозне питання, важливе для буття нашої Церкви, на яке, поки що, в мене особисто вичерпної відповіді нема. Можливо, проблема в тому, що після виходу з підпілля в нашому середовищі затерлося розуміння відповіді на фундаментальні питання, затратилось у нашому середовищі розуміння того, що таке християнство, що таке католицтво, ба більше, навіть розуміння того, Хто такий Христос і в чому Його місія?

Перериваю такі невеселі роздуми і одним вухом підслуховую розмову, яка точиться між нашим водієм французом та кількома хорватами, що сидять попереду, через переклад нашого тур-лідера. Фраза нашого водія, яку розумію без перекладу, змушує мене дослухатись до розмови. «О! Жи сві католік» - я католик. Бруно це говорить з таким достоїнством, що мимоволі перед очима виникають образи ісповідників віри Христової.

Судячи з перекладу, Бруно пояснює свою гордість з того, що він католик: «Я – католик. Розумієте, в нас в Франції, ти або двома ногами в Церкві, або двома ногами у світі. Ми не можемо собі дозволити розкіш – загравати зі світом. В нас така ситуація склалася з часів Людовика ХІV і триває до сьогодні. А, може, ще й раніше то почалося». Виявляється, що наш водій – потомок тих, хто не піддався терору гугенотів, які в ХVІ –ХVІІ століттях були господарями краю, звідки походить наш водій. В часі терору якобінців проти Церкви, його предки переховували священика, який залишався вірним Католицькій Церкві. Чим далі – тим стає цікавіше. Виявляється, готель, в якому ми мешкали, є у власності родини, яка теж гордиться своєю приналежністю до Католицької Церкви. Саме тому в цьому готелі помірні ціни для паломників і обслуговування на дуже високому рівні.

Мій досвід французького католицтва також підтверджує його особливості. Коли обслуга довідалась, що я - священик, то інакше до мене не зверталися, як тільки щось на зразок «мон пер» - як мені пояснили, це французьке шанобливе звертання до священика. Навіть в барі, в готелі, коли я замовляв собі ранішню каву, - французи, зазвичай, п’ють каву, яка для мене виглядала злегка зафарбованою водою, тому, такий кавоман як я, вимушений був звертатися після сніданку в бар, щоб отримати «есспресо італьяно», -  каву мені подавали з якимось особливим трепетом. Ставлення французів-католиків, принаймні, у тих, з якими я стикався, до священика неймовірно трепетне. Ні, це не запобігливе підлабузництво. Це – щось особливого. Таке ще деколи можна зустріти у наших старших людей. Це – щира повага до того, хто приносить Євхаристійну Жертву і дає Розгрішення. Важко це передати. Але, як на мене, то ставлення до священника – це один із дуже добрих індикаторів стану віри даної групи людей.

Хорвати, для прикладу, діляться на три категорії. Або зневажливо-презирливе ставлення до священика – маленька меншість потомків комуністів і масонів. Або дружнє, але з великою дозою поваги – велика більшість хорватів. Є ще одна група – їх порівняно небагато – це ті, які ніби належать до Церкви, але, насправді, вони лише поверхнево приналежні до Неї. Вони завжди невдоволені своїм священиком, завжди їм щось не так.

Ставлення до священика в нашому народі теж багато про що говорить. І це не важко проаналізувати, потрібно лише скинути з очей благотелячі рожеві окуляри.

Дві години злітають, як дві хвилини. Ми вже в Тулузі на аеродромі. Як на мій смак, цей аеродром, якийсь ніби поставлений з ніг на голову. Увесь потрібний зміст – магазини, кафе, ресторани, медпункт знаходяться у зоні між зоною перевірки безпеки і зоною паспортного контролю. В залах очікування коло виходів до літаків отримати просту воду не зовсім просто.

Наш літак затримується на 10 хвилин, насправді на 20. Нарешті злітаємо над Тулузом. Пробую в часі польоту писати цей звіт про день, але… фізична змученість перемагає. Засинаю в кріслі. Пробуджуюсь над Боденським озером роблю кілька знимків, і знов – сон.

Мюнхен. Аеропорт. Нескінченні коридори, нескінченні магазини. Витрачаємо 45 хвилин, щоб добратися до виходу, з якого йтимемо до літака. Посадка вже почалась. Літак і знову сон.

Загреб зустрічає холодним сірим небом. Але час від часу проблискує сонечко. Тут вже цвітуть кущі й з’явились перші фіалки.  

 

Завтра – день відпочинку, але і початок Великого Посту за григоріанським календарем та римською традицією. Завтра, цікавий день – день коли Попільна Середа і день св. Валентина зустрінуться разом.       

о.Орест-Дмитро Вільчинський