Пам’ятник, ґей-скандал, гендер і ліберальний фашизм. Частина І
  • Втр, 17/03/2015 - 16:28

ЧАСТИНА І

Контроверсія довкола спорудження у Львові пам’ятника митрополиту Андрею Шептицькому, з одного боку, нібито уже завершена – в п’ятницю 13 березня цього року створено так звану робочу групу, а з іншого – саме завдячуючи цій тривалій суперечці та дискусії, яка розгорнулася з цього приводу в соцмережі Фейсбук, вийшла на новий, неочікуваний рівень.

Як виявилось, активну участь в блокуванні реалізації проекту пам’ятника взяли і студенти УКУ, і особи, які навчали в УКУ студентів. Оскільки один пан, активний учасник боротьби за "пояртунок" скверу на Свяоюрській площі, що провадив навчання для студентів УКУ, виявися ЛГБТ-активістом, то дискусія на просторах Фейсбуку розгорнулася у напрямку того, чи може декларований ЛГБТ-активіст викладати в УКУ.

І хоча сама дискусія не може бути предметом первинного соціологічного дослідження, для соціальної (культурної) антропології вона – чудове джерело даних, які дають підставу спостерігати поведінку певної соціальної групи та, поставлені у ширший суспільний контекст, саме ці дані дають можливість відслідковувати певні суспільні тенденції.

 

Спробуймо розглянути певні моменти цієї справи.

А) Пам’ятник Митрополиту

Кожне суспільство віднаходить свою ідентичність й водночас скріплює її у появі, яка отримала назву суспільна історична пам’ять. Суспільна історична пам’ять – це низка появностей, яка дає суспільству знайти себе, осмислити себе і своє місце не тільки в історії, але й в сучасності. Це пам’ять колективу, а не кожного окремо взятого індивідууму. Це пам’ять, яка передається з покоління в покоління як усне передання. Ця пам’ять має свої місця спомину, символічні місця, що знаменують  якусь віху в історії того чи іншого коликтивітету людей. Місця спомину – утіловлють цю історичну пам’ять, формалізують її, позбавляючи до певної міри міфічності. Такими місцями спомину можуть бути найрізноманітніші речі – від родинної садиби до старої липи, від цвинтаря до поля битви, від шкільного підручника з історії до популярного історичного роману чи фільму.

Найвагомішими місцями спомину є пам’ятники людям або подіям.

З уваги на вагомість постаті митрополита Андрея Шептицького для галицького суспільства в цілому і для УГКЦ зокрема, пам’ятник цьому діячеві Церкви і народного життя несе практично сакральне значення не тільки для українських греко-католиків, але й для ідентичності галицького суспільства як такого. Удар по пам’ятнику – удар в саме серце двох ідентичностей – галицької й української греко-католицької. Без особи Митрополита, якого, найперше, сприймають як галицького етнарха, неможливо говорити про будь-яку історичну ідентичність автохтонного населення Галичини, ані про історичну й культурну ідентичність УГКЦ. Без перебільшення Шептицький для УГКЦ – особа такого ж самого масштабу, як і особа Мойсея для юдаїзму.

Без пам’ятника митрополиту Андрею на Святоюрській горі історична пам’ять галичан і УГКЦ, їхня опора і вкоріненість у рідний ґрунт залишатимуться і надалі неформалізованими.

Звісно, можна обійтись без формалізації. Але такий шлях – це дорога до щораз більшої міфологізації історичної суспільної пам’яті, як УГКЦ, так і галичан в цілому, її замулення й зміщення фокусів. Що в кінцевому варіанті веде спочатку до замулення, а потім – й до руйнації ідентичності УГКЦ і галичан. Львів існує властиво не тільки як просто місто, але й як історичний центр галицької культурної та релігійної ідентичності, а також як значущий центр української греко-католицької ідентичності. Відсутність у ньому формалізованої постаті митрополита Андрея Шептицького не лише замулює одне з основних джерел цих ідентичностей, але й породжує відчуття певної недовершеності цих ідентичностей, певної надщербленості.

Саме тому удар на пам’ятник митрополиту Шептицькому – удар на ідентичність. Ідентичність галичан, ідентичність українських греко-католиків не тільки в Галичині але й у цілому світі.

Цей удар, рано чи пізно,може спровокувати протистояння, які за своєю силою та інтенсивністю можуть дуже серйозно розколоти галицьке суспільство, дестабілізовуючи його при цьому і суспільно, і політично. І тут потрібно чітко розрізняти ініціаторів нападу від закономірної реакції тих, хто є під прицілом цього нападу. Поведінка нападників типу – ми вас нападаємо, а ви не бороніться, бо в країні війна – примітивна маніпулятивна технологія, яка у випадку відповідної радикалізації не тільки не спрацює, але й значно погіршить ситуацію у сенсі її ще більшої радикалізації.

Ударом на майбутній пам’ятник Шептицькому стала акція «збереження» скверу на Святоюрській площі. Симптоматично є те, що для «захисту» обрали саме цей сквер, хоча у центрі міста на розі вулиць Під дубом та Куліша нищать саме в цей час інший сквер. Майже несподівано занедбаний, засмічений сквер на Святоюрській горі раптом став центром уваги групи молодих людей, які категорично проти його реконструкції.

Спочатку аргументом проти пам’ятника були 32 млн. грн., які начебто мають бути витрачені містом на будівництво пам’ятника Шептицькому. Цей аргумент озвучив, зокрема, викладач Школи журналістики УКУ п. Отар Довженко у соцмережі Фейсбук.

Наступний кроком стала фейсбук-подія, а далі фейсбук-громадська організація «Врятуй сквер Святого Юра». Варто зазначити, що свою діяльність фейсбук-подія розпочала з доволі образливих для греко-католиків демотиваторів, які потім, після інтервенції о. Юстина Бойка, таки забрали.  Фесбук-дискусія між о. Юстином Бойком та одним з активістів акції «Врятуй сквер Святого Юра» Антоном Савіді, який, дотиснений наполяганнями отця дати конкретну відповідь стосвно відповідальності за зрив спорудження пам’ятника Митрополиту, взяв на себе відповідальність за те, що, цілком можливо, пам’ятник Митрополиту не постане цього року у Львові. Ніде правди діти – агресивність захисників скверу стосовно о. Бойка, саме як представника клиру УГКЦ, просто зашкалювала. 

Спостереження за цією дискусією дає підстави твердити, що учасники акції у своїй більшості є доволі агресивними антиклерикалами і секуляристами. Окремі висловлювання дають право говорити навіть про те, що йдеться про нетерпимість не тільки до іншої думки, але й просто про тоталітарний спосіб мислення, вбраний в одежу лібералізму.

Тобто з великою ймовірністю можна твердити, що принаймні частина організаторів акції «Врятуй сквер Святого Юра» схильні до типу поведінки, зумовленої світоглядом, який можна окреслити синтагмою «ліберальний тоталітаризм». Тобто світогляду, що побудований  на принципах проголошення толерантності, політкоректності, секуляризму найвищими цінностями, а з іншого боку на тоталітаристському способі мислення, який виключає будь-яку можливість права на інший світогляд, фактично, заперечуючи право на свободу совісті.

Само собою явище не екстраординарне. У кожній демократичній країні існують групи екстремістів лівого та правого спрямування. Насторожують дві тенденції.

Перша, це те, що українське суспільство, яке тільки робить перші кроки після автократичного режиму Януковича і яке усе ще в собі носить наслідки тоталітарного комуністичного минулого, доволі легко може піддатися на спокусу тоталітаризму, як з права, так і зліва. Радикалізація суспільства, зумовлена війною та недопрацюваннями державної влади, тільки сприятиме таким тоталітаристським тенденціям. Це дає можливість різним екстремно налаштованим групам осягнути значний вплив у суспільстві, сприяючи уже не тільки радикалізації суспільства, але й його розколу. Поява і суспільна активність радикальних ліво-ліберальних груп становить таку саму небезпеку, як і поява правих радикалів. У стані війни, в якій фактично перебуває Україна, не варто забувати, що і хто призвів до фактичної військової поразки США у В’єтнамській війні.

Друга тенденція, яка видається значно загрозливішою, є та, що багато ниточок пов’язують акцію «Врятуй сквер Святого Юра» з Українським Католицьким Університетом, а саме – з його Школою журналістики. Про які саме ниточки йдеться, про це згодом.

Далі уже за класикою жанру таких мильних опер. Запропоновано «кущовий» варіант. Тобто, пам’ятник мав би все ж таки бути, але не на видному місці, а в кущах. На перший погляд, доволі компромісне вирішення проблеми. І прихильники побудови пам’ятника мали б злапатись за нього, як за соломинку, щоб врятувати справу.

Проте, пам’ятник Митрополиту в кущах – це, фактичне, позбавлення його сакральності, відривання його від функції місця формальної суспільної пам’яті та його пряма баналізація. Таке рішення – зведення постаті галицького Мойсея до рівня пересічного поета/письменника, чи навіть уподібнення до Гашеківського бравого вояка Швейка.

Така фаміліяризація постаті великого Митрополита може виглядати доволі симпатичною у нашому постмодерному часі. Але фаміляризований предмет пам’яті втрачає свою функціональність, перетворюючись з предмету пам’яті на банальний предмет екстер’єру.

Здається, що метою акції, окрім, як максимум – недопущення спорудження пам’ятника митрополиту Шептицькому у Львові, а як мінімум – зрив його спорудження у цьому році, який УГКЦ проголосила роком митрополита Андрея Шептицького, і за можливості – баналізація пам’ятника, було також і випробувати, наскільки Церква як структура піддатлива на вплив малочисельних, але активних і галасливих груп.

Меморандум п’ятниці 13 березня цього року продемонстрував, що церковна структура не встояла. Учасники ініціативи «Врятуй сквер Святого Юра» увійшли до складу так званої робочої групи. Це серйозний сигнал для «любителів» Церкви – вперед, у нас вийшло, мусить вийти і у вас.

Іншим завданням, яке цілком ймовірно стояло перед організаторами акції, – дискредитувати УГКЦ за принципом, мовляв, ось погляньте УГКЦ на якийсь непотрібний пам’ятник, в такій тяжкій ситуації, видирає бюджетні гроші, ай-я-яй, які ті церковники погані – всі попи одинакові: московитські, православні, греко-католицькі, католицькі. Не варто бути великим спеціалістом, щоб поскладати, що 2+2 буде 4, а не 5 чи 3. Певні збіги викликають запитання: чи тут не були задіяні ті самі сили, які через студентів не пускали священиків на сцену Майдану на самому початку Євромайдану? І чи уся ця акція не є помстою певних сил УГКЦ за її роль в часі Майдану, який за їхнім сценарієм мав інакше виглядати? Звісно, це просто припущення, майже на межі конспірології. Але, здається, не варто від нього відмахуватися, як від надоїдливої мухи.

«Соціальний» козир вибив «активістам» з рук митрополит Львівський Ігор (Возняк) – наслідник митрополита Андрея: так, УГКЦ дала уже багато для Майдану, для оборони Батьківщини, але Вона бере на себе і витрати на пам’ятник.

Ця заява митрополита Ігоря, достойна його великого попередника митрополита Андрея. Церква, обдерта з усього свого майна державою, чиєю правонаступницею вважає себе теперішня держава Україна, Церква, яка докладала і надалі докладає максимуму зусиль в опіці над народом і в обороні свободи й незалежності спадкоємиці УРСР, яка і не збирається виправляти злочини своєї матері, бодай через мінімальну реальну реституцію майна, Церква, без якої і сама мова про українську незалежність була би дуже гіпотетичною, відмовляється від державної подачки, якою планувалося Її дискредитувати.

Звісно, після такого вчинку Митрополита виникає запитання: чи мають ще мінімум морального права Львівська міська рада та ініціатива «Врятуй сквер Святого Юра» втручатися у те, куди підуть кошти вірних УГКЦ, збір яких оголосив Митрополит? Питання, певно що, риторичне. І що в кінцевому результаті буде з пам’ятником Митрополиту? Чи припинить добра воля Церкви до компромісу політичні ігрища довкола вшанування галицького етнарха?

о.Орест-Дмитро Вільчинський

Далі буде…

Стаття є позицією її автора, а не офіційною позицією будь-якої структури.