Пан з Івана
  • Птн, 29/10/2021 - 20:30

Давно це було, настільки давно, що теперішньому поколінню й уявити складно. Це було ще в часи, коли пересічний радянський громадянин не знав і не чув ні про нічні магазини ані тим більше про супермаркети. В одному такому звичайному радянському магазині, працювала звичайна радянська прибиральниця. Ну зовсім собі звичайна - тапочки, робочий халат і хустка. Цілими днями тільки віник і швабра і здавалось її ніхто і нічого більше не цікавило, але коли наступав вечір…. Вона, фактично, жила і працювала для цього вечора. А саме задля тих останніх п'ятнадцять хвилин робочого дня. Кожного вечора, рівно за п’ятнадцять хвилин до шостої, звучав голос однієї із продавчинь: “Ганю! Двері”

Повторювати двічі потреби не було. Ключ в замок … і саме тоді і починався її час, її п'ятнадцять хвилин величі. Один за одним, під дверима магазину, зупинялися благаючі покупці які просили впустити їх тільки на хвилину, тільки одну буханку хліба, тільки одну пляшку молока, але вона - невблаганна, мов Юстиція, римська богиня правосуддя, вирішувала долю тих кого могла впустити чи не впустити і … не впускала нікого.

Давно це було та як відомо все те, що є - це те, що давно було і, що немає нічого нового під сонцем. Тепер, як правило, немає таких ситуацій у магазинах, ніхто не проситься до нього через зачинені двері, але в наш час, рідко який офіс чи кабінет є вільний від нащадків цієї прибиральниці які отримали свій ключ, своє офісне крісло, свої двері з іменною табличкою, портфель, погони, щоправда уже не на чверть, а на всі вісім годин. І всі ті вісім годин, шість днів на тиждень, вони вважають себе королевами та вершителями людських доль. Милостиво вирішуючи дарувати чи не дарувати право “зайти в магазин та придбати батон хліба” і … якщо все таки роблять це то роблять з виглядом ніби сама королева Єлизавата зволила зійти і відкрити двері замість дворецького.

Пригадую, як десь ще в далекому дитинстві почув “нема гірше як з Йвана пана!” Почув і ще довго не міг зрозуміти того чому саме Іван не може бути паном? Зміст цієї приказки розгадав значно пізніше. Абстрактний “Іван” не є вільний. Він народився рабом. Він не знає іншого життя як бути рабом свого пана, рабом грошей, рабом свого тіла, своїх пристрастей. Все життя він був на другому плані і в один момент став ніби вільним, а ось як тією свободою користуватися просто не знає. Тому стаючи ніби паном, ніби вільним, не стає незалежним, дальше знаходиться на другому плані, на перший план вилазить гордість, Еґо, Я.

Роль пана для вчорашнього раба тільки роль. Влада яку заслужено чи не заслужено отримав, здебільшого, тільки маска яка приносить втіху і яка в той же час тяготить його. Тому і рве під себе все, що може урвати. Не може насититися бо гадає, що завтра цього вже може не бути. Так живе сам і так виховує своїх дітей. Тому, як правило, тільки третє, четверте покоління вчорашніх рабів здатне почувати себе справжніми панами свого життя.

Народитися і жити, відчуваючи себе паном, значить народитися і жити вільним. Це значить не грати, а бути аристократом духа і відноситися до іншого навіть до раба не як до сміття, а як до самого себе, як до вільного, як до пана. А цього навчитися неможливо, це вроджене, це дар. І немає значення яку посаду будеш обіймати, будеш двірником чи триматимеш в руках міністерський портфель.