Папа: Бог захотів стати «нашим»; про Його любов свідчать Христові рани
  • Нед, 08/04/2018 - 17:35

«Не зважаючи на його невірство, ми повинні бути вдячними святому Томі за те, що він не задовольнився почутим від інших про те, що Ісус був живим, ні тим, щоб Його побачити у тілі, але захотів заглянути всередину, руками доторкнутися до Його ран, знаків Його любові», – сказав Папа Франциск, проповідуючи під час Святої Меси, яку він у неділю, 8 квітня 2018 р., очолив на площі Святого Петра у Ватикані.

Святіший Отець зазначив, що в євангельському уривку неодноразово звучало слово «бачити». Але Євангелія не описує Воскреслого, звертаючи увагу лише на одну деталь: Ісус показав Свої руки та бік. Учні розпізнали Його через рани. Також і Тома хотів «побачити знаки від цвяхів на Його руках», аби повірити.

І за це, як зауважив проповідник, ми повинні бути вдячні Томі, якого Євангелія називає «Близнюком». «У цьому, – додав Папа, – він дійсно є нашим братом-близнюком. Бо також і нам недостатньо знати, що Бог існує: нас не наповняє життям воскреслий, але далекий Бог, нас не притягає далекий Бог, яким би святим і справедливим не був. Ні, також і ми потребуємо “побачити Бога”, рукою доторкнутися до того, що Він воскрес задля нас».

А як можемо побачити Бога? Так, як і апостоли: через Його рани. Споглядаючи на них, учні зрозуміли, що Він любив їх по-справжньому і прощав. Це означає споглядати «безмежну любов, яка випливає з Його серця» та зрозуміти, що «Його серце б’ється за кожного з нас». «Дорогі брати й сестри, можемо вважати себе та називати себе християнами, говорити про численні гарні цінності віри, але, як учні, ми потребуємо побачити Ісуса, доторкнувшись до Його любові», – наголосив Папа.

Побачивши Христові рани, святий Тома вигукнув: «Господь мій і Бог мій». Святіший Отець звернув особливу увагу на прикметник «мій». Він є присвійним, і нам може здаватися невластивим застосовувати його щодо Бога, мовляв, як я можу називати своїм Всемогутнього. Однак, кажучи “мій”, «ми не профануємо Бога, але вшановуємо Його милосердя», бо це Він захотів «стати нашим».

«Бог не ображається бути “нашим”, бо любов вимагає близькості, милосердя вимагає довіри. Вже на початку десяти заповідей Бог казав: “Я – Господь, Бог твій”, – і наголошував: “Я, Господь, Бог твій – Бог ревнивий” (Вих 20, 5)», – нагадав проповідник, додаючи: «Входячи сьогодні через рани в таємницю Бога, розуміємо, що милосердя не є однією з Його якостей серед інших, але пульсуванням Його серця. Тому, як і Тома, ми вже не живемо як невпевнені учні, набожні, але нерішучі; ми самі стаємо по-справжньому закоханими в Господа».

Далі Папа звернув увагу на те, що являючись учням після воскресіння, Ісус дав Своїм апостолам дар Духа, щоб прощати гріхи. І для того, щоб відчути цю любов, доторкнутися до Ісусового милосердя, необхідно розпочати саме з цього: дозволити себе простити. Й подібно до того, як апостоли ховалися за замкненими дверима, так і в нашому житті зустрічаються двері, що стають на перешкоді прощенню.

Насамперед, ми боїмося приступати до сповіді «через сором відкритися та визнати гріхи». «Нехай же Господь дасть нам благодать зрозуміти сором, приймати його не як зачинені двері, але як перший крок до зустрічі», – побажав Папа, підкреслюючи, що відчуття сорому є ознакою того, що ми не приймаємо зло, і тому є добрим. Гірше, коли вже нічого не соромимося. Отож, не слід боятися сорому, важливо лише зробити наступний крок до прощення.

Ще одними дверима, «зачиненими перед Господнім прощенням», є покірливість. Після Христових страстей апостоли почувалися зневіреними, все ніби повернулося до того, яким було перед зустріччю з Ісусом, нічого не змінилося. Також і ми можемо думати: «Я хоч і є християнином здавна, але нічого не змінилося, завжди грішу так само». І, зневірившись, «відмовляємося від милосердя». Однак, саме після кожного прощення «почуваємося підкріпленими», бо почуваємо себе «ще більше любленими». Отож, слід збагнути, що «сила життя полягає в тому, щоб отримувати Боже прощення та прямувати вперед, від прощення до прощення».

Врешті, інші двері, «іноді броньовані» – це наш гріх. Коли скоїмо важкий гріх, який самі собі не хочемо простити, то чому Бог повинен це зробити? Але ці двері зачинені на замок «лише з нашого боку», і для Бога «вони ніколи не є неприступними». Він, як розповідає Євангелія, «входить через замкнені двері». Він ніколи не хоче віддалитися від нас, це ми залишаємо Його назовні.

«Але коли ми сповідаємося, – підсумував Святіший Отець, – стається щось нечуване: ми відкриваємо, що саме цей гріх, який тримав нас віддаленими від Господа, стає місцем зустрічі з Ним. Там Бог, поранений любов’ю, виходить назустріч нашим ранам. І робить наші нещасні рани схожими до Своїх прославлених ран. Відбувається перетворення: наша нещасна рана уподібнюється до Його прославлених ран. Бо Він є милосердям та чинить чуда серед нашої злиденності. Отож, як святий Тома, просімо сьогодні благодаті пізнати нашого Бога: знаходити в Його прощенні нашу радість, знаходити в Його милосерді – нашу надію».


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць