Папська катехеза за 19 квітня, 2017 року

Про християнську надію – ХІХ. Воскрес Христос – наша надія (пор. 1 Кор 15)

Дорогі брати і сестри, доброго дня!

Ми зібралися сьогодні в світлі Пасхи, яку відсвяткували і надалі літургійно відзначаємо. Тому, подорожуючи дорогою катехизації про християнську надію, я хочу сьогодні говорити про Воскреслого Христа, нашу надію, як Його називає святий Павло в Першому посланні до Коринтян (див. розд. 15).

Апостол хоче розв'язати проблему, яка, безумовно, була центром дискусій у коринтській спільноті. Воскресіння – це остання тема, розглянута в цьому посланні, але, можливо, перша за важливістю: насправді все ґрунтується на цій презумпції.

Звертаючись до братів-християн, Павло починає з твердження: йдеться не про наслідки рефлексій якогось мудреця, але про факт, простий факт, який визначив життя певних людей. Тут народжується християнство. Це не ідеологія, не філософська система, а шлях віри, що починається з події, свідками якої стають перші учні Ісуса. Павло підводить підсумок так: «Христос умер за наші гріхи, був похований і воскрес третього дня, і з'явився Кифі, потім дванадцятьом» (пор. 1 Кор 15,3-5). Це факт: Він помер, був похований, воскрес і з'явився. Тобто Ісус живий! Це ядро християнського послання.

Проголошуючи цю подію, яка становить центральне ядро віри, Павло особливо наполягає на останньому елементі Великодньої таємниці, тобто на тому, що Ісус воскрес. Бо якщо насправді все закінчилося смертю, то в Ньому ми маємо приклад найвищої пожертви, але на цьому не можна заснувати нашу віру. Він став героєм? Ні! Він помер, але воскрес. Тому й віра народжується від воскресіння. Прийняти те, що Христос помер, і помер розіп'ятий – не акт віри; це історичний факт. Наша ж віра народилася пасхального ранку. Павло називає тих людей, яким явився воскреслий Ісус (пор. в. 5-7). Маємо тут невелику збірку історій Пасхи й усіх тих людей, які вступають у контакт із Воскреслим. Очолює список Кифа, тобто Петро, і група з дванадцяти, а згодом і «п'ятисот братів», більшість із яких жива й досі та може дати свідчення, а потім згаданий ще Яків. Останній у списку – як приклад найменш гідного – це сам Павло. Він говорить про себе так: «немов якийсь недонос» (див. в. 8).

Павло використовує цей термін, бо його особиста історія драматична: він був не служителем, а гонителем Церкви й пишався своїми переконаннями; почувався людиною, яка прийшла з дуже виразними уявленнями про те, яке має бути життя, зі своїми обов'язками. Але в цій ідеальній картині – а в Павла все було ідеально, все відомо – в цій ідеальній картині життя одного дня станеться щось абсолютно непередбачуване: зустріч із воскреслим Ісусом на шляху в Дамаск. Там була не лише людина, яка впала на землю; там була людина, яка потрапила в ситуацію, що змінила сенс її життя. І переслідувач стає апостолом. Чому? Тому що він бачив Ісуса живим! Я бачив воскреслого Ісуса Христа! Це основа віри Павла, як і віри інших апостолів, віри Церкви, нашої віри.

Як приємно думати, що християнство – це насамперед саме про це! Це не так наші пошуки Бога – такі пошуки насправді нічого не вирішують, – а пошук Бога в нас. Ісус прийняв нас, захопив, зробив своїми й більше не покине. Християнство – це благодать, несподіванка, передбачення серця, здатність дивуватися. Замкнене серце, серце раціоналістичне не може дивуватися, не може зрозуміти, що таке християнство. Адже християнство – це благодать, і тільки завдяки благодаті можна сприйняти й відповісти на неочікувану зустріч.

Таким чином, попри те, що ми грішники – а ми всі такі, – якщо наші благі наміри залишаються на папері, або, якщо поглянувши на своє життя, ми розуміємо, що зазнали багатьох невдач... У Пасхальний понеділок ми можемо вчинити так, як ті люди, яких згадує Євангеліє: йти до гробниці Христа, побачити великий відсунутий камінь і замислитися про те, що Бог будує для мене, для всіх нас, несподіване майбутнє. Йдімо до гробниці: всі маємо зазирнути туди. Йдімо туди й подивімося, що Бог спроможний учинити там. Це – щастя, радість і життя, хоча всі вважали, що там буде смуток, поразка й темрява. А Бог справді зрощує найкрасивіші квіти серед найзасушливішого каміння.

Бути християнином – це значить віддатися не смерті, а любові Бога до нас, бо ж вона здолає нашого найлютішого ворога. Бог набагато більший за будь-що, і треба лише запалити свічку, щоб розігнати найтемнішу ніч. Павло вигукує, вторячи пророкові: «Де твоя, смерте, перемога? Де твоє, смерте, жало?» (в. 55). У Великодній період маємо тримати цей вигук у серці. І якщо нас питатимуть, чому ми усміхаємося, чому спільно триваємо тут, то ми можемо відповісти, що Ісус, як і раніше, тут, він надалі живе серед нас. Ісус тут, на площі, з нами, живий і воскреслий.