Перебувати в «радості надії», яка ґрунтується на усвідомленні того, що «за будь-яких обставин», навіть і в наших упадках, «Божа любов не зменшується», заохотив вірних Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 15 березня 2017 р., коментуючи уривок з Послання до Римлян, в якому Апостол Народів перестерігає перед «лицемірною любов’ю».

Святіший Отець пригадав, що всі ми добре знаємо, що «великою заповіддю», яку нам залишив Господь Ісус, є заповідь любити. Тобто, «ми покликані до любові», й це є нашим «найвищим покликанням», з яким пов’язана також «радість християнської надії», адже «той, хто любить, має радість надії», що випливає із зустрічі «з великою любов’ю, якою є Господь».

«Апостол Павло в уривкові з Послання до Римлян, який ми щойно вислухали, перестерігає нас: існує загроза, що наша любов може бути лицемірною. Отож, ми повинні запитати себе: коли наша любов стає лицемірною? І я можна бути впевненими в тому, що наша любов є щирою та справжньою? Що ми не прикидаємося, що любимо, що наша любов – це не мильна опера?» – запитав Наступник святого Петра, наголошуючи: «Лицемірство може будь-де проникнути, також і в наший спосіб любити».

За словами Папи, це справджується тоді, коли наша любов «є корисливою» та «спонукуваною особистими інтересами». Наприклад, тоді, коли наші діла милосердя, наше харитативне служіння звершується лише для того, аби нахвалятися, «виставити себе напоказ», почути похвалу. Або є тоді, коли «зосереджуємося на видимих речах, які можуть підкреслити наш розум чи наші здібності».

«За всім оцим, – пояснив Святіший Отець, – приховується фальшива та обманлива ідея, що ми, мовляв, любимо, тому що є добрими, ніби любов є витвором людини, плодом нашого серця. Любов, натомість, є, насамперед, благодаттю, дарунком. Здатність любити є Божим даром, про який ми повинні просити. А Він охоче його дає, коли про це просимо. Отож, любов є благодаттю, вона не полягає в тому, щоб виявити те, чим ми є, й не може зродитися із зустрічі з іншими, якщо спочатку не зродилася із зустрічі зі смиренним і милосердим Ісусовим обличчям».

Як зауважив далі Єпископ Риму, святий Павло заохочує нас визнати, що «ми є грішниками» і навіть наш спосіб любові також «позначений гріхом». Але, одночасно, він приносить «звістку надії»: «Господь відкриває перед нами шлях визволення, дорогу спасіння», яка полягає в тому, що й ми можемо «жити великою заповіддю любові й стати засобами Божої милосердної любові».

Для цього необхідно дозволити на те, «щоб нас зцілило й оновило серце воскреслого Христа». Саме Ісус, не зважаючи на нашу незначність й убогість, дає нам змогу «відчути співчуття Небесного Отця та відзначати чудеса Його любові». Й тоді розуміємо, що «все, що можемо зробити для наших братів і сестер», це ніщо інше, як «відповідь на те, що Бог зробив і не перестає чинити для нас». «Більше того, це Сам Бог, замешкавши в нашому серці та в нашому житті, й надалі стає близьким та служить тим, кого щодня зустрічаємо на своєму шляху, починаючи від найостанніших та найбільш потребуючих», – наголосив Папа, додаючи:

«Отож, святий Павло цими словами має намір не скартати нас, але, радше, підбадьорити й оживити в нас надію. Всі ми відчуваємо, що не живемо у повноті й так, як належить, заповіддю любові. Але також це є благодаттю, що допомагає нам зрозуміти, що самостійно ми не здатні по-справжньому любити: ми потребуємо того, щоб Господь невпинно оновлював цей дар у нашому серці через досвід Його безмежного милосердя. Й тоді ми знову почнемо цінувати незначні, прості, звичайні речі, всі оті щоденні речі, та будемо здатні любити інших так, як їх любить Бог, тобто, шукаючи їхнього добра».

Підсумовуючи, Святіший Отець зауважив, що це, про що пише святий Павло, є таємницею того, «як бути радісними в надії», адже радість надії випливає з того, що «знаємо, що за будь-яких обставин, навіть найважчих, також і через наші падіння, Божа любов не зменшується».