Папська катехеза за 11 січня 2017 року
  • Чтв, 12/01/2017 - 14:57

Дорогі брати і сестри, доброго дня!
У грудні і в першій половині січня ми переживали час Адвенту, а потім – Різдво: літургійний період, який у народі Божому пробуджує надію. Це основна потреба людини – підтримання надії: надії на майбутнє, віри в життя, так званого «позитивного мислення».

Але важливо, щоб ця надія була на те, що справді може допомогти жити й надати сенс нашому існуванню. Саме тому Святе Письмо застерігає нас перед помилковими надіями, які представляє нам світ, розкриваючи їхню непотрібність і безсенсовність. Воно робить це кількома способами, але особливо – засуджуючи хибність ідолів. Адже перед людьми весь час є спокуса покладатися на них, робити їх предметом своєї надії.

Особливо підкреслюють це пророки й мудреці, торкаючись важливої точки на шляху віри. Віра – це довіра до Бога, але настає момент, коли, зіткнувшись із життєвими труднощами, людина досвідчує крихкість цієї довіри та відчуває потребу впевненості, конкретного матеріального забезпечення. Я довіряю Богові, але ситуація доволі погана, тож потребую більшої визначеності. І тут є небезпека: ми опиняємося перед спокусою шукати втіхи, хоча б швидкоплинної, яка, здається, зможе заповнити порожнечу самотності й полегшить труд віри. Думаємо, що зможемо знайти її в безпеці, яку можуть дати, наприклад, гроші, в альянсах із сильними світу цього, у мирському, у хибних ідеологіях. Іноді ми шукаємо її в якомусь ідолі, який міг би піддатися нашим вимогам і вжити магічних заходів, щоб змінити реальність і зробити її такою, якою ми хочемо; саме в ідолі, який за суттю своєю нічого не може зробити, він безсилий і фальшивий. Але нам подобаються ідоли, і дуже.

Колись в Буенос-Айресі я мав іти до одного з храмів близько кілометра. Пішов пішки, а  дорогою був парк, де стояло багато невеличких столиків, за якими сиділи ворожки. Були також натовпи людей, які навіть чекали в чергах. Ворожбит чи ворожка брали руку і починали розповідь, завжди таку саму: є у твоєму житті жінка, йде тінь, але все закінчиться добре... – а потім вимагали оплати. Це ніби дає безпеку. Але ця безпека, вибачте мені, що так висловлюся, – безпека дурості. Це і є ідол: я пішов до ворожки або ворожбита, мені витягли карти. Знаю, що ніхто з вас не робить таких речей, вам вдається цього уникнути. Я думаю про фільм «Диво в Мілані», про ті слова: «Що за обличчя, що за ніс» – 100 лір. Ти маєш заплатити, щоб тебе похвалили й дали тобі помилкову надію. Це кумир, до якого ми дуже прив'язані. Купуємо помилкові надії. Але цій надії, яку ми отримуємо безплатно, цій надії, яку нам приніс Ісус Христос, безкорисливо віддавши за нас Своє життя, цій надії особливо не довіряємо...

Є повний мудрості псалом, що потужно описує хибність тих ідолів, які світ пропонує нашій надії та яким намагаються себе довірити люди кожної епохи. Це псалом 115: «Божища їхні – то золото й срібло діло рук людських. Мають уста, і не говорять; очі мають, але не бачать. Вуха мають, але не чують, ніс мають, але не мають нюху. Руки мають, але не дотикаються, ноги мають, але не ходять, не чути голосу з їхнього горла.  Ті, що їх виробляють, хай самі, як вони, стануть, усі, що на них покладаються» (4–8).

Псалмоспівець навіть трохи іронізує з абсолютної минущості ідолів. Нам треба зрозуміти, що справа не тільки в зображенні, зробленому з металу або інших матеріалів; ідеться також про те, що робить наш розум, коли покладаємо надію на обмежені речі, перетворюючи їх на щось абсолютне, або коли зводимо Бога до своїх схем та ідей божественності. Це божки, схожі на нас, комунікабельні, передбачувані, точно так само, як ідоли, про яких говорить псалом. Людина, яка є образом Бога, створює собі якогось бога на власний образ, і цей образ – невдалий: не чує, не діє та, перш за все, не може говорити. Але ми щасливіші, коли йдемо до ідолів, ніж коли звертаємося до Господа. Часто ми більше задоволені минущими, помилковими надіями, які дає кумир, ніж прекрасною та безсумнівною надією, яку дає Господь.

Надії в Господі життя, який своїм Словом створив світ і підтримує наше існування, протиставлені довірі до німих фікцій. Ідеології, які набирають абсолютного характеру; багатство, цей великий кумир; пустка влади й успіху, довкола яких існує ілюзія вічності і всемогутності; навіть такі цінності, як краса і здоров'я, коли стають ідолами, яким потрібно пожертвувати все, – це те, що запаморочує розум і серце й замість того, щоб пропагувати життя, веде до смерті. Досі викликає страждання душі те, що багато років тому я почув колись у своїй дієцезії. Одна дуже красива жінка, яка пишалася своєю вродою, говорила так, ніби це було природно: мені довелося перервати вагітність, бо для мене дуже важлива фігура. Так, звісно. Це ідоли, які ведуть на манівці і не дають щастя.
Послання псалма дуже зрозуміле – якщо покладаємо надію на ідолів, то ми стаємо, як вони: порожніми зображеннями з руками, які не торкаються, з ногами, які не ходять, із вустами, які не можуть говорити. У нас не залишається нічого, ми стаємо неспроможні допомогти, змінити стан речей, посміхнутися, відкрити себе, любити. Це загрожує і нам, людям Церкви, коли ми стаємо «світові». Необхідно залишатися у світі, але захистити себе від ілюзій світу, від його ідолів.

Як далі каже псалом, потрібно довіряти і сподіватися на Бога, а Він дасть благословення: «Ізраїлю, на Господа звіряйся! <...> О доме Арона, на Господа звіряйся! <...> Ви, що боїтеся Господа, на Господа звіряйтесь! <...> Господь, згадавши нас, поблагословить» (9–12).

Господь завжди про нас пам'ятає, й у страшні моменти теж. Він пам'ятає про нас. Це наша надія, а надія ніколи не підведе, ніколи. Ідоли завжди підводять. Вони – фантазії, а не реальність.

А ось прекрасна реальність надії: довіряючи Господові, ми стаємо Йому подібними, Його благословення перетворює нас у Його дітей, які ділять Його життя. Надія на Бога, якщо так можна сказати, вводить нас у радіус дії Його пам'яті, яка благословляє нас і спасає. А звідси може постати «Алілуя», прославлення Бога живого і справжнього, який для нас народжився від Марії, помер на хресті і воскрес у славі. І на цього Бога покладаємо надію. Цей Бог, який не є кумиром, ніколи не підведе. Дякую.

Переклад: Аліна Петраускайте