Пастирське послання з нагоди 950-ліття Хрещення Руси-України
  • Срд, 07/08/2013 - 01:18

Спільне Пастирське послання  митрополита Андрея  та Єпископату Галицької Церковної Провінції з нагоди 950-літ[нього] Ювілею Хрещення Руси-України

1938, липня 12,  Львів.

Андрей Шептицький Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський, Єпископ Кам’янецький

 

Григорій Хомишин  Єпископ Станиславівський

 

Йосафат Коциловський Єпископ Перемиський, Симбірський і Сяніцький

Никита Будка Тит[улярний] Єпископ Патарський

Григорій Лакота Тит[улярний] Єпископ Данійський і Помічник Перемиський

Йоан Бучко  Тит[улярний] Єпископ Кадоенський і Помічник Львівський

Йоан Лятишевський Тит[улярний] Єпископ Ададейський і Помічник Станисл[авівський]

Духовенству й Вірним

Мир і Архиєрейське благословення!

 

Всевишній Бог, Сотворитель вселенної, що в безконечному Свому милосердю дав нашим предкам перейти з темряви поганства у світло своєї Євангелії, нехай буде благословенний во віки, а Пресвяте Ім’я Його, Всемогучого, Всемилосердного і Вседоброго, нехай буде хвалене і благословенне во віки.

Св[яте] Письмо, що містить у собі правди Богом об’явлені і Богом подавані людству слова молитви, містить у собі слова благодарення, що ввійшли в текст Богослужень і на нашій землі та іменем нашого народу від 950 літ не перестають висказувати Всевишньому вдячність за ласку Хрещення. Покоління, що зо св[ятим] Рівноапостольним Володимиром Великим прийняло Хрещення і просвітилося світлом Євангелії, перше повторяло на хвалу Богові і благодарні пісні св[ятого] Письма і пісні нашого обряду. А за ним 27 поколінь повторяло гимн благодарення, гимн похвали на честь і славу Бога, в Тройці єдиного.

А ми, 28-ме й 29-те покоління по тих перших предках, дивимось на ту найбільшу історичну подію нашої минувшини з віддалі століть, але й з досвідом століть та з тою самою вдячністю, що й усі наші предки, величаємо Всевишнього за дар християнства. Цей дар зробив наш нарід народом Божим, народом святим, народом християнським і культурним та в довгому ряді століть давав нам усе силу поборювати всі труднощі життя й зберігати спадщину дідів та прадідів, передаючи її будучим поколінням. Церква Ісуса Христа виховала наш нарід і зберегла його в численних сумних добах татарських наїздів, руїни й неволі. А виховувала нарід тому, бо є “стовпом і утвердженням правди” (1 Тим. З, 15), а зберігала нарід у часах руїни, бо її завдання “замість Христа” (2 Кор. 5, 20) учити, роздавати людям у Таїнствах Божу благодать. А тими двома речами – правдою і благодаттю – кормиться людина, на правді й благодаті спирається усякий поступ, усяка сила в людстві, бо “правда і благодать Ісусом Христом сталася” (Йо. 1, 17).

Коли цього року торжественно обходимо пам’ятку тієї великої події, то передовсім тому, щоб і самим віддати Всевишньому хвалу, честь і поклін за ту благодать і правду та щоб тебе, Дорогий Наш Народе, заохотити до вдячности й до оцінювання, чим було й чим є для нас християнство, та лучність з Вселенською, Соборною, Католицькою Церквою, в якій св[ятий] Володимир і наші предки прийняли хрещення. Бо Русь стала християнською в хвилині, коли ще не існувало нещасне роз’єднання. Ми стали тоді християнами католиками, себто злученими з цілим тодішнім християнським світом, що його найвищим зверхником Римсь­кий Папа.

В цю радісну хвилину 950-літнього Ювілею не хочемо пригадувати сумних і болючих подій історії нашого народу. З тих подій найсумніші та найбільш болючі ті нещасні обставини, які розбивали нарід на частини, що між собою завзято боролися, ставляючи в боротьбі брата проти брата. Від міжусобиць у княжих родах аж до теперішнього розбиття на партії і розділу між різні держа­ви, уся наша історія назначена тим сумним знаком браку єдности. Як уже в родині Великого Володимира перше покоління оплакувало боротьби братів проти братів, так чи не кожне покоління боліло над внутрішніми боротьбами. Боже Провидіння поставило нас поміж Сходом і Заходом, що і в великій частині причинилося до тієї домашньої незгоди, що як чорна нитка тягнеться зі століття в століття. Можна б цю обставину оплакувати кривавими сльозами, якщо б у світлі християнської віри хрест і терпіння не були ознакою і завдатком Божої благодаті. Спадщина св[ятого] Володимира назначена була від самого початку тяжким, великим хрестом – хрестом браку згоди й єдности. Той брак єдности сам собою спричинив терпіння, які в кожному поколінні спливали передовсім на бідних людей. Той брак єдности може був також причиною, що вороги, які окружали наш нарід, не знаходили в ньому такої відпорної сили, що робить народи могут­німи й великими державами. Тому мали вони й спромогу завдати нашому наро­дові люті удари, які довели нас до стану розбиття, упадку й пониження, в якому наш нарід тепер знайшовся. Та якщо над тією руїною, що від століть триває, сяє знак хреста, то ця недуга не на смерть, але на те, щоб явилася Божа слава в ній або через неї. Тому мимо жахливого положення, в якому наш нарід находиться, розбитий і розсіяний по всіх сторонах світу, запрошуючи його сьогодні до торжественного обходження 950-літнього Ювілею хрещення наших предків за св[ятого] Володимира, – робимо це не в сумній безнадійності на завтрішню днину, а навпаки у сильному переконанні, що наш нарід може власне через ті обставини, у яких його Боже Провидіння поставило, може, і певно, відповість Божому покликанню в історії людства.

До вдячности за минуле, до покірного признавання себе до тяжких гріхів, помилок та блудів нашого народу в історії треба нам долучити взнеслу, сильну надію, що Бог, у якого руках життя і розвій народів, – дасть і нашому народові достаточний розвій усіх своїх, Богом даних сил та достаточну єдність і силу, що з єдности виходить, щоб не тільки тішитися моральним і матеріяльним добробутом, етичною силою та культурним розвитком у християнській вірі, але й спов­нити серед народів світу християнське завдання, яке Боже Провидіння у христи­янській вірі йому вказує.

Ми, всі Єпископи Галицької Церковної Провінції, запрошуємо передовсім Преосвященних Єпископів нашого обряду й наш нарід Закарпатської Руси, Югославії, Сполучених Держав Північної Америки й Канади, Румунії й Бразилії, щоб з нами злучилися, якщо на це дозволяють обставини, в обходженні цього празника.

Разом всі запрошуємо ввесь наш нарід, передовсім вірних наших Єпархій, а відтак і розпорошених по цілому майже світі емігрантів. Лучімся в цьому році в ювілейних торжествах та обходах там, де вони тільки можуть відбуватися, а в тих торжествах уникаймо всього того, що ділить і роз’єднує, а шукаймо всюди того, що лучить і єднає. Даймо нашому Батькові у вірі, Великому Рівноапостольному Князеві св[ятому] Володимирові, ту потіху, щоб бачив свій нарід переслі­дуваний і терплячий, а сильний бодай тою силою, що її дає моральна і духова єдність. Нехай будуть вони одним бодай у тих ювілейних обходах і в торжественному споминанні тієї великої події нашої історії, що й сама була стягом єдности і народові давала напрям єдности.

Діло св[ятого] Володимира й історія того діла впродовж близько десятьох сто­літь ще не достаточно перестудіовані в самій науці історії. Тому й на першому місці звертаємося до всіх наших істориків з закликом і запрошенням піддати якнайвсестороннішим історичним дослідам не тільки початок християнства за часів св[ятого] Володимира, але й історію нашої Церкви від того часу аж до наших днів. До того самого запрошуємо й нашу студіюючу богословську і світську молодь. Нехай невпинно працюють над роз’ясненням багатьох, досі ще невияснених, питань нашої історії. А в історичних студіях усі шукаймо передовсім історичної правди та оминаймо по змозі духа партійної боротьби, що й при наукових студіях шукає противника понизити або побороти.

А що наше положення між Сходом і Заходом уже в минулих століттях змушувало наш нарід неначе в собі самім перетравлювати, переживати й переборювати всі точки церковного загально-світового роз’єднання і з’єднання Церков, – нехай наша праця в тому напрямку йде до помирення й примирення поміж нами самими, щоб тим способом довести до замирення й примирення розділені Церкви. А до того помирення може найуспішнішою дорогою є дорога історичних дослі­дів, що веде до вислідження цілої правди.

Крім учених істориків прийдеться нам історію нашої Церкви, історію св[ятого] З’єднання від початку аж до наших часів, так всесторонньо представляти для наших вірних, щоб вони цілком свідомо здавали собі справу з того, що св[яте] З’єднання нам принесло. Наше завдання буде довести наш нарід до такої релі­гійної свідомости, щоб кожний умів здавати справу, як каже св[ятий] Петро (1 Пет. З, 15), з нашої віри і з кожної правди, яка входить у визнання нашої віри.

Нашим нез’єдиненим братам виявляймо передовсім любов. Вона є тією силою, що єднає, тією дорогою, що веде до єдности, до єдности церковної, суспільної і єдности народної і до єдности християнської, яка була метою життя Христа, Його св[ятої] науки та Його страждань на хресті. Уникаймо всього того, що могло б наших нез’єдинених братів зразити або відіпхнути; уникаймо й кожного поступування, що могло б побільшувати все те, що нас роз’єднує.

Отців місіонарів, проповідників, провідників духовних вправ і отців катехитів не менше від всіх отців душпастирів: парохів, завідателів і сотрудників гаряче взиваємо, щоб їхня праця у цьому році була звернена до того, щоб утвердити наших вірних у вірі й скріпити в них християнське почування любови ближніх. Ця любов, хоч з приказу Христа і з природи діла відкуплення мусить обнімати всіх людей цілого світу, повинна бути теж з природи теплішою, щи­рішою, глибшою для наших братів по крові, себто для нашого народу. Більше цього року, ніж досі, мусимо нашому народові пригадувати, скільки наші брати мусять терпіти в Радянській Україні від комунізму й безбожництва. Коли не можемо нічим помогти їм, то стараймося бодай нашими молитвами і жертвами випрошувати для них витривання в ласці Божій серед терпінь та увільнення від тих терпінь, що часом переходять усяку міру.

Обнімаючи широким серцем і широкою любов’ю Батьківщини всіх тих, що над Дніпром терплять, ми далекі від того, щоб забувати на ті страждання й на ті небезпеки, що спадають з тої самої причини: комунізму й безбожництва на інші народи й на усі народи світу.

Так в історичних студіях, як і в практичному душпастирстві витягнім із забуття ясні й світлі постаті наших Архиєреїв: такого Митрополита Ісидора, св[ятого] Йосафата, Митрополита Йосифа Рутського та тих багатьох мучеників, що за віру життя своє віддали на Білій Русі, Поліссі, Підляшші й Холмщині.

За Божою благодаттю та за молитвами всіх нас священиків й усіх Вас, Дорогі Брати й Сестри, 950-літній ювілей принесе без сумніву великий хосен так цілій нашій Церкві, як і поодиноким парохіям та поодиноким душам, і відповість потребі скріплення засад віри й життя з віри нашого народу на усіх ділянках його культурного розвитку. А в тому успіху нехай нам Бог дасть передовсім усе те, що наближає нас до єдности, себто до єдности духа, до єдности миру, до єдности любови, до тієї єдности, що її усі (хоча б і до різних віроісповідань та до різних Церков належали) мусять передовсім уважати за найбільше добро християнської віри, спадщини св[ятого] Володимира. Щоб дійсно так сталося, щоб Ювілей був справді торжеством радости й торжеством любови, – випрошуємо у Всевиш­нього Дателя всіх дібр якнайбільшого благословення на Вас усіх.

Благодать Господа нашого Ісуса Христа і любов Бога й Отця і причастя Святого Духа хай буде з усіми Вами. Амінь.

Дано в день Св[ятих] Верховних Апостолів Петра і Павла, року Божого тисяча дев’ят­сот тридцять восьмого.

+Андрей

Митрополит

+Григорій

Єпископ Станиславівський

+Йосафат

Єпископ Перемиський

+Никита

Єпископ Патарський

+Григорій

Єпископ Данійський і Помічник Перемиський

+Йоан

 Єпископ Кадоенський і Помічник Львівський

+Йоан

Єпископ Ададейський і Помічник Станисл[авівський]

ЦДІАУкраїни, м. Львів, ф. Бібл. інв. № 8195, річник LI, Львів, червень-липень 193 р., ч. VI-VII, с. 81-86.

Надр.: Митрополит Андрей Шептицький. Життя і Діяльність. Церква і церковна єдність. Док. і мат., 1899-1944. т.1, Львів, 1995., с. 271-175; ЛАеВ (червень-липень, 1938), с. 81-86; Митрополит Андрей Шептицький, Твори (морально—пасторальні), Рим, 1983, с. 497-501.

 

Джерело: www.patriyarkhat.org.ua