Пастирський лист з 1923 року всіх єпископів УГКЦ з нагоди 300-ліття мученицької смерті св. Йосафата
  • Пон, 18/11/2013 - 13:17

Про ювилей св. Йосафата
Пастирський Лист всіх наших Епископів

Ласкавий і милосердний Бог, який дітей своїх любить і з любови карає й милує, смутить і потішає, посилає нам, Дорогі в Христі, в теперішний тяжкий час повоєнного лихоліття солодку потіху й велику поміч. З високого неба приходить до нас сього Божого року Його любий вибранець і великий вгодник, святий священомученик Йосафат, наш рідний брат, отець і пастир.

Рідний він нам по роду й крови, бо родився в нашій рідній землі. Прийшов він на світ у побожній міщанській родині 1580 року в місті Володимирі волинськім, що його заложив був колись наш великий князь київський, св. Володимир Великий.

Рідний він нам по нашому церковному обрядови, в якому він хрестився, виховувався, зріс і в якому з великою любов’ю Бога хвалив увесь свій вік. Спершу дома як побожний хлопець, потім як молодий купецький ученик у місті Вильні на Білій Руси, а далі як богомільний законник, Василіянин Йосафат, слуга Божий, діякон, священик, ігумен, архимандрит, нарешті як епископ Витебський і архіепископ Полоцький. Над усе-ж рідний він нам по нашій св. католицькій вірі, до якої сам Дух Святий привів його, отвираючи його непорочному серцю розуміння святих правд католицьких, записаних у наших книгах церковних і в творах наших святих Отців, великих святителів і учителів вселенської Церкви.

Сі чисті джерела сили духовної вік за віком освячували в нашій церкві вибранців Божих і придержували їх при вірі як душі св. католицької церкви. До таких вибраних Богом душ праведних належали батьки св. Йосафата, володимирські міщани, Гавриїл і Марина Кунцевичі. В такім теж побожнім церковнім дусі правдивої Христової віри виховали вони свого сина Івана. Сердешна побожність, любов до церкви святої, церковних богослужень і книг, та непорочне серце, се були ті скарби, що їх могли дати бідні міщани своєму синови, виправляючи його в далеку дорогу життя, на науку до виленського купця. Такий скарб не мав в очах світу ні великої ваги, ні великої слави, але в Бога був він дорогоцінним завдатком до великих ласк. Він довів молодця, що правди Божої шукав, до великого щастя: до пізнання й любови святої єдности церковної, її великої красоти, сили й благословення.

Невинна душа молодця, в яку ще змалку явним чудом з розп’ятого Христа впала іскорка Божого світла й небесного вогню, приймає в Вильні без перепон і вагання надприродне світло Божої Мудрости. Католицькі правди віри св., записані під натхненням Духа Святого у наших старих книгах церковних і в творах св. Отців, стають йому ясно перед очима й поривають його серце. Він бачить, що Христос, Апостоли й Отці святі передали нам одну-єдину, святу, соборну й апостольську Церкву, а тільки нещасна неміч і пристрасть людська роздерла її на двоє. Люди внесли роздор у Христове царство, але тільки до якогось часу, бо Христос за те молився і своїм могучим словом так предсказав, що «буде одно стадо й один пастир» (Йо. 10, 16). Се нехибне пророцтво Сина Божого й таке гаряче бажання Святого Серця Христового розжарило тую іскорку Божу, яка здавна тліла в серці молодця, й розжарило її в ясне й гаряче полум’я. Він упізнав святу правду єдности Христової церкви і полюбив її цілою силою свого непорочного й гарячого серця. Як той євангельський купець, що знайшовши дорогоцінне перло, дає за нього ввесь свій маєток (Мт. 13, 46), так і молодий купчик виленський, Іван Кунцевич віддає Богу за сю правду католицьку все, що має: всі свої думки, всі свої бажання, всю свою волю й душу. Її кладе він за основу, зміст і завдання свого життя. Любить свою рідну церкву, свій грецький обряд, свій український і братній білоруський нарід цілим своїм серцем; передань, звичаїв й установ церковних і народних вірно держиться й свято їх заховує. А саме тому, що так щиро любить свою церкву і свій нарід, бажав для них найбільшого щастя дару Божого на землі, – правдивої віри католицької. Бажає для них унії святої, святої єдности церковної. Бажає освячення й спасення душ братів своїх незрячих у св. католицькій церкві. В серці своїм чує, що голос Божий кличе його до великого апостольства: до святої праці, за яку Христос молився, щоб було одно стадо й один пастир.

Велике, святе й Боже діло!

Побожний молодець слухає голосу Божого, йде на поклик Христа й віддається йому цілим серцем і душею. Від сеї хвилі аж до смерти нема вже в нього ніякої иншої справи крім тієї одної святої. Вогонь світла небесного горить в його душі. Він се чує, що Христос так хоче, щоб той вогонь, який Він з неба кинув на землю (Лк. 12, 49), горів скрізь і в других серцях. Він радо бажає ті серця нез’єдночених братів пробудити й прикладом та любов’ю до Христа привести. Але бачить, що до такого великого Божого діла його сили за малі. Тут треба великої сили й помочі ласки Божої, треба великої святости й великої науки, – бо перепони великі. За ради того йде він до Христа, щоб у Нього сю поміч найти: кидає своє купецьке ремесло й вступає до монастиря. Не в силі спинити його ні намови ні просьби купця, в якого він учився, ні навіть приманчива обітниця останнього, якою він передавав увесь свій маєток на свого ученика, щоби тільки той лишився в нього. Молодий Кунцевич не зглядався на земні скарби, бо глядів небесних: ішов служити Богови й Його святій справі.

Служить і молиться Богу. В одині-самотині, довгій молитві й розмишлянню правд Божих шукає світла Божого. Читає Письмо св., життя святих, писання Отців церковних. Тяжкою покутою, строгим постом, нічними службами карає своє тіло за гріхи своїх незрячих братів і свого народу. Серед гарячих сліз день і ніч благає в Бога тієї ласки, «щоби всі були єдино». Просить о порятунок для них і о поміч для себе.

І вислухав Ісус цих гарячих просьб. Прийняв таку тяжку покуту й прислав свою поміч в особі другого свого вибранця. Був ним побожний новик Йосиф Велямин Рутський. Він виховався й образувався в Римі, у самого джерела католицької науки й католицького богомільного життя. Рутський наукою, а Йосафат молитовними подвигами в короткім часі обновили духовне життя в виленськім монастиреви св. Тройці в дусі правил св. Василія Великого. Біля них зачало гуртуватись щораз більше молодих ченців, повних праведности, повних душпастирської ревности. Душею цього святого життя й Божої праці був св. Йосафат. У молитві, богослуженню, вмертвінню й трудах був він перший: тихим своїм прикладом потягав за собою других.

Побіч праці над освяченням власної душі дбав Йосафат дуже гаряче о душі своїх ближніх. Спершу як діякон, а потім як священик просвічав він їх дуже ревно словами євангельської правди, очищав їхні душі таїнством св. Покаяння, кормив їх ангельським Хлібом і поїв їх найсв. Кров’ю Христовою в св. Причастю, а милостинями й милосерними вчинками пригортав до себе, потішав і спомагав бідноту. Над усе ж горів він апостольською ревністю в голошенню святих правд католицької віри, в переконуванню нез’єдночених про їхні заблудження, доказами із їхніх же книг церковних і Отців св., в приєднюванню їх до св. католицької церкви. Все теє робив він з такою непереможною силою Духа Святого і з такими великими успіхами, що вороги єдности церковної перестерігали перед ним своїх людей й назвали його чесним іменем: «душохват». Він відповідав на те покірно й зі слезами: «О, коби то я міг усі ваші душі до єдности церковної пригорнути!»

Ся тиха ревність і надзвичайна лагідність притягала до нього душі заблукані, які правди шукали, але теж і викликувала проти нього ворожнечу засліплених ворогів. На кожнім кроці ставили вони йому перепони, очорнювали його, підбурювали проти нього, кого могли. Ворогування се змоглось єще більше тоді, коли Йосафат, як єпископ, мусів відбирати маєтки церковні і монастирські від неправних посідачів, які позагарбували церковні та монастирські добра, коли мусів відбирати свої церкви, що їх проти законного порядку забрали були нез’єдночені. До того прийшло ще й велике завзяття, яке викликав був проти наших католицьких єпископів нез’єдночений єрусалимський патріярх Теофан. Він то, вертаючи з Москви, підбурив проти св. унії українських козаків і незаконно повисвячував у Києві проти наших католицьких єпископів, своїх нез’єдночених. Закипіла тоді на нашій землі завзята релігійна боротьба, яка роз’ярила пристрасти і викликала велику й несправедливу ненависть проти католицької церкви, а в першій мірі проти її вірних і ревних слуг: епископів, священиків і законників. Жертвою усієї тієї боротьби, ворожнечі й ненависти впав і наш полоцький архіепископ Йосафат. Вороги св. єдности церковної підбурили проти нього його власних овець, міщан витебських. Вони напали на його єпископську палату в неділю рано, саме в ту пору, як після утрені приготовлявся він до св. безкровної Жертви. Побили тяжко вірних слуг його, а його самого в хвилі, як спокійно й мужньо вийшов до своїх дітей духовних щоб їх успокоїти, вбили на смерть. Над невинним тілом довго, жорстоко і по святотатськи знущались.

Так поніс він тяжку мученицьку смерть за святу католицьку віру і за св. єдність церковну, за св. унію, як добрий пастир за свої вівці, – дня 12 листопада 1623 року по старому калєндареви, а по новому численню дня 25 листопада. Сповнились на ньому пророчі слова Христові: «Не є слуга більший за свого Пана... але прийде така година, в якій кожний, хто вб’є вас, буде гадати, що він службу приносить Богу» (Йо. 13, 16; 16, 2).

Як мука й смерть Сина Божого не вбила св. правди євангельської, але противно, дала її велике свідоцтво, непереможну силу й віковічну славу; як смерть святих мучеників стала для них славою, а для церкви Христової, силою, так і смерть святого мученика Йосафата принесла йому велику нагороду в Бога і славу в цілій св. церкві католицькій. Нашій греко-католицькій церкві дала вона велике свідоцтво правдивости й святости і стала джерелом великої сили духовної для нас.

Прославив Господь святого наперед великими ознаками й великими чудами, які стались у Витебську зараз після смерти його, та при мощах його заєдно діялись. Вони отямили душогубців, так що ті каялись, жалували свого злочину і навертались на католицьку віру. Прославив його Господь нетлінними мощами, які за Божою охороною доховались до нині, хоч спокою вони не мали. Прославила св. мученика й католицька Церква. За святе, боговгодне життя, за велику душпастирську ревність, за мужню мученицьку смерть за католицьку віру, за стільки доказів особливої Божої ласки й сили при мощах його проявленої, св. Отець Папа Урбан VIII, 1643 року, в двадцять літ після його славної смерти, проголосив його блаженним. Через 220 літ опісля, Папа Пій IX, в славну тисячвісімсотну річницю мученицької смерти верховних апостолів Петра й Павла, проголосив його святим, канонізував дня 27 червня 1867 року серед великого торжества. Від тієї канонізації честь Святого свщм. Йосафата належить уже до цілої католицької Церкви, до цілого хрещеного світу. Але годиться, щоби ся честь і слава була в нашій св. грецько-католицькій церкві і в нашім українськім і братнім білоруськім народі як найбільша, бо він наш рідний Святий, наш світич, наша сила й наша слава перед Богом і людьми.

II.

Саме тепер, у цім Божім 1923 році, припадає трисотня річниця його святої й славної мученицької смерти. Настають великі роковини, настає великий ювилей, час великої духовної радости. І хоч біль стискає наші серця, як глянемо на полоцьку, витебську і мстиславську епархію Святого, що їх знівечила сто літ тому жорстока рука царської влади; як бачимо те саме і в виленській епархії, де святий працював, і в володимирській, звідки він походив; хоч бачмо, що нині нема й тих других наших гр. кат. епархій, на Поділлю, Волині, Холмщині, Підляшшу і Білій Руси, які колись зросли, жили й цвіли як плодовитий сад-виноград политий потом і кров’ю нашого святого; хоч і прочим нашим грецько-католицьким епархіям, які до нині зостались, рука Божа не щадить ні хрестів, ні терпінь; – однак видимо, що ласкава і всемогуча рука Небесного Вітця посилає тепер до нас нашого заступника й могучого помічника, нашого брата, отця й пастиря, нашого святого, – св. Йосафата. Посилає, щоби нас потішив, щоби нас скріпив, щоби горем і недолею прибиті серця наші підняв у гору до Бога, обновив їх і влив в наше реліґійне, церковне та народне життя нової сили, щоби з дітей гніву божого вчинив нас дітьми змилування й ласки Божої.

За благословенням св. Ап. Престола Римського оголошуємо Вам оцим, дорогі в Христі браття, Ювилейний рік з нагоди трьохсотних роковин мученицької смерти великого нашого покровителя й святителя св. Йосафата Кунцевича, Архіепископа Полоцького, Епископа Витебського і Мстиславського.

Триватиме від дня 2 листопада 1922 р. до 8 січня 1925 р. по нашому церковному калєндареви, це є 14 місяців, – бо стільки часу було триста літ тому між днем смерти Святого в місті Витебську, а днем похорону його в Полоцькій катедрі св. Софії. Сим нашим спільним листом до Вас, дорогі в Христі, запрошуємо Вас усіх до участи в сьому великому ювилеєви. Із вікової недолі ми одинокі зостались іще при життю при своїй католицькій вірі й при нашім грецькім обряді, як Богом вибрана спадщина молитви, праці, сліз і крови св. Священомученика Йосафата. Тому теж на нас спочиває найбільший обов’язок, щоб у той благословенний час віддати найбільшу славу Всемогучому Богу за те, що із посеред нас вибрав, освятив і прославив свого великого Вгодника. Наш се обов’язок віддати як найбільшу честь і святій пам’яти, чеснотам, заслугам, посвяті й силі Святого, бо ми теж будемо мати з того найбільше благословення.

Ювилей, це є час особлившої ласки Божої, час прощення, час радости.

В католицькім ювилею найважніша річ є відпуст, цебто прощення дочасних кар, які каючийся грішник має ще спокутувати, хоч Господь Бог вже простив йому гріхи, як Свою образу і простив вічні кари. Це є найважніша ласка, що її приносить рік ювілейний, бо таким чином оправдання й освячення грішника, який кається, завершується в повній повні.

В св. католицькій Церкві, котру Дух св. веде непохибно по весь вік, була вже в давній старині така практика, що за заслугами св. мучеників, за вставленням і на прошеня ісповідників тих Христових борців, що за св. віру Христову страждали, епископи дарували церковні кари й допускали до церковних ласк Божих тих, що в часі переслідувань зі страху перед ворогами християнської віри відпали були від неї, але потім щиро каялись цього й просили о прощення.

Таку недолю, як була колись за поганських переслідувань, терпить і тепер велика часть хрещеного світа від наслідків всесвітньої війни чимало держав, чимало народів обездолених. Свята віра, моральність, братня любов і міжнародня справедливість потоптані; сила й материяльні інтереси не оглядаються ні на закони природні, ні на закони Божі; побідники не хотять слухати ні перестороги ні напімнень намісника Христового, Папи Римського, одинокого безсторонного і справедливого судді і вчителя. Від цього загального занепаду віри й моралі, по волі Божій багато людей страждає. Терпить і наша св. гр. кат. Церква, наша родина, наша школа, наша земля і взагалі весь наш розбитий український нарід,

Дорогі в Христі Браття! Серед такого тяжкого положення дехто може не раз тратить спокій серця, може тратить надію на Бога, не раз може нарікає на свою долю і на святе Провидіння Боже. Така зневіра й такі скарги не можуть принести нікому ні потіхи, ні помочі, бо вони ще більше ображають святого Бога. Через те можуть вони хиба лиш продовжити ще тяжку школу терпіння, аж до пори, поки нарід не стямиться, не поправиться.

В таку тяжку а важну хвилю Господь Бог сам дає нам свою велику й певну поміч. Свята дорогоцінна кров св. свщмч. Йосафата кличе до Бога о милосердя над нами, о рятунок для нашої св. гр. катол. Церкви і для нашого народу Божого. Вона заступається за нас і благає о прощення гріхів наших і о дарування тієї тяжкої покути й кари, яку переживаємо. Приймім цей дар з неба з вірою, вдячністю і любовію. З вірою, як католики, з вдячністю як нещасні грішники, з любовію як дар Отця Милосердя, що в такий ласкавий і милий спосіб дає нам поміч і потіху; через нашого рідного брата, нам котрих міг би полишити в цілій строгости Своєї справедливости.

Гідне відсвяткування ювилею св. Йосафата принесе нам ще й другі благословення нашого небесного заступника. Перш за все воно дасть нам ту єдність святу, за яку Він так часто і так гаряче серед сліз і крови Бога благав. Нашій св. греко-католицькій церкві дасть воно на ново ту велику силу святости й розвою, яку мала вона за часів Святого і після його смерти, коли обіймала більшу часть українського, білоруського й литовського народу. Каже передання, що нашій св. церкві предказав Святий Йосафат пророчим духом своїм, що святій Унії буде Бог до кінця благословити і що вона аж по Волгу розшириться.

Таку велику ласку, потіху й поміч приносить нам св. Йосафат в своїм ювилею.

А щоби ми могли доступити такого великого благословення Божого, мусимо бути гідними його, бо відпуст, прощення дочасної кари дає Господь тільки своїм дітям, а не дітям гніву. Тому треба нам в тім благословеннім часі: 1) бути в стані ласки освячаючої, 2) виконати все те, що Церков св. католицька приписує для одержання ювилейного відпусту.

Ми, Ваші Епископи, просили Святійшого Отця о ласкаве надання нашим епархіям Одпустів на сей ювилейний рік. І як тільки вони прийдуть, зараз Вам оголосимо їх.

Відпусти сі мож буде жертвувати на руки св. Йосафата за всі наші дочасні і вічні потреби: за випрошення в Бога свободи для св. католицької віри і Церкви; свободи для нашого грецького обряду, для наших епископів, священників, місіонерів, законників і законниць; о випрошення в Бога святих покликань до стану священичого і законного; о випрошення в Бога апостольського і місіонерського духа, духа мучеництва за св. віру в нашій гр. кат. церкві і в нашім народі; о випрошення в Бога духа єдности, згоди і взаємної любови в нашім народі; духа справедливости, любови й мирного пожиття з другими народами; о виблагання в Бога святого життя в наших родинах, доброго виховання нашої молоді, добрих, світлих і чесних провідників для нашого народу; о виблагання в Бога навернення до св. кат. віри й церкви наших нез’єдночених братів на Україні, на Білій і Великій Руси, а перш за все в епархіях св. Йосафата: Полоцькій, Витебській і Мстиславській, а далі в тих сторонах, де Святий працював, де була колись св. Унія, – щоб вона знову там вернула.

Далі мож буде жертвувати ці відпусти за терпіння нашого вкраїнського народу й других народів, за тих що сидять в полоні, в’язницях, на вигнанню, в чужині, за тих що терплять переслідування за віру й за любов до свого народу – щоби св. Йосафат взяв нас усіх, своє вірне стадо, в свою могучу опіку і свою охорону і заховав нас аж до кінця світу.

Як бачимо, Дорогі в Христі Браття, можем у святий час цього великого ювилею св. Йосафата, і за його великою поміччю багато причинитись до більшої слави Божої, до освячення і спасення душ наших і наших ближніх, до виблагання в Бога кращої долі нашій св. Церкві і нашому страдальному народови. Силою від св. Йосафата обновім наші душі й серця і користаймо з тієї ласки з неба. Св. Йосафат не тільки єсть взором усіх чеснот для нас, для духовних і світських, для молодих і старих, для багатих і вбогих, для працюючих і страдаючих, але теж і від нього приходить сила, що зціляє і скріпляє. Стараймось лучше пізнати нашого Святого, більшу честь йому віддавати, як це було досіль і більше теж, ніж досіль, користати з Його великої сили в Бога, на Його святу славу й на наше добро дочасне й вічне. Нехай тепер сповниться те наше бажання, яке – висказано ще 13 літ тому в спільнім Пастирськім Листі Галицької провінції з 1910 р.: «Нехай вже не буде в нашій церковній провінції найменшої каплиці, де б не було його святої ікони, нехай у кожнім селі по хатах находиться по кільканадцять примірників книжки про його життя, нехай то життя буде вже оброблене в кілька разів у популярних, книжках і брошурах більшого й меншого об’єму, нехай прочитають його й всі діти шкільні, й доростаюча молодіж і старці над гробом, нехай його святе ймення Йосафат станеться так популярним, так, улюбленим у нашого народу, щоби не було хати, де б одна дитина так не називалась» (Посланіє ст. 14).

Просимо Вас, Пречесні Отці Душпастирі, і Вас, чесні Брацтва церковні, подбати за те, щоби в кожній церкві нашій була ікона Святого Йосафата, щоби книжочки про Нього розходились між нашим народом, просимо Вас, щоби Ви ставали в обороні святої чести Святого і великого Угодника Божого, якого ще за життя недобрі, збаламучені, і пристрасні люди несправедливо неславили, і проти якого ще до нині неправдиві душогубні книжечки між людей пускають.

Бажаємо, щоби в сей ювилейний рік по змозі в кожній більшій парохії була хоч тридневна місія в честь Святого і щоби по ній лишилась раз на завсіди якась пам’ятка: образ, олтар, брацтво св. Йосафата. Бажаємо, щоби в школах, читальнях і захоронках обходжено в сім ювилейнім часі свято св. Йосафата як найвеличавійше. У сім ювилейнім році нехай ті свята відбуваються від неділі по св. великомученикови Димитрієви до св. Петра й Павла слідуючого 1924 року, передше по містах і містечках. День св. Петра й Павла як день канонізації св. Йосафата слідуючого, 1924 року, нехай, будуть днями особливої й великої славности Святого, по змозі з величавими походами, публічними молитвами, казаннями й посвячуваннями пам’яток в честь Його. А ввесь час від св. Петра й Павла до дня св. Йосафата слідуючого 1924 р. нехай буде часом місій і свят по селах і менших парохіях. Від св. Йосафата 1924 до 18 січня 1925 нехай буде призначено на великі всенародні церковні славности знову по більших осередках. Се будуть неначе обжинки цього духовного посіву, яким буде ювилейна праця для слави Святого перед тим.

Ми Ваші Епископи, наслідники в духовній спадщині св. Йосафата, бажаємо щоби ся духовна зв’язь, яка є між нашою св. церквою а небом через Отця й Брата нашого св. Йосафата, стала від сього ювилею для нас джерелом сили й обнови, нового духовного, церковного і народного життя, джерелом води живущої, яка тече на життя вічне. Час сього ювилею, се час багатий в ласки, се час спасення (II Кор. 6, 2 ), се Богом дана й важна хвиля до освячення, скріплення й обнови нашої церкви і нашого життя. Може се остання нагода, яку нам Бог дає для поправи нашої долі. Слухаймо голосу Божого й не даймо затверднути нашим серцям, але відчинім їх на зустріч, на привитання і на достойне прийняття святого Гостя з неба.

В часах нещастя Бог навідується до нас і опам’ятує нас карами і хлостами. В часі ювилею приходить Він до нас із Своєю небесною потіхою і поміччю. Нещасні ми були б, як би ми не спізнали тієї ласки Божої а тричі нещасні, як щоб ми з неї не користали так як треба.

Се власне спричинило загибель нещасного міста Єрусалиму, що Христос зі слізьми жалувався на нього: «Що він не впізнав часу своїх відвідин» (Лк. 19, 44). Мали збурити його вороги не за инші гріхи, навіть не за жорстоке розп’яття Сина Божого, а за те, що той город Божий не пізнав того часу, в якому Бог прийшов до нього і бажав його до Себе пригорнути, як птиця свої писклята (Мт. 23, 38).

Не на прибільшення болю нашого, а на відвернення нашого нещастя від нас приходить до нас св. Йосафат. Як Мойсей станув на скалі над Червоним морем і керував звідтам своїм народом Божим, виводячи його із дому неволі до обіцяної землі, так тепер і наш Мойсей, св. Йосафат керує нашою долею, щоби вивести нас із неволі гріховної, із недолі церковної і народної на волю вибраних і любих дітей Божих. Ходім к Ньому і скажім: «Сей єсть братолюбец, иже много молится о людех і о святім граді» (ІІ Мак. 15,14).

Благодать Вам і мир від Господа нашого Ісуса Христа. і св. Священомученика Йосафата, Браття. Амінь.

Дано в день св. Покрова Пресвятої Богородиці року Божого ювилейного 1923.

Андрей
Митрополит Галицький, Архіепископ Львівський, Епископ Камінця Под.

Никита
Епископ Канадійський

Григорій
Епископ Станіславівський

Дионизій
Епископ Крижевацький
Апост. администратор епархії Пряшівської

Йосафат
Епископ Перемиський, Самбірський і Сяніцький

Йосиф
Епископ Луцький

«Місіонар», Рік ХХVI, Лист 11 за листопад 1923 і Лист 12 за грудень 1923

Джерело: www.ukr-parafia-roma.it