Перемогти окупацію: шлях до українського Донбасу
  • Срд, 15/04/2015 - 00:45

Ця історія почалася знайомством із регіональною організацією "Карітасу України" у Слов’янську. І не завершується: вона триває завдяки чудовим людям, які там живуть. Саме зараз вони дивовижним чином воплочують досвід Церкви і українського державотворення на землі, яку ми, здавалося би, могли втратити. Від моменту окупації Слов’янська 12 квітня минув рівно рік…

Пласт, Карітас і Донбас

Історія – чудернацька штука, повна співпадінь. От, приміром факт: понад сторіччя тому, а саме 12 квітня 1912 р., відбулася перша присяга Пласту – відомої нині української національної скаутської організації. Тоді, у квітні 1912, біля сорока молодих склали пластову Присягу на вірність Богу й Україні… Всю цю інформацію мені випало дізнатися вже пізніше, ніж близько зустрітися з Пластом вперше. І сталося те на Донбасі, у звільненому від російсько-терористичних сил Слов’янську. До чого це я? А ось до чого: хто би сказав, що галицькі події сторічної давнини будуть прямо причетні до відродження Донбасу у 2015?..

Отож, 15 років тому один із викладачів Слов’янського педагогічного університету, сам із поблизького Краматорська, "привіз" ідею Пласту до своїх студентів. Привіз із Дрогобича, де вчився і де полюбив цей спосіб життя. Серед студентів, яких зацікавив Пласт, була першокурсниця Марина Шелудешева, сьогоднішня станична пластової станиці Слов’янськ. Активна діяльність Марини зараз – це відновлена спортивна школа, яку вона очолює; це регіональна організація Міжнародного благодійного фонду "Карітас України", завдяки якому в Слов’янську сталося безліч добрих справ; це багато громадських та державних ініціатив, до яких залучена молода жінка. Але, як каже вона сама, все почалося 15 років тому саме з Пласту.

"Не було би Пласту, чи був би у моєму житті Карітас? Чи була би спортивна школа? Навряд…" – роздумує вголос Марина. І щодо Карітасу жінка на 100% не перебільшує: тут були потрібні співпрацівники з досвідом організатора, і саме Пласт став Марині найкращою рекомендацією.

Виховати лідера, виховати людину

Перше, що "зачепило" нашу героїню в Пласті, на таборах – це наявність доброго виховання. Бо ту систему, що пам’яталася від піонерських таборів, виховною назвати було складно. Також зацікавила ідея, що відпочинок – це активна діяльність; пізнавання нового, а не банальне марнування часу. Життя під відкритим небом в наметі, готування їжі й навики виживання у природі – все це затягнуло юнку настільки, що поволі стало визначати подальший життєвий ритм.

"Пласт – це те, що дає молоді поштовх у майбутнє, виховує лідерів…" – нині стверджує Марина. А я в цей час зауважую в її кабінеті фото дівчинки у характерній формі. Дівчинка нагадує мою співрозмовницю, і виявляється, що це вже друге покоління слов’янських пластунів. Це Маринина дочка, хоча ззовні вони більше нагадують сестер. Колись жінка шкодувала, що в її дитинстві не було Пласту, але її юна пластунка вже так не скаже. "Тепер вже не заради себе, а заради неї я продовжую пластову роботу. Пласт виховує "нерядових", він виховує великих людей непересічного майбутнього, допомагає будувати життя та зростати…" – спокійно стверджує жінка. В її словах немає хвалькуватості, але є впевненість особистого досвіду.

З розмови я дізнаюся, що вже в другій половині 90-тих років ХХ ст. пластовими осередками тут, на Донбасі, ставали Донецьк, Маріуполь, Миколаївка, Авдіївка, Сватово, Лутугине… А там, де Пласт – там і здорове патріотичне виховання. Тепер на підконтрольних Україні територіях пластуни прагнуть поширюватися чим більше, бо запит на виховання молоді тут величезний. І, що важливо, Пласт – це найдоступніший спосіб "виховати з себе людину", як кажуть самі пластуни.

Пророча універсальність цієї потужної духовно-патріотичної системи, у джерел якої свого часу стояв сам Митрополит Андрей Шептицький, вражає. Митрополит за життя отримав найвищий пластовий титул – Добродій Пласту, і брав безпосередню участь у його діяльності, всіляко розвивав і підтримував. А тепер його дітище поволі відроджує нову Україну.

"Я відчувала, що це справді потрібно…"

Марина – не лише пластунка, але й молодий науковець. Кандидатська з педагогіки, тема якої – "Виховання та навчання вчителя фізкультури для роботи в дитячих молодіжних організаціях на прикладі організації Пласт", вже давно готова. Але захистити її жінці завадила війна. Зараз Марина не переймається через це: її головне завдання на сьогодні полягає у плеканні здоров’я слов’янських дітей. Колись у цій спортшколі вчилася вона сама, потім її дочка… А понад рік тому жінці запропонували очолити заклад.

Слов’янська спортшкола – це взагалі окрема історія. Рік тому загальне враження від неї було тільки одне – "Кошмар". Будівлі вже понад 100 років, і її стан був, скажімо так, протилежний поняттю "розвиток юних спортсменів". Два тижні умовлянь… і замість кафедри університету "за п’ять хвилин кандидат наук" Марина Шелудешева опинилася ледь не у сараї.

Про це Марина говорить прямо і відверто: "Але я відчувала, що це справді потрібно. Місту, людям, комусь. Так було треба". І відчуття виправдалися: минуло трохи більше року, а в школі вже сталося більше подій, ніж за останні 40 зим і весен.

Вікно (в) життя

Колись цю школу в центрі міста безліч разів хотіли закрити, а вона – єдиний безкоштовний спортивний заклад для місцевих дітей. "Як це? Невже нашим дітям не потрібний здоровий спосіб життя?.." – риторично питається молода директор. Востаннє косметичний ремонт тут робили… у 1952 році. Ще років 30 тому білили стелю. От тому втручання Карітаса у існування закладу й називають з усмішкою "сенсацією сторіччя". Бо воно в буквальному сенсі так і є. Той факт, що тут зараз нові вікна і дах, нова побілка, став сенсацією для міста, для учнів і батьків, а навіть для самих вчителів.

В грудні 2013 р. Марина очолила школу, а 12 квітня 2014 Слов’янськ був окупований. Місто звільнили 4 липня, тоді як Карітас чував над слов’янцями: вже 10 липня 2014 від фонду сюди прибула перша допомога, питна вода. Далі були ремонти в приміщеннях спортшколи, цілий "віконний" проект для містян, які самі ніколи б не поставили собі вікон після війни (щоби визначити потребуючих, був проведений багаторівневий моніторинг); допомога для онкологічних хворих, цільова гуманітарна та фінансова допомога – чималий перелік дій та проектів. Тихо й поступово благодійники дали надію слов’янцям. Адже допомагають лише тим, в кого вірять.

Коли у вересні 2014 року стартував проект зі встановлення слов’янцям пластикових вікон на заміну зруйнованим через бойові дії, австрійські представники Карітасу завітали при нагоді й до спортшколи. І дивина: "чужі іноземці" виявилися більше зацікавлені у здоров’ї слов’янських дітей, ніж всі "державотворці", які правили тут ще від часів СРСР. "Так сталося, що саме через війну до міста завітали небайдужі" – певно, саме ця цитата остаточно розбила в моїй голові старі легенди про "самодостатній Донбас". І відкрила, що хіба тепер стартувало відродження цієї стражденної землі.

Операція "Ремонт"

Зараз в школі нові вікна і дах, новий набір діток (працюють навіть із дошкільнятами, двері в маленьку приймальню не зачиняються!) і нові надії та проекти: звісно, ремонт потребує ґрунтовного продовження. До того ж, є ще одне пов’язане приміщення – комплексна дитячо-юнацька спортшкола, сполучена з міським центром фізичного здоров’я населення "Спорт для всіх". Сюди, до речі, приходять в душову вимушені переселенці, котрі тимчасово живуть у вагоні поїзда на вокзалі. Тут, в цій школі, й приймають переселенців у найважчі часи…

Оголошення "у випадку прибуття евакуйованих припинити заняття протягом 10 хв." буде висіти в спортзалі ще довго. Цьому приміщенню також посильно допоміг "Карітас", нові вікна і вхід до школи тішать око. Але роботи ще безліч, що можна зрозуміти: жодні благодійники не мають чарівної палички, аби за раз виправити спадок байдужості кількох поколінь.

Натомість спільні зусилля в оновленому місті насправді здатні творити дива.

Молоді працівники і відповідальні за спорт та освіту у Слов’янську не складають рук. І навіть не тому, що це їхня робота. Всі вони об’єднані розумінням, що без спортивних юнаків і дівчат, без цікавого й корисного (а перед усім здорового!) вільного часу для дітей та юнацтва (як і для дорослих) тут ніколи не буде нічого нового – ні майбутнього, ні сьогодення. І нехай для цього треба вирішити таку приземлену проблему, як ремонт. Очі маленьких спортсменів сяють ще яскравіше за їхні кубки переможців, і це дає силу дорослим працювати далі, шукаючи кошти.

Продовження життя є!

І на кінець – замальовка на тему, яка всім нам зараз болюча. Про воскресіння Донбасу, українського Донбасу. У Слов’янську я побачила, що воно – можливе. Адже у багатьох слов’янців, і у Марини також, є своя історія і війни, і вимушеного переселення. А також історія повернення. "Перше місце, куди ми з дочкою пішли в Одесі, була… спортивна школа" – зосереджено говорить жінка. Помітно, що це нелегкі для неї спогади. Спорт змобілізував і не дав можливості концентруватися на сумних думках. "Дітей треба виховувати так, щоби вони попри все знали, що продовження життя є!" – впевнено говорить Марина Шелудешева. Так само вона тепер без зайвих питань приймає до школи маленьких переселенців, хоча й зазначає, що місця вже катма. Навіть роздумує над тим, як розширятися: ця потреба вкрай очевидна.

На питання, коли воскресне Донбас, Марина відповіла просто: "Коли менталітет дончан глобально переміниться на патріотичний". Любов до нашої Батьківщини, до України – це також любов конкретно до свого міста, вулиці, будинку; до своїх соцмереж, преси, ТБ, виробництва. Відтак виховання (і самовиховання) жінка прагне будувати лише на засадах християнської моралі та патріотизму – на зразок Пласту. Іншого шляху для народження національної свідомості вона не уявляє.

Може тому, коли довелося тікати зі Слов’янська через погрози (всі керівники Пласту становили для сепаратистів особливу цікавість, багато з них дізналися, де знаходяться підвали захопленого СБУ), в них з дочкою в руках були тільки пластові однострої, вишиванки і документи. А також речі для пластового табору, в який Марина з дочкою потрапили під час вимушеного переселення. Висновок жінки твердий: "Поки місто не звільнили, я сюди навіть не думала повертатися. Моє рішення – жити тільки в українському Слов’янську".

Ірина Максименко,

Київ-Слов’янськ-Краматорськ-Київ