PERSONA HUMANA / ЛЮДСЬКА ОСОБА (Декларація про деякі питання статевої етики)
  • Пон, 23/03/2015 - 18:15

ЛЮДСЬКА ОСОБА

PERSONA HUMANA

Декларація про деякі питання статевої етики


Переклад Лесі Угрин

Декларація про деякі питання статевої етики
29 грудня 1975

І

Людська особа, згідно із сучасними науковими дослідженнями, є так глибоко позначена статевістю, що статевість слід вважати одним із факторів, які надають кожному індивідуальному життю основних вирізняючих рис. Властиво, від своєї статі людська особа одержує характеристики, які на біологічному, психологічному і духовному рівнях визначають її як чоловіка чи жінку і таким чином, у великій мірі зумовлюють його чи її зростання на шляху до зрілості і входження у суспільство. А тому проблематика статевості є сьогодні темою, яку часто і відкрито обговорюють у книжках, газетах, журналах та інших засобах масової інформації.

Сьогодні зросло зіпсуття звичаїв, одним із найсерйозніших виявів якого є розгнуздана екзальтація сексом. До того ж, через засоби масової інформації і громадські розваги це зіпсуття сягнуло ділянки освіти і спричинило зараження загальної ментальності.

У цьому контексті деякі педагоги, вчителі і моралісти зуміли посприяти кращому розумінню та інтеграції у життя цінностей, властивих для кожної статі. З іншого боку, є такі, хто висунув концепції і моделі поведінки, що суперечать правдивим моральним потребам людської особи. Деякі представники останньої групи зайшли навіть так далеко, що сприяють розбещеному гедонізму.

Як результат, впродовж кількох років, вчення, моральні критерії та способи життя, досі вірно бережені, стали доволі розхитаними, навіть серед християн. Багато людей сьогодні, зустрічаючись з дуже поширеними поглядами, протилежними тому вченню, яке вони одержали від Церкви, постають перед запитанням: чого слід триматися як істини?

ІІ

Церква не може залишитися байдужою до цього безладдя думок і послаблення звичаїв. Бо це питання стосується предмету, вкрай важливого для особистого життя християн, і для суспільного життя в наш час (1).

Єпископи щоденно помічають зростаючі труднощі, що їх відчувають вірні в пошуках безпечного морального вчення, особливо в питаннях статевості, вони також усвідомлюють зростаючі труднощі, з якими зустрічаються душпастирі щодо ефективного представлені цього вчення. Єпископи знають, що з огляду на свої пастирські обов’язки вони покликані відповісти на потреби своїх вірних у цій дуже серйозній ділянці. Тому єпископи і єпископські конференції вже опублікували низку важливих документів, які стосуються цієї ділянки. Однак, оскільки помилкові погляди і ті збочення, які є їхнім результатом, продовжують поширюватися, Священна Конґреґація у справах віровчення з огляду на свої функції у Вселенській Церкві (2) та доручення Вселенського Архиєрея вирішила за необхідне опублікувати цю декларацію.

ІІІ

Люди у наш час все більше і більше усвідомлюють, що гідність та покликання людської особи вимагає, аби вони, завдяки світлу власного розуму, відкрили цінності, властиві їхній природі, та що вони повинні неупинно розвивати ці цінності й реалізовувати їх у своєму житті, щоб досягнути щораз більшого розвитку.

У моральних питаннях людина не може робити ціннісного судження відповідно до особистих примх: «У глибинах свого сумління, людина виявляє закон, який вона на себе не накладала, але який вимагає від неї покори. . . тому що в серці людини є закон, вписаний Богом. У підкорені йому полягає гідність людини; за ним вона буде судженою». (3)

Крім того, через Своє об’явлення Бог відкрив для нас, християн, Свій план спасіння і показав нам Христа, Спасителя і Освятителя, а через Його навчання і приклад –  найвищий і незмінний Закон життя: «Я – світло світу. Хто йде за мною, не блукатиме у темряві, а матиме світло життя». (4)

Отож, не може бути правдивого піднесення гідності людини, якщо суттєвий порядок її природи не шанується. Звичайно, в історії цивілізації багато конкретних умов і потреб людського життя змінилися і надалі будуть змінюватися. Проте, будь-яка еволюція звичаїв і кожного типу життя повинні утримуватися у межах, накладених незмінними принципами, які базуються на складових елементах та суттєвих відношеннях кожної людської особи – на елементах і відношеннях, які є трансцендентними щодо історичної континґентності.

Ці фундаментальні принципи, які можна осягнути розумом, містяться у «Божественному Законі – вічному, об'єктивному і універсальному – за допомогою якого Бог упорядковує, скеровує і управляє усесвітом та всіма шляхами людської спільноти через план, задуманий у мудрості і любові. Бог створив людину, щоб вона брала участь у цьому законі, для того щоб під ласкою Божественного Провидіння вона змогла щораз краще сприймати незмінну істину». (5) Цей Божественний Закон є досяжним для наших умів.

IV

Тому багато-хто помиляється сьогодні, стверджуючи, що не можна знайти ні в людській природі, ні в об’явленому Законі жодної абсолютної та незмінної норми, яка б стосувалася конкретних вчинків, і була б інакшою від тієї, яка виражається у загальному законі милосердя та пошани до людської гідності. Як доказ їхнього твердження вони висувають погляд, що так звані норми природного закону чи настанови Святого Письма слід розглядати тільки як дане вираження форми окремої культури в певному моменті історії.

Але в дійсності Божественне Об’явлення і філософська мудрість у властивій їй сфері наголошують на автентичних вимогах людської природи. Таким чином, вони обов’язково виявляють існування незмінних законів, вписаних у конститутивні елементи людської природи, які є ідентичними у всіх істот, наділених розумом.

Крім того, Христос заснував Свою Церкву, як «стовп та основу правди».(6) За допомогою Святого Духа вона невпинно безпомилково зберігає і передає істини морального порядку, і достовірно тлумачить не лише об’явлений позитивний закон, але «також … ті принципи морального порядку, які випливають з самої людської природи»(7), що стосуються повного розвитку і освячення людини. Власне Церква впродовж своєї історії завжди вважала певне число настанов природного закону такими, що мають абсолютну і незмінну цінність, а в їх порушенні вона вбачала суперечність навчанню і духу Євангелії.

V

            Оскільки сексуальна етика заторкує фундаментальні цінності людського і християнського життя, то це загальне вчення так само стосується сексуальної етики. У цій сфері існують принципи і норми, які Церква завжди без вагань передавала як частину свого вчення, попри те, що багато поглядів і звичаїв світу могли протиставлятися їм. Ці принципи і норми у жодному випадку не завдячують своїм походженням певному типу культури, але радше, пізнанню Божественного Закону і людської природи. Тому вони не можуть вважатися застарілими чи сумнівними через те, що виникла нова культурна ситуація.

Саме ці принципи надихнули до створення повчань і вказівок, даних Другим Ватиканським Собором, про виховання та організацію суспільного життя з урахуванням однакової гідності чоловіка і жінки, і пошануванням їхньої відмінності.(8)

Говорячи про «статеву природу людини і людську здатність до продовження роду», Собор зазначає, що вони «чудно перевищують те, що є на нижчих формах життя».(9); Собор в особливий спосіб роз’яснює принципи і критерії, які стосуються людської статевості у подружжі, й базуються на до-цільній скерованості специфічних статевих функцій.

Щодо цього Собор заявляє, що моральна доброта актів, властивих подружньому життю, актів, впорядкованих згідно з правдивою гідністю людини, «не залежить виключно від самого тільки щирого наміру й оцінки спонук, але її потрібно визначати за об’єктивними критеріями, виведеними з природи самої особи та її вчинків, які шанують цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові».(10)

Ці останні слова коротко підсумовують соборове вчення, яке повніше викладене у одній з перших частин цитованої Конституції (11): про до-цільне призначення статевого акту та про головний критерій його моральності, а саме – пошану до його кінцевої цілі, що забезпечує моральне добро цього акту.

На цьому принципі, що його Церква отримала з Божественного Об’явлення, та на автентичному тлумаченні Церквою природного закону базується також її традиційна доктрина, яка констатує, що уживання статевих функцій має своє справжнє значення і моральну чесність у справжньому подружжі.(12)

VI

Метою даної Декларації не є ані розгляд усіх можливих зловживань статевістю, ані жоден елемент, включений у практику ціломудрія. ЇЇ метою радше є повторення доктрини Церкви про деякі особливі пункти, зважаючи на нагальну потребу чинити опір серйозним помилкам і широко розповсюдженим хибним формам поведінки.

VII

Сьогодні є багато таких, хто відстоює право на доподружні статеві стосунки, принаймні у тих випадках, коли є твердий намір одружитися, а приязнь, яка вже в психології суб’єктів у певному сенсі є подружньою, вимагає цього довершення, яке вони вважають природним. Особливим випадком є ситуація, коли урочистому укладенню подружжя перешкоджають певні обставини, чи коли інтимні стосунки видаються необхідними для збереження любові.

Така позиція суперечить Християнській доктрині, яка стверджує, що кожен статевий акт повинен здійснюватися у рамках подружжя. Яким би твердим не був намір тих, хто практикує передчасні статеві стосунки, фактом є те, що ці стосунки не можуть забезпечити щирості і вірності міжособистісних стосунків між мужчиною та жінкою, ані не можуть захистити ці стосунки від примх та капризів. Існує сталий зв’язок, що його повелів Христос, і Він відновив первісну вимогу, починаючи від поділу на статі: «Хіба ви не читали, що Творець від початку створив їх чоловіком і жінкою і сказав: Тому покине чоловік батька і матір і пристане до своєї жінки, і будуть вони двоє одним тілом? Так що вони не будуть більше двоє, лиш одне тіло. Що, отже, Бог злучив, людина хай не розлучає»(13). Святий Павло говорить ще виразніше, доводячи, що у випадку, коли неодружені люди чи вдови не можуть жити у чистоті, вони не мають іншої альтернативи, ніж сталий зв’язок подружжя: «... краще одружитися, ніж розпалюватися».(14) Власне завдяки подружжю любов одружених людей включається у любов, якою Христос невідклично любить Церкву(15). Натомість, нічим іншим не пов’язане статеве єднання(16) оскверняє храм Святого Духа, що ним став християнин. Тому статеве єднання тільки тоді є законним, коли між мужчиною і жінкою утворилася відповідна спільнота життя.

Це те, що Церква завжди розуміла і навчала(17). Вона знаходить цілковиту згоду зі своєю доктриною у людських роздумах та уроках історії.

Досвід вчить нас, що любов повинна знаходити свій захист у стабільному подружжі, якщо хочемо, щоб статеві стосунки справді відповідати вимогам її кінцевої цілі та вимогам людської гідності. Ці вимоги передбачають подружню угоду, санкціоновану і гарантовану суспільством – угоду, яка встановлює життєвий стан надзвичайної ваги, як для виняткового зв’язку мужчини та жінки, так і для блага їхньої сім’ї і людської спільноти. Властиво, найчастіше доподружні стосунки виключають можливість дітей. Те, що собі уявляють подружньою любов’ю, не спроможне – як це безумовно повинно статися – перерости у батьківську та материнську любов. Або ж, якщо і переросте, то на шкоду дітям, які будуть позбавлені стабільного середовища, в якому вони повинні розвиватися, щоб знайти в ньому шлях і засоби свого входження в суспільство.

Згода людей, які бажають поєднатися у подружжі, повинна бути оприлюднена у спосіб, що робить її в очах суспільства чинною. Щодо вірних, то їхня згода заснувати спільноту подружнього життя повинна бути висловлена відповідно до законів Церкви. Це згода, яка робить їхнє подружжя Христовим Таїнством.

VIII

У наш час є люди, які, спираючись на психологічні спостереження, почали поблажливо трактувати і навіть цілковито виправдовувати гомосексуальні стосунки між певними особами. Вони чинять це всупереч незмінному вченню Учительського Уряду і моральному глузду Християн.

Існує різниця, і, очевидно небезпідставна, між гомосексуалістами, чиї одностатеві схильності походять від неправильного виховання, браку нормального статевого розвитку, звички, поганого прикладу, чи інших подібних причин, і є минущими, і, принаймні, не є невиліковними, і між гомосексуалістами, які є такими через певний тип вродженого інстинкту, або через патологічну конституцію, яка вважається невиліковною.

Стосовно цієї другої категорії суб’єктів дехто робить висновок, що їхня схильність є настільки природною, що виправдовує у їхньому випадку гомосексуальні стосунки в рамках щирої спільноти життя і любові, аналогічної до подружжя, якщо такі гомосексуалісти відчувають неспроможність вести самотнє життя.

У ділянці душпастирської праці до цих гомосексуалістів потрібно, безперечно, ставитися з розумінням і підтримувати їх в надії на подолання особистих труднощів та їхньої неспроможності належним чином входити у суспільство. Ступінь їхньої вини потрібно оцінювати розсудливо. Але жоден використовуваний пасторальний підхід не може морально виправдати їхніх дій на тій підставі, що вони були б сумісні зі становищем таких людей. Бо, згідно з об’єктивним моральним порядком, гомосексуальним стосункам бракує суттєвої і необхідної до-цільної скерованості. У Святому Письмі вони засуджені як серйозна розбещеність і навіть представлені як сумний наслідок відкинення Бога.(18) Ця біблійна оцінка, звичайно, не дозволяє нам робити висновки, що той, хто страждає від цієї аномалії, є особисто відповідальним за неї. Вона лише стверджує той факт, що гомосексуальний акт сам по собі внутрішньо розладнаний і не може бути виправданим за жодних обставин.

ІХ

            Сьогодні традиційне Католицьке вчення про те, що мастурбація є серйозним моральним розладом, часто ставлять під сумнів або ж виразно заперечують. Кажуть, що психологія і соціологія доводить, що це – нормальне явище статевого дозрівання, особливо серед молоді. Стверджують, що справжньою і серйозною хибою вона є лише тоді, коли суб’єкт умисно вдається на самоті до задоволень, замкнутих на ньому самому (ipsation), бо у такому випадку акт був би насправді радикально протилежним до спілкування в любові між особами різної статі, яке, як дехто вважає, є саме тим, чого шукають, коли вживають свої статеві здатності.

Такий погляд суперечить вченню і пасторальній практиці Католицької Церкви. Якою б не була сила певних аргументів біологічного і філософського характеру, що їх іноді використовували богослови, то в дійсності, як це без вагання твердили і Вчительський Уряд Церкви протягом незмінної традиції, і моральне відчуття вірних, мастурбація є внутрішньо і серйозно невпорядкованим актом. (19) Найважливішою підставою для цього твердження є те, що без огляду на мотив такого акту, свідоме уживання статевості поза нормальними подружніми стосунками за своєю суттю суперечить доцільності статевої функції: йому бракує того, до чого покликані статеві стосунки згідно з моральним порядком, а саме – стосунків, які реалізовують «цілісне значення взаємного самовіддання і дітородження в рамках істинної любові».(20) Будь-яке умисне використання статевості повинно здійснюватися саме в таких рамках стосунків. Навіть якщо б не можна було довести, що Святе Письмо засуджує цей гріх, називаючи його по імені, то традиція Церкви правильно зрозуміла, що він засуджений в Новому Завіті, у тих місцях де говориться про «нечистоту», «нецнотливість» та інші пороки, що суперечать чистоті і стриманості.

Соціологічні спостереження можуть представити частоту цього розладу в залежності від місця, населення чи обставин. У цей спосіб розкриваються факти, але факти не є критерієм судження про моральну цінність людських актів.(21) Частота явища, про яке йде мова, є, безперечно, пов’язана з вродженою людською слабістю, яка є наслідком первородного гріха; але вона також пов’язана з втратою відчуття Бога, з зіпсуттям звичаїв, породженого комерціалізацією пороків, з непогамовною розбещеністю багатьох громадських розваг та друкованих органів, а також з нехтуванням скромністю, яка є захистом для чистоти.

Про явище мастурбації сучасна психологія подає багато обґрунтованої і корисної інформації для формулювання більш зваженого судження про моральну відповідальність і для скерування пасторальної діяльності. Психологія допомагає побачити, як незрілість підлітка (яка може іноді тривати і після цього віку), психологічна неврівноваженість чи звичка можуть впливати на поведінку, обмежувати свободу дій і призводити до ситуації, в якій суб’єктивно це може не завжди бути тяжкою провиною. Але загалом, відсутність серйозної відповідальності не повинна припускатися; це було б неправильним розумінням людської моральної здатності.

У пасторальному служінні, для того, щоб сформувати адекватне судження про конкретні випадки, потрібно враховувати звичну поведінку людей у її повноті: не тільки те, що стосується милосердних та справедливих діл конкретного індивідуума, але також і турботу даної людини про дотримання особливих приписів чистоти. Особливо слід звертати увагу на те, чи даний індивідуум уживає необхідних засобів, як природних так і надприродних, що їх зі свого довготривалого досвіду рекомендує християнський аскетизм для подолання пристрастей та зростання в чесноті.

Х

Дотримання морального закону у сфері статевості та плекання чистоти потрапили під значну загрозу, особливо серед менш практикуючих християн, через сучасні тенденції мінімізувати, а навіть цілковито заперечувати дійсність тяжкого гріха, принаймні у теперішньому житті людей.

Дехто заходить так далеко, що стверджує, наче смертний гріх, який веде до відокремлення від Бога, існує тільки у випадку формальної прямо протиставленої відмови від Божого поклику, чи в еґоцентричності, яка цілковито і умисно закриває людину від любові до ближнього. Вони кажуть, що тільки тоді в гру вступає фундаментальний вибір, тобто рішення, яке цілковито бере на себе особа, і яке є необхідним для існування смертного гріха. Цим вибором особа з глибини своєї особистості займає чи утверджує фундаментальну настанову стосовно Бога або людей. Натомість, так звані «другорядні» вчинки (які, здебільшого, не передбачають вирішального вибору), не доводять до зміни фундаментальної настанови, тим більше, що вони часто породжені звичкою. Тому такі вчинки можуть послабити фундаментальну настанову, але не настільки, щоби повністю її змінити. Згідно з цими авторами, зміна фундаментальної настанови стосовно Бога ще менше трапляється у сфері статевості, де особа порушує моральний порядок не зовсім умисно і відповідально, а, радше під впливом пристрастей, слабкості, незрілості, інколи навіть через ілюзію, що таким чином виявить любов до іншого. До цих причин часто додається тиск суспільного середовища.

В дійсності, саме фундаментальна настанова в кінцевому підсумку визначає моральну вдачу особи. Але вона може бути повністю змінена окремими діями, особливо, як це часто трапляється, коли вони були підготовані попередніми, більш поверховими діями. Незалежно від прикладів, є помилкою говорити, що окремих вчинків не достатньо, щоб здійснити смертний гріх.

Згідно з вченням Церкви, смертний гріх, який противиться Богу, не полягає тільки у формальному і прямому спротиву заповідям любові. Його також зустрічаємо у випадку цього спротиву справжній любові, який міститься у кожному умисному порушенні кожного морального закону у важливих питаннях.

Христос Сам вказав на подвійну заповідь любові як на основу морального життя. Адже ж на ці заповіді спираються «увесь закон і пророки».(22) Тому вона включає інші окремі приписи. Справді, юнакові, який запитав: «... що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?», Ісус відповів: «... як хочеш увійти в життя, додержуй заповідей... не вбивай, не чини перелюбу, не кради, не свідкуй криво, поважай батька-матір і люби ближнього твого, як себе самого».(23)

Тому особа чинить смертний гріх не лише тоді, коли її вчинок випливає з прямої зневаги до любові Бога та ближнього, але також і тоді, коли вона свідомо і вільно, без огляду на причину, вибирає те, що серйозно неупорядковане. Тому що в цьому виборі, як було сказано вище, є вже включена зневага Божественної заповіді: особа відвертається від Бога і втрачає любов. Тепер, відповідно до християнської традиції та вчення Церкви, а також відповідно до здорового глузду, моральний уклад статевості включає такі високі цінності людського життя, що кожне пряме порушення цього укладу об’єктивно є серйозним. (24)

Це правда, що у гріхах статевого порядку, з огляду їх вид і причини, значно частіше трапляється так, що дана згода, не є цілком свобідною. Цей факт засвідчує, що треба бути обережним у судженнях стосовно відповідальності суб’єкта. У цьому питанні особливо доречно згадати такі слова зі Святого Письма: «Чоловік дивиться на лице, Господь же дивиться на серце».(25) Проте, хоча варто бути обачним у судженнях про суб’єктивну важкість кожної гріховної дії, то з цього у жодному разі не випливає можливість притримуватися погляду, що смертні гріхи у сфері статевості не здійснюють.

Тому душпастирі повинні виявляти терпеливість та доброту; але їм не дозволено представляти Божі заповіді як нечинні, ані безпідставно применшувати людську відповідальність. «Неприховування нічого зі спасенного вчення Христа є визначною формою виразу любові до душ. Воно повинно завжди супроводжуватись терпеливістю і любов’ю; Господь сам дав приклад спілкування з людьми. Прийшовши не судити світ, а спасти його, Він, щоправда, був непримиренним супроти зла, але милосердним до людей».(26)

ХІ

            Як було вже сказано, мета цієї декларації – привернути увагу вірних у сьогоднішніх обставинах до певних помилок та способів поведінки, яких вони повинні остерігатися. Проте, чеснота чистоти в жодному разі не зводиться до уникання уже названих помилок. Вона скерована до досягнення вищих і позитивніших цілей. Це чеснота, яка стосується цілої особистості, її внутрішньої та зовнішньої поведінки.

Кожен повинен володіти цією чеснотою відповідно до свого стану: для одних це означатиме дівицтво чи целібат, посвячений Богові, який є надзвичайним шляхом легшого віддання себе з нерозділеним серцем тільки Богові.(27) Для інших це матиме форму, визначену моральним законом, в залежності від того, чи вони одружені, чи самотні. Яким би не був життєвий стан, чистота не є тільки зовнішнім станом; вона повинна очищати серце особи згідно зі словами Христа: «Ви чули, що було сказано: Не чини перелюбу. А Я кажу вам, що кожний, хто дивиться на жінку з пожаданням, той вже вчинив перелюб з нею в своїм серці».(28)

Чистота включена у ту стриманість, яку св. Павло зачисляє до дарів Святого Духа, коли він засуджує хтивість як хибу, особливо негідну для християн і як таку, що загороджує вхід у Царство Небесне.(29) «Це ж саме воля Божа: святість ваша, щоб ви стримувались від розпусти, щоб кожен з вас умів тримати своє тіло у святості і пошані, не в пристрасті жагучій, як погани, які не знають Бога, не надуживаючи і не кривдячи в цій справі свого брата... Бо Бог нас покликав не до нечистоти, а до святості. Тому, отже, хто на це не зважає, той не чоловіка зневажає, а Бога, що нам дає свого Святого Духа». (30) «Розпуста й усяка нечистота та захланність щоб і не згадувались між вами, як це й личить святим. Так само безсоромність чи балачки безглузді й порожні жарти, – воно бо непристойне; а радше – дякуйте Богові. Бо знайте, що жодний розпусник чи нечистий, чи захланний, що є ідолослужитель – не матимуть спадщини у Христовім і Божім царстві. Нехай ніхто вас не зводить марними словами, бо, власне, через це спадає гнів Божий на синів бунтівливих. Не майте, отже, нічого спільного з ними! Ви були колись темрявою, тепер же – світлом у Господі: поводьтеся ж як діти світла. Плід світла є в усьому, що добре, що справедливе та правдиве».(31)

Крім того, апостол вказує на особливі християнські мотиви практикування чистоти, коли він засуджує гріх розпусти не тільки в тому, що цей вчинок завдає шкоди ближньому або суспільному порядку, але тому що розпусник ображає Христа, Який відкупив його Своєю кров’ю, і членом Якого він є, та ображає Святого Духа, храмом, якого він є. «Ви ж знаєте, що тіла ваші – члени Христові... Усякий гріх, що його чинить людина, є поза її тілом; а хто чинить розпусту, грішить супроти власного тіла. Ви ж знаєте, що ваше тіло – храм Святого Духа, який живе у вас. Його ви маєте від Бога, тож уже не належите до себе самих. Ви бо куплені високою ціною! Тож прославляйте Бога у вашому тілі!»(32)

Наскільки вірні високо шанують цінність чистоти та її необхідну роль у житті мужчин та жінок, настільки краще вони будуть сприймати духовним відчуттям її моральні вимоги і поради. У цей самий спосіб вони будуть краще знати, як прийняти і втілити, в дусі послуху вченню Церкви, те, що чиста совість диктує у кожному конкретному випадку.

ХІІ

Св. апостол Павло яскраво описує болючий внутрішній конфлікт особи, поневоленої гріхом: конфлікт між «законом його розуму» і «законом гріха, який живе у його членах», та який держить його у полоні.(33) Але людина може звільнитися від свого «тіла, підлеглого смерті» через благодать Ісуса Христа.(34) Цією благодаттю насолоджуються ті, хто був оправданий нею і, кого «закон духу життя у Христі Ісусі звільнив від закону гріха і смерті».(35) Саме тому апостол благає їх: «Нехай, отже, не панує гріх у смертнім вашім тілі, щоб вам коритися його пожадливостям».(36)

Це звільнення, яке чинить людину здатною до служіння Богові у новизні життя, не знищує, однак, хтивості, яка походить від первородного гріха, ні спонук до злого у цьому світі, який є «у владі лукавого».(37) Саме тому апостол напучує вірних долати спокуси силою Божою (38) і «дати відсіч хитрощам диявольським»(39) вірою, пильною молитвою (40) і суворістю життя, що підпорядковує тіло Духові. (41)

Християнське життя, в наслідуванні Христа вимагає від кожного «зректися себе і нести свій хрест щоденно» (42) в надії нагороди, бо «якщо ми з Ним померли, то з Ним будемо і царювати».(43) Згідно з цими настійливим напучуванням, вірні нашого часу, більш ніж будь-коли повинні уживати засобів, які Церква завжди рекомендувала для життя в чистоті. Цими засобами є: дисципліна чуттів та розуму, пильність і розсудливість в униканні нагод до гріха, дотримання скромності, помірність у відпочинку, здорові заняття, палка молитва та часте прийняття Тайни Покаяння і Євхаристії. Молодим людям слід особливо щиро плекати відданість Непорочній Богоматері і брати за приклад життя святих та інших вірних, особливо молодих, які відзначалися практикуванням чистоти.

Особливо важливо, щоб кожен високо шанував чесноту чистоти, її красу та її приваблюючу силу. Ця чеснота підсилює гідність людської особи й дає їй можливість любити правдиво, безкорисливо, неегоїстично, з повагою до інших.

ХІІІ

Єпископи повинні навчати вірних моральному вченню про статеву моральність, наскільки б великі не були труднощі у здійсненні цієї праці з огляду на поширені сьогодні ідеї і практики. Цю традиційну доктрину потрібно глибше вивчати. Її треба подавати таким чином, яким можливо належно просвітити сумління тих, хто зіткнувся з новою ситуацією, та збагатити розрізненням усіх елементів, які можуть правдиво й корисно привернути увагу до значення та цінності людської статевості. Необхідно вірно зберігати та навчати принципів та норм морального життя, повторно стверджених цією декларацією. Особливо необхідно зробити усе, щоб вірні розуміли, що Церква зберігає ці принципи не як старі та непорушні забобони, не через маніхейські упередження, як це часто стверджують, але радше тому, що вона знає з певністю, що вони є у повній гармонії з божественним порядком творіння та духом Христа, й тому також – з людською гідністю.

Завданням єпископів є також пильнувати, щоби правильну доктрину, осяяну вірою та проваджену Учительським Урядом Церкви, викладали на богословських факультетах та в семінаріях. Єпископи повинні також забезпечити, щоби сповідники просвічували сумління людей, та щоб катехитичні повчання подавалися у досконалій вірності католицькій доктрині.

На єпископах, священиках та їхніх помічниках лежить завдання застерігати вірних від помилкових думок, які часто зустрічаються у книжках, періодичних виданнях та на громадських зустрічах.

Батьки, на першому місці, а також вчителі повинні докладати зусиль, щоб вести своїх дітей та учнів шляхом цілісного виховання до психологічної, емоційної та моральної зрілості, відповідно до їхнього віку. Тому вони повинні розсудливо подавати інформацію, яка відповідає їхньому віку, ретельно виховувати їх волю згідно з християнською мораллю не лише порадами, але понад усе – власним життєвим прикладом, покладаючись на Божу поміч, яку вони одержать у молитві. Батьки та вчителі повинні також захищати молодь від багатьох небезпек, яких вона ще не зовсім усвідомлює.

Митці, письменники та усі, хто використовує засоби масової інформації, повинні виконувати професійні обов’язки згідно з їхньою християнською вірою та чітким усвідомленням величезного впливу, який вони можуть мати. Їм слід пам’ятати, що «усі повинні розглядати першість об’єктивного морального порядку як абсолютну» (44), і що це неправильно, коли вони надаватимуть перевагу будь-яким так званим естетичним цілям, матеріальним вигодам, або успіху. Неважливо, чи йде мова про художній витвір чи літературний твір, громадські розваги, чи подання новин, – кожна особа у своїй сфері повинна виявляти тактовність, обачність, поміркованість та справжнє відчуття цінностей. У цей спосіб, далеко від сприяння вседозволеності, кожна особа буде робити свій внесок в контролювання цієї сфери і навіть у творення здоровішого морального суспільного клімату.

Зі свого боку, усі миряни, з огляду на свої права та обов’язки у справі апостоляту повинні докладати зусиль і діяти таким самим чином.

І на завершення, кожному слід пригадати слова Другого Ватиканського Собору: «Цей священний Собор також стверджує, що діти та молодь мають право бути заоохочуваними зважувати моральні цінності чистою совістю та приймати їх за власним вибором, знати і любити більш адекватно. Отже, Собор щиро благає всіх, хто керує народами чи відповідає за справу виховання, пильнувати, щоб молодь ніколи не була позбавлена цього священного права» (45).

На аудієнції, наданій 7 листопада 1975 року, нижчепідписаному префекту Конґреґації у справах віровчення, верховний понтифік з божественного провидіння папа Павло VІ схвалив цю «Декларацію про деякі питання статевої етики», підтвердив та розпорядився її опублікувати.

Дано в Римі, Конґреґацією у справах віровчення, 29 грудня 1975 року.

 

Франьйо Кардинал Шепер
Префект
 
Жером Гамер, O.P.
Титулярний Єпископ Лоріюм
Секретар

 

Примітки:
1. Пор.: Документи Другого Ватиканського Собору, Душпастирська Конституція про Церкву у сучасному світі "Gaudium et Spes" / "Радість та надія", 47 ААS 58 (1966), с.1067
2. Пор.: Апостольська конституція "Regimini Ecclesiae Universae," 29 (15 листопада 1967) ААS 89 (1967), с.1067
3. "Радість та надія," 16 ААS 58 (1966), с.1037
4. Ів 8, 12
5. Документи Другого Ватиканського Собору, Декларація "Dignitatis Humanae" / "Гідність людини" 3 AAS 58 (1966), с.931
6. 1 Тим 3, 15
7. "Гідність людини," 14 AAS 58 (1966), с.940 ; Пор.: Пій ХІ, енцикліка "Casti Connubii" / "Цнотливі подруги," 31 грудня 1930 AAS 22 (1930), cc.579-580; Пій ХХІ, звернення 2 листопада 1954 ААS 46 (1954), cc.671-672 ; Іван ХХІІІ, енцикліка "Mater et Magistra" / "Мати і учителька," 15 травня 1961 AAS 53 (1961), с.457; Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae," 4, 25 липня 1968 AAS 60 (1968), c.483
8. Пор.: Документи Другого Ватиканського Собору, декларація "Gravissimum Educationis," 1, 8: AAS 58 (1966), cc.729-730; "Радість та надія," 29, 60, 67 AAS 58 (1966), сс.1048, 1049, 1080-1081, 1088-1089
9. "Радість та надія," 51 AAS 58 (1966), с.1072
10. Там само; Пор.: також 49 loc cit, cc.1069-1070
11. Там само, 49, 50 loc cit, cc.1069-1072
12. Наша декларація не йде у подальші деталі щодо норм статевого життя у сім'ї; ці норми були чітко висвітлені в енцикліці "Casti Connubii" та "Humanae Vitae."
13. Пор.: Мт 19, 4-6
14. І Кор 7,9
15. Пор.: Еф 5, 25-32
16. Статеві стосунки поза шлюбом є офіційно засуджені у 1 Кор 5, 1; 6, 9; 7, 2; 10, 8; Еф 5, 5; 1 Тим 1, 10; Євр 13, 4; і з визначених причин у 1 Кор 6, 12-20
17. Пор.: Інокентій IV, лист "Sub catholica professione", 6 березня 1254, DS 835; Пій ІІ, "Propos damn in Ep Cum sicut accepimus", 13 листопада 1459, DS 1367; декрети видані Sacrum Officium (тепер Конґреґація у справах доктрини віри), 24 вересня 1665, DS 2045; 2 березня 1679, DS 2148; Пій XI, енцикліка "Casti Connubii" / "Цнотливі подруги", 31 грудня 1930, AAS 22 (1930), с.558-559
18. Рим 1, 24-27: “Тому й передав їх Бог за похотями їхнього серця на нечистоту, щоб вони самі сквернили власні тіла між собою. Вони замінили Божу правду на неправду і честь віддавали і служили створінню радше, ніж Творцеві, котрий благословен повіки. Амінь. За це ж і видав їх Бог пристрастям ганебним, бо їхні жінки змінили природні вживання на протиприродні; так само і чоловіки, полишивши природні вживання з жінкою, розпалилися своєю пожадливістюодин до одного, чинячи ганьбу, чоловіки на чоловіках, і приймаючи на собі самих належну плату свого блуду.” Див. також, що св. Павло каже про "masculorum concubitores" (співжиття чоловіків) у 1 Кор 6, 10; 1 Тим 1, 10.
19. Пор.: Лев ІХ, лист "Ad splendidum nitentis", 1054, DS 687-688, декрет, виданий Sanctum Officium, 2 березня 1679, DS 2149; Пій ХІІ, "Allocutio", 8 жовтня 1953, ААS 45 (1953), c.687-688 ; 19 травня 1956, AAS 58 (1956), c.472-473
20. "Радість та надія," 51 AAS 58 (1966), c.1072
21. "… соціологічні спостереження є корисними для кращого виявлення моделей мислення людей певної місцевості, занепокоєння та потреби тих, яким ми звіщаємо слово Боже, а також опір, який чиниться цьому сучасним міркуванням через широкорозповсюджене уявлення, що поза наукою не існує розумних форм знання, все ж висновки, зроблені з таких спостережень, не можуть самі по собі бути вирішальний критерій правди," Павло VI, апостольське повчання "Quinque iam anni", 8 грудня 1970, AAS 63 (1971), c.102
22. Мт 22, 38. 40.
23. Мт 19, 16-19.
24. Пор.: примітка 17 та 19 Декрет, виданий Sanctum Officium, 18 березня 1666, DS 2060; Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae" / "Людське життя," 13, 14 AAS 60 (1968), c.489-496
25. Сам 16, 7.
26. Павло VI, енцикліка "Humanae Vitae" / "Людське життя," 29 AAS 60 (1968), c.501
27. Пор.: 1 Кор 7, 7. 34; Тридентійський Собор, сесія XXIV, кан. 10, DS 1810; Другий Ватиканський Собор, конституція "Lumen Gentium" / "Світло народів," 42, 43, 44, AAS 57 (1965), с. 47-51; Синод єпископів, "De Sacerdotio Ministeriali" / "....", част. ІІ, 4, b, AAS 63 (1971), c.
28. Мт 5, 27-28.
29. Пор.: Гал 5, 19-23; 1 Кор 6, 9-11.
30. 1 Сол 4, 3-8; Пор.: Кол 3, 5-7; 1 Тим 1, 10.
31. Еф 5, 3-8; Пор.: 4, 18-19.
32. 1 Кор 6, 15. 18-20.
33. Пор.: Рим 7, 23.
34. Пор.: Рим 7, 24-25.
35. Пор.: Рим 8,2.
36. Рим 6, 12.
37. 1 Ів 5, 19.
38. Пор.: 1 Кор 10, 13.
39. Еф 6, 11.
40. Пор.: Еф 6, 16. 18.
41. Пор.: 1 Кор 9, 27.
42. Лк 9, 23.
43. ІІ Тим 2, 11-12.
44. Декрет Другого Ватиканського Собору "Inter Mirifica", 6 AAS 56 (1964), c.147
45. "Gravissimum Educationis", 1 AAS 58 (1966), c.730