Підпільна семінарія отця Михайла Косила. Свідчення
  • Птн, 24/02/2017 - 12:39

Від часу становлення підпільної семінарії

Наприкінці 60-х років ісповідники віри єпископи Семеон Лукач й Іван Слезюк благословили і призначили отця Михайла Косила ректором підпільної духовної семінарії з метою виховання священиків. З «косилівської» семінарії вийшло 20 священиків, серед яких – митрополит Василь Семенюк. Священики-вихованці отця Михайла підтримали УГКЦ в час її виходу з підпілля, служачи на парафіях Надвірнянщити та Яремчанщини, так само як і отці-студити з Дори. Дехто поїхав на Тернопільщину, звідки були родом. Ті семінаристи, що не завершили навчання, стали студентами Івано-Франківського теологічного інституту (тепер духовна семінарія).

Варто підкреслити, що «косилівська» семінарія не мала окреслень звичної нам семінарії: не було ні конкретних приміщень, ні викладацького складу – це була спільнота, в якій свого часу визріло пару десятків молодих хлопців, а в майбутньому – священиків, загартованих духовно й фізично. Є й багато семінаристів, які не були знайомі з отцем, але пройшли формацію за його «програмою».

Особа отця Михайла Косила і виховання семінаристів

Сам отець Михайло, готуючи семінаристів, навчав та готував їх не тільки до екстремального підпільного служіння, але також й до служіння у великих храмах. З цією думкою семінаристи мали практичні заняття, де, наприклад, вчилися літургійній практиці, обкаджуючи «кадилом» умовний престол, рухаючись як диякони в святилищі, тощо. Отець вірив, що брати дочекаються волі Церкви. Така практика дуже пригодилася семінаристам у майбутньому.

Ректор підпільної семінарії був справжнім скарбом для семінаристів, оскільки носив, здавалося, всі таланти, необхідні для навчання семінаристів: крім теоретичних знань і практичних навиків служіння, якими ділився, він мав ідеальний слух та неабиякі музичні здібності. Співу семінаристів вчив навіть у поїзді, в тому числі – церковно-слов’янською мовою.

Вихованням студентів отець також займався сам, плекаючи у юнаків віру, відвагу, чесність і чисту совість, а також – жертовність, адже в будь-який момент хтось міг попастися до рук КДБ і важливо було не згадати жодного іншого імені, крім свого і Божого. Саме, призивання подумки Божого Імені дарувало неймовірні порятунки з надскладних фізичних чи моральних ситуацій.

Особливості життя підпільного духовенства та навчання семінаристів

Щоб не викликати підозри у влади і щоби прогодувати себе, священики й семінаристи підпільної Церкви влаштовувалися на державні роботи. Дуже часто священики шукали позмінну роботу, щоб можна було звільнити собі кілька днів, наприклад, для поїздок до віддалених і розсіяних містами й селами громад. Тому посади кочегара або сторожа користувалися серед нашого духовенства популярністю, дозволяючи працювати позмінно. Щодо отця-ректора Михайла, він працював на пасіці. Дякувати Богу, пасіка була віддалена від людей і до неї треба було йти лісовою дорогою через гори. Дуже часто помічниками пасічника були семінаристи – щоб можна було легально бути разом. Йдучи з отцем на пасіку, брати жваво спілкувалися з виховником, навчаючись історії Церкви, катехизму, Святому Письму, релігієзнавству й сектознавству – всьому тому, що необхідно було для інтелектуального розвитку семінариста. Коли до отця Михайла приходили хлопці-студенти, то він обов’язково наказував їм спочатку завершити навчання.

В семінарії екзамени виглядали як співбесіда. Отець терпляче готував братів до того моменту, доки вони не освоїли весь матеріал. Тому не було якихось оцінок, а лише –  «здав» або «не здав». Специфікою навчання було й те, що семінарист не мав права робити будь-які записи і тому приходилося все запам’ятовувати. Оскільки була велика проблема з літературою, деякі книги  переписували, а потім їх зберігали у потаємних місцях. Тож, були схованки для забороненої літератури, але нерідко в пригоді ставала література, якою користувалася Московська патріархія: мінеї, тріодь, інше – ці книги можна було дістати легально.

Свячення дияконів  і підпільна каплиця

Час свячень дияконів та священиків вибирався із прив’язкою до радянських свят і це було не випадково, бо в такі дні пильність КДБ, напевне, послаблювалася у зв’язку зі святкуваннями. Свячення відбувалися в підпільній каплиці, яку отець Михайло влаштував на горищі. Там у визначений час (що було дуже рідко) встановлювався невеличкий розкладний «іконостас», престол – все це отець змайстрував своїми руками. Дальматики у час свячень у дияконів не було, лиш клали на руку орар. Фотографії на пам’ять також робити не дозволялося. Уявити собі: після свячень диякон чи священик чимшвидше мусів уникнути центру уваги, бо зразу його цінність в очах спецслужб зростала в рази.

Конспірація і вага свідчень

Семінарія отця Михайла Косила, виконавши свою надважливу роль у збереженні УГКЦ,  вже у час виходу з підпілля припинила свою діяльність. «Косилівська» семінарія не залишила жодних засновницьких чи установчих документів, не було написано уставу й не велося підпільної канцелярії, оскільки будь-яке документування діяльності семінарії загрожувало б виявленню та глобальному арешту осіб, причетних до цієї установи. Тому, ще більшої ваги набувають свідчення очевидців подій, що відбувалися навколо постаті о. Михайла Косила.

Чотири генерації «косилівців»

Священиків, що недавно були нашими гостями, можна віднести до чотирьох різних генерацій. Перша генерація – отець мітрат Іван Бойко, що був висвячений у 1974 році. До другої можемо віднести отця Івана Качанюка, який теж висвячений за підпілля Церкви. Наступна генерація - о. Богдан Іванюк, який виховувався у підпільні часи, але висвячений вже у 1990 році. Розмову ми вели з о. Петром Голінеєм – четверта генерація –  він «бачив підпілля краєм ока та виховувався у легальних умовах, але має дотичність до тої школи через спосіб своєї формації як священика». Отець Петро дослідив історію семінарії і тепер створює наукову базу дослідження феномену «косилівської» семінарії.

Особисті свідчення священиків та перегляд документального фільму про о. Михайла Косила

Зі слів отця Петра дізнаємось, що до семінарії вступали завдяки особистому контакту з підпільною Церквою, зберігаючи максимальну конспірацію. Вступних екзаменів як таких не існувало; жодних записів, журналів; дуже рідко велися записи конспектів, які теж потрібно було ховати від влади. Будь-який конкретний семінарійний запис у руках КДБ послужив би доказом у кримінальній справі проти отця Михайла Косила на суді. Доречі, отець Михайло на той час вже відбув два ув’язнення в 1958 і 1961 році. І кожен суд тоді міг припинитися, коли б підсудній підписав згоду про перехід до Російської Церкви.

Повертаючись до нашої зустрічі в стінах КТДС, згадаємо про документальний фільм «Ісповідник віри о. м. Михаїл Косило», після якого отці мали бесіду з семінаристами, щоб поділитися досвідом. А досвід священиків-косилівців справді перегукнеться з досвідом семінаристів сучасної Київської семінарії, бо і нам прийдеться на початках служити у невеличких кімнатах, або квартирах чи навіть – під відкритим небом. Хтозна, чи матимемо й ми з перших днів церковний посуд, необхідні богослужбові книги, або ризи. Саме тому досвід «косилівців» є такий цінний для нашої спільноти, яка наразі складається з 23 семінаристів.

Після перегляду фільму, ми слухали свідчення підпільних священиків, один з яких, доречі, хрестив нашого віце-ректора отця Андрія Чорненка:

«Священики ніколи не носили з собою церковних речей, а йдучи на богослужіння, необхідні речі несли переважно жінки між особистими речами в сумках чи при собі. Коли приходили до приміщення, там теж не було нічого такого, що б могло вказувати на богослужбові практики: замість чаші використовували фужери, ілитоном була звичайна чиста хустина, тарілка замість дискоса, ложка і ножик – все це побутові речі.»

«КДБ при обшуках звертали увагу на всі деталі. Вони навіть запитували підозрюваних господарів, чому в холодильнику багато масла.»

«Люди імен священиків не знали, а говорили: "той біленький" чи "той чорненький" - за кольором волосся. Коли хтось питав , як отця звати - це кидало підозру, що вивідують для КДБ.»

Як семінаристів карали за порушення дисципліни: "Тоді часто потрібно було говорити впівголоса, але "хлопці тихо не говорять ". Отець підходить і запитує: "Ти сміявся?! Я добу їсти не буду!" Брат мусів просити вибачення і просити, щоб отець-ректор не постив."

"Якби не вірні люди - ми би нічого не були варті - нас би заарештували."

"Закон забороняв служити "під відкритим небом". Коли затримали отця і дяка через відправляння Богослужень, то оправданням священика стало те, що "під-час служби над ними небо не відкривалося". Таке своєрідне буквоїдство порушників радянського закону разом з відважним гумором інколи рятувало переслідуваних від арешту й обходилося штрафами.

«Часто священиків не арештовували по тій причині, що більшу користі бачили у вербуванні їх для співпраці, щоб отримувати від «зламаних» священиків інформацію про підпільну Церкву. На допитах у стінах КДБ велися інколи й дуже відверті розмови, коли самі працівники служби виявляли повагу до незламних духом «ворогів народу», бо тут теж не любили зрадників», а, отже, - й цілу радянську систему.

Спогади Блаженнішого Святослава (Шевчука) про подвижника підпілля – о. Михайла

Доречі, отець М. Косило справив вирішальний вплив на священиче покликання Блаженнішого Святослава (Шевчука), зокрема, скріпивши своїм прикладом безженства майбутній вибір Патріарха. Про це свідчить сам Глава Церкви, також, підкреслюючи ревність отця Михайла Косила і ставлячи його як приклад для наслідування: «Коли священик перед престолом на Літургії жертвує Тіло Христове, а не жертвує себе - він погано служить".

Подяка

Від нас, братів-семінаристів, щиро дякуємо отцям з підпілля за свідчення, а ректорату, зокрема, отцю Петрові Жуку – за можливість такої зустрічі.

Як це часто буває у благословенний час – отримали ми більше, ніж цього сподівалися, тим паче, що отці-косилівці подарували Київській семінарії плащаницю. Згодом вона стане окрасою майбутнього храму, що в проекті розбудови КТДС.

Розмовляв бр. Василь Пишкович