Питання до ісламу
  • Чтв, 16/10/2014 - 20:46

Лекція Бенедикта XVI, прочитана 2006 року, не була ніякою нетактовністю чи промахом. Папа з науковою точністю ставив питання про іслам. Питання, які з перспективи злочинів, що діються у Сирії чи Іраку, набирають драматичної актуальності.

Повідомлення, які надходять із Сирії, Іраку чи Нігерії, лякають і жахають щоразу сильніше. Сцени жорстокості щодо неповинних людей кружляють інтернетом. Християнські спільноти, які жили століттями в Іраку та Сирії, на сьогодні майже повністю винищені. Самозвана «Ісламська держава» набирає сил. У Нігерії джихадисти з Боко Харам проголошують постання чергового халіфату. У багатьох арабських країнах після часу т. зв. Арабської весни запанував хаос, насильство, невпевненість. Поза межами ісламського світу мусульманські спільноти виявляються поділеними і посвареними. Неухильно насувається питання про іслам. Чому в багатьох ісламських країнах так багато конфліктів, ненависті, насильства? Чи джихадисти, які закликають до священної війни з невірними, це узбіччя суспільства, дегенерація справжнього ісламу? Якщо так, то чому це «узбіччя» таке широке? Чи може бути відповіддю на політичний войовничий ісламізм перетворення сотень мільйонів мусульман у добрих світських лібералів? Це очевидна маячня. Джордж Вайгель нагадує славетний виступ Бенедикта XVI у Реґенсбурзі, який відбувся 2006 року. Папа тоді говорив про діалог з ісламом, але ніхто не хотів його слухати. Медіа зробили з цієї проникливої і, як виявилося, пророчої лекції «великий промах». Папа вказав на два найважливіші виклики, які стоять перед ісламом. Ідеться про те, щоб знайти відповідь на два питання: чи у власній релігійній традиції мусульмани спроможні знайти розуміння для релігійної толерантності, а також чи зуміють вони відділити у публічному житті релігійну владу від політичної, так само у згоді з власною релігією. Католицька Церква мала у своїй історії певні перехідні проблеми з відповідями на ці два питання. Але остаточно і в повній згоді з істиною, яку проголошує, Церква висловилася за релігійну свободу та незалежність духовної влади від політичної. Чи спроможна ісламська релігія пройти такий шлях?На це питання остаточно можуть відповісти тільки самі мусульмани. Від цього питання та відповіді на нього залежить доля багатьох невинних людей, залежить доля світу.

Реабілітований Реґенсбурґ

Увечері 12 вересня 2006 року ми були із дружиною в краківському ресторані разом із польськими друзями, коли до мене подзвонив збуджений італійський ватиканіст і, зловживаючи одним вульгарним прикметником, запитав, що я думаю про «цю скажену промову папи про мусульман». Це для мене було першим сигналом, що зграя незалежних умів у світовій пресі скерувала свої жала в лекцію Бенедикта XVI у Реґенсбурзі, наліпивши на неї ярлик «промаху». Медіа розтріпували це визначення вже до кінця понтифікату Бенедикта.

З перспективи восьми років виступ у Реґенсбурзі виглядає повністю інакше. Ті, хто його насправді прочитав 2006 року, зрозуміли, що Бенедикт XVI (будучи далеким від учинення «промаху») з науковою точністю роздумував над двома основоположними питаннями. Відповіді на них справили глибокий вплив на громадянську війну, яка точиться всередині ісламу. Результат цієї війни визначить, чи іслам у ХХІ столітті буде безпечний для своїх власних сповідників, а також для світу загалом.

Перше питання стосувалося релігійної свободи: чи спроможні мусульмани знайти у межах власних релігійних та інтелектуальних засобів аргументи на користь релігійної толерантності (також і толерантності щодо тих, хто переходить з ісламу в інші релігії)? Бажаний напрям відповіді на це питання, як запропонував папа, міг би провадити з часом (тобто з плином століть) до вироблення якоїсь більш цілісної ісламської теорії релігійної свободи.

Друге питання стосувалося структури ісламських суспільств. Чи зуміють мусульмани знайти — знову ж таки, у власних духовних та інтелектуальних багатствах — аргументи на користь розділення релігійної та політичної влад у справедливій державі? Бажаний напрям відповіді на це питання міг би зробити мусульманські суспільства більш гуманними для них самих, а також менш небезпечними для сусідів. Зокрема якщо би це було пов’язане з теоретично можливою ісламською версією релігійної толерантності.

Бенедикт XVI продовжував свою ідею, наводячи на думку, що діалог між католиками та мусульманами міг би зосередитися на цих двох взаємопов’язаних питаннях. Папа відкрито визнав, що сама Католицька Церква відбула тяжку боротьбу за вироблення поняття релігійної толерантності.

Церква не бере участі в управлінні державою, але відіграє ключову роль у громадянському суспільстві. Церква дійшла до благополучного розв’язання цього питання, не піддавшись світській політичній філософії, а користуючись досягненнями сучасної політики, сягала назад по власну традицію. Там вона наново відкрила наявні в ній здавна способи мислення про віру, релігію та суспільство, які загубилися на просторі часу. Завдяки цьому Церква змога виробити своє вчення на тему справедливого суспільства.

Чи можливий в ісламі такий процес відкриття та розвитку? Саме це було тим ВЕЛИКИМ ПИТАННЯМ, що його поставив Бенедикт XVI під час лекції в Реґенсбурзі. Стало трагедією історичного виміру, що цього питання спершу не зрозуміли, а потім проігнорували. Наслідки цього нерозуміння і занедбання — а також інших численних нерозумінь і занедбань — стають нині очевидними жахливим способом по всьому Близькому Сходові. Кожного десятого втрачають стародавні християнські спільноти. Варварства, такі як розп’яття і вбивства християн, шокують Захід, який уже нині ніщо не спроможне шокувати. Ми бачимо нестабільні держави і остаточний занепад надії на те, що Близький Схід у ХХІ столітті зможе вилікуватися зі своїх численних культурних і політичних хвороб, аби знайти шлях до більш гуманістичного майбуття.

Я переконаний, що Бенедикт XVI не дістає задоволення від того, що історія виправдала його лекцію в Реґенсбурзі. Але його критики з 2006 року могли би зробити іспит совісті на тему масового засудження, яким ударили в нього вісім років тому. Мали би визнати те, що погано його тоді зрозуміли, і це було би прекрасним першим кроком у спротиві власній неосвіченості щодо ісламської громадянської війни, яка серйозно порушує мир на світі у ХХІ столітті.

Що ж до розмови про майбутнє ісламу, яку запропонував Бенедикт XVI, — ну, тепер вона виглядає мало можливою. Але якби мала відбутися, то християнські очільники мусять приготувати шлях до неї, відкрито вказуючи на патологію ісламізму та джихадизму. Вони мусять нарешті покінчити з антиісторичним перепрошуванням за колоніалізм ХХ століття (яке наслідує найгірші приклади академічного белькотіння Заходу про арабський світ ісламу). Вони також повинні публічно визнати, що вжиття збройних сил у спосіб розсудливий і пропорційний, тими, хто має волю та засоби для захисту невинних у конфронтації з кривавими фанатиками, відповідальними за панування терору в Сирії та Іраку, — моральне і обґрунтоване.

Джордж Вайґель, Gość Niedzielny  


Паломництво Святими місцями