Серед численних напрацювань з історії та археології давнього Пліснеська, окреме місце займає оригінальна гіпотеза про місцеве походження рівноапостольної княгині Ольги (р. н. невідомий – † 969). Автор припущення – львівський історик Ігор Мицько. Своїм дослідженням він зацікавив не лише науковців, але й широке коло громадськості. Сенсаційна доповідь була виголошена на перших “Ольжиних читаннях” ще у 2005 р. Згодом, за її матеріалами вийшла праця І. Мицька (Мицько І. Пліснеськ – прабатьківщина княгині Ольги // Матеріали конференції “Ольжині читання”. Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. – Л., 2006. – С. 61–81). Окремі сторони гіпотези дослідника пізніше були підняті у низці інших його праць (Мицько І. Родовід княгині Ольги за європейським епосом // Другі “Ольжині читання”. Пліснеськ–Львів. 14–15 червня 2007 року. – Л., 2007. – С. 18–34; Його ж. Свята Ольга в епосі України // Треті “Ольжині читання”. – Пліснеськ, 31 травня 2008 року. – Л., 2009. – С. 27–39; Його ж. Угорські сюжети в біографії княгині Ольги // Україно-угорські етюди. – Л., 2010. – Вип. 1. – С. 28–42; Його ж. Пліснеський сюжет “Слова о полку Ігореві” // Четверті “Ольжині читання”. Пліснеськ, 16 травня 2009 року. – Л., 2010. – С. 26 34; Його ж. До історії поширення у Європі переказів про княгиню Ольгу // П’яті “Ольжині читання”. Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Л., 2011. – С. 3–12; Його ж. Українсько-чеські зв’язки та історія Підгір’я Х–ХІ століття // П’яті “Ольжині читання”. Пліснеськ. 7 травня 2010 року. – Л., 2011. – С. 67–68; Його ж. Волинський Олеськ: етимологія назви та час заснування // Старий Луцьк. – Луцьк, 2012. – Вип. 8. – С. 16–25; Його ж. Чоловіки княгині Ольги Олегівни // Минуле і сучасне Волині та Полісся. Християнство в історії і культурі Володимира-Волинського та Волині. – Луцьк, 2013. – Вип. 47. – С. 227–235; Його ж. Найдавніше житіє святої Ольги [Електронний ресурс] // Збруч. – Л., 2014. – Режим доступу: https://goo.gl/zXX4mQ; Його ж. Генеалогічне дерево наших найдавніших правителів [Електронний ресурс] // Збруч. – Л., 2015. – Режим доступу: https://goo.gl/gtYhyu; Його ж. Болгарське коріння Володимира Святославовича [Електронний ресурс] // Збруч. – Л., 2015. – Режим доступу: https://goo.gl/dzsJ3D; Його ж. Місце народження кн. Ольги. Фальсифікація в літопису? [Електронний ресурс] // Збруч. – Л., 2016. – Режим доступу: https://goo.gl/ezF2jg; та ін.). Надалі мала місце хороша популяризація дослідження, у т.ч. через засоби масової інформації. Й нині, мало не кожен шанувальник давньої історії України на наших теренах, принаймні чув про таку версію, якщо вже не відносить її у ранг незаперечних історичних фактів.

Отож, аналізуючи чотири версії походження княгині Ольги (“псковську”, “новгарадську”, “болгарську” та “половецьку”), І. Мицько дійшов висновку, що жодну з них не слід розглядати як достовірну. Які ж основні аргументи вченого були покладені в основу його версії? Що стоїть за сенсаційною звісткою? Адже, погодьмося, не кожен день українська історична наука підкріплюється подібного роду відкриттями.

Відтак, коротко розглянемо основні аргументи І. Мицька на користь “пліснеського” походження княгині Ольги.

Аргумент перший. На думку дослідника, є дуже велика вірогідність того, що “…північноруські книжники з політично-релігійних мотивів замінили в писемній церковній традиції Пліснеськ на Плесков”. Цьому, на переконання І. Мицька, могла сприяти та обставина, що опісля 1241 р. Пліснеськ перестав існувати. Правда, навіть якщо взяти на віру твердження історика, що найбільш давня згадка про походження княгині з Плескова вставлена у літопис лише за більш ніж півтора століття по її смерті, зрозуміти причину, чому на місці Пскова мав бути Пліснеськ, а не якесь інше місто Києворуської імперії, насправді важко. Тим більше, що конкретних “політично-релігійних мотивів” такої заміни І. Мицько не наводить. Зрештою, як пише про це сам історик, це лише “дуже вірогідно”. І “аргумент” цей, своєю чергою базований на зв’язках Ольги з варязькими правителями у західнослов’янських землях, про що йтиметься нижче.

Аргумент другий. Походження Ольги з Пліснеська “…підтверджено порідненістю Гельги/Гольги з правителем вільців-велетів (“вільтнів” німецького епосу), частина яких, за даними археології, переселилася у цей град. Той факт, що жінка правила Київською державою декілька десятиліть, не можна пояснити лише збройною підтримкою родичів-варягів. Володарка повинна була спиратися на кровні пов’язання з тогочасними правлячими династіями сусідів”. Мова тут йде про наступне: на думку І. Мицька, низка посередніх даних вказує, що батьком княгині Ольги був варяг Гельґа/Гольга. Самі ж варяги, у Пліснеську становили впливовий прошарок і у ІХ – на поч. Х ст. контролювали відгалуження трансконтинентального шляху зі Сходу на Захід, “через Київ до Кракова та Праги” (цей шлях пролягав попри Пліснеськ). А сам Пліснеськ, який був заснований ще в VІІ ст. а у сер. ІХ – на поч. Х ст. входив до складу Великоморавської держави. В кінці ж ІХ ст. сюди прибули переселенці з західнослов’янських полабських земель, і саме від назви одного з тамтешніх племен – пліснян, пішла назва слов’янського городища. Процес асиміляції полабців, згідно І. Мицька, тривав довго, як, зрештою, й їхні контакти з “прабатьківщиною”.

Такий історико-археологічний екскурс у проблематику, звісно ж, імпонує пересічному читачеві. Адже висновки, представлені тут, скомпоновані, й виглядають, принаймні, на перший погляд, вельми переконливо. Але археологу, який займається вивченням старожитностей слов’янського та давньоруського (києво-руського) періодів Заходу України, не важко буде зауважити, що викладена вище позиція львівського історика ґрунтується на археологічних дослідах Ярослава Пастернака на Пліснеську ще 1940 р., а відповідно й інтерпретації отриманих результатів у працях дослідника. І мусимо зауважити, що жорстку ревізію концепції заснування міста, представленої Я. Пастернаком, у тому часі надав ще Микола Андрусяк, а згодом вийшла фактична “рецензія на рецензію”, виконана Я. Пастернаком на роботу М. Андрусяка. В ось такий спосіб мала місце цікава й жвава дискусія, щоправда, лишень на сторінках українського щоденника “Свобода”.

Фактичну паузу у дискусії поставив саме Я. Пастернак, який написав хороші рядки: “…А в тім ми не останні, що досліджували городище Пліснесько. До майбутності належать дальші систематичні розкопи на йому, які – як належить надіятися – зближать розв’язку проблеми його заснування якнайбільше до правди…”. Так воно й сталося. Адже 1940 рік (матеріали якого лягли в основу концепції Я. Пастернака, й були без жодного критичного аналізу використані І. Мицьком), це був перший рік, який мав на меті запровадити систематичне вивчення давнього Пліснеська. Війна завадила планам українського археолога, а його справу у повоєнний час продовжив вже колега Іван Старчук (1946–1949 рр.). І ось, по передчасній смерті Івана Даниловича (1950), розкопки тут проводить Володимир Гончаров, за участі Михайла Кучери (1953), а згодом й сам М. Кучера (1954). Дослідження цих науковців зовсім не підтвердили основні постулати концепції Я. Пастернака. І останній, фактично, це ж і визнав, щоправда, пізніше…

Якої ж думки про важливі питання зародження й розвитку Пліснеська був Я. Пастернак опісля еміграції в Канаду? У своїй пізній праці “Археологія України (первісна, давня та середньовічна історія України за археологічними джерелами)” (Торонто, 1961), Я. Пастернак доволі обережно віднісся до колись гостро поставлених питань. Так, характеризуючи археологічні пам’ятки Верхнього Подністров’я та доріччя Бугу, вчений написав, що “Раннім дулібам можна приписати передусім заснування селища, яке розвинулося пізніше на місто Пліснеськ…”. Він також зазначав, що власними напрацюваннями, дослідженнями І. Старчука, В. Гончарова, М. Кучери вдалося виявити, що “…Пліснеськ постав у VІІ ст. Вже на початку він являв собою доволі велике неукріплене селище, яке поступово розросталося і займало площу понад 10 га”; а також, що матеріали з розкопок, в цілому, засвідчують, що “…в VІІ–VІІІ ст. поселення на Пліснеську належало під культурно-історичним оглядом до передових ранньослов’янських поселень західних українських земель”.

Характеризуючи матеріали пізнішого часу з Пліснеська, Я. Пастернак зазначив: “Згаданий вже серед ранньослов’янських поселень город Пліснеськ помітно зростав у ІХ – Х ст. Під кінець Х ст. частину високорівні, на якій він розташовувався, укріплено валом і ровом, і Пліснеськ став осідком його власника, мабуть, якогось дружинника або боярина. Біля нього було просте пригороддя, де мешкали ремісники, купці та військова залога…

…Протягом ХІІ–ХІІІ ст. місто Пліснеськ дійшло було до поважного значення і дуже поширилося. Його твердиня (боярський осідок) разом з посадом-городом і простим пригороддям займали площу коло 160 га. Тоді завершена була також розвинена система оборонних споруд міста”. У плані курганного могильника археолог й надалі визначав досліджені його елементи варязькими, вказуючи на процеси християнізації, адже тут фіксувалися в тому числі й натільні хрестики. Опісля монгольської навали, на думку Я. Пастернака, місто занепало і людність розійшлася по навколишніх селах.

І тут зовсім не важко зауважити, що новий погляд Я. Пастернака на історичний розвиток Пліснеська, був скорегований домінуючою у той час концепцією М. Кучери.

Наскільки великим вченим був Я. Пастернак. Він зміг змінити свою думку опісля надходження нових матеріалів з розкопок та їхнього опрацювання його колегами… Зрештою, скільки важить у тім ділі й банальне знання наукової літератури…

Концепцію історичного розвитку Пліснеська, подану М. Кучерою, свого часу підтримав Олексій Ратич. Вона надовго закріпилася у науковій думці ХХ ст. А вже по багатьох роках дослідження, було напрацьоване нове бачення картини життя на Пліснеську, запропоноване Михайлом Филипчуком, “стержень” якого будувався на основі проведених 19 польових археологічних сезонів. А базується те нове бачення на кількох основах. Фактично, з 1990 р. М. Филипчуку вдалося: 1) хронологічно розділити слов’янський та давньоруський періоди розвитку Пліснеська; 2) встановити хронологію та конструкцію майже усіх основних ліній захисту городища; 3) відкрити два слов’янські некрополі ІХ–Х ст. та слов’янський крематорій; 4) зафіксувати й вивчити кілька фундаментів середньовічних церков та виявити синхронні християнські цвинтарі; 5) частково дослідити давньоруський курганний могильник ХІ–ХІІ ст.; 6) відкрити й практично на всій площі розкопати унікальний давньослов’янський культовий центр VІІ–Х ст.; 7) дослідити численну житлову й господарську забудову ІХ–ХІІІ ст., зафіксувати ремісничі осередки на городищі. Все це дозволило вченому поділити старожитності Пліснеська на кілька археологічних пам’яток, зокрема слов’янське городище ІХ–Х ст. із полісною моделлю та давньоруське місто ХІІ–ХІІІ ст. із бургівською структурою.

Такий детальний екскурс ми зробили для того, щоб пересічному шанувальнику давньої історії України стало зрозуміло: основа ключового у плані археології, “другого аргументу” І. Мицька базована на історіографічному пережитку в прямому розумінні цього слова. А він, нагадаємо, є одним зі “стовпів”, на якому тримався “перший аргумент”.

Слабко аргументованими виглядають також намагання львівського історика ствердити міграцію населення якоїсь частини західнослов’янських племен у Пліснеськ на основі уламків й фрагментів деяких посудин (“західнослов’янської ліпної кераміки з дитинця Пліснеська”). Ця кераміка не є такою вже й унікальною, як про неї пише І. Мицько. Про це вказував на тих же “Ольжиних читаннях” й Святослав Терський. А подібні висловлювання І. Мицька на кшталт “Злі язики стверджують, що деякі з тих, хто розкопував Пліснеськ, викидав цю незрозумілу для них кераміку назад у розкопи” взагалі не можна сприймати всерйоз. Нам, як і багатьом іншим дослідникам, дуже цікаво було б дізнатись, хто ж ці “злі язики”, і чому вони так бояться “західнослов’янської кераміки”. Те ж стосується і кістяної пластини давньоруського часу із зображенням воїна, яку віднайшов Я. Пастернак у 1940 р. Вона, хоч й унікальний артефакт у своєму роді, але на її основі перебільшувати сутність контактів західних слов’ян з населенням Пліснеська у ХІ–ХІІ ст. не можна. З розширенням джерельної бази, неприпустимо ігнорувати інші, між іншим, більш численні та більш інформативні матеріали (все ж більше 75 років пройшло з тих пір!). Контакти, підкреслимо, мають різні форми (торгівля, обмін, грабунок тощо) і не завжди свідчать про генетичну спорідненість, як про це пише І. Мицько у плані зв’язків мешканців Пліснеська із західнослов’янським населенням. Тут, як мінімум, варто бути обережним. Як приклад, наведемо цікаву ситуацію: із культового язичницького центру Пліснеська походить бронзова ремінна підвіска, аналогії якій ми маємо на Пастирському городищі, у Мартинівському, Вознесенському скарбах; схожу річ віднайдено також у Північній Сирії. Якщо б ми не знали, що ця підвіска має степове походження, скільки б фантастичних інтерпретацій можна було б зробити ?

Зв’язки Пліснеська з західними слов’янами, які начебто мали б заснувати городище, не може підтверджувати виявлений в Йосипівці скарб арабських дирхемів, навіть якщо останній й засвідчує існування певної гілки трансконтинентального тракту ІХ–Х ст., який простягався зі Сходу через Київ та Краків до Праги.

Обережно слід відноситися до трактування впливів Великоморавської держави на наші терени. А тим більше, майже безапеляційно говорити, що Пліснеськ входив до її складу. З приводу моравських впливів, як аргумент І. Мицько використовує матеріали з розкопок Теодора Земенцького курганів на Пліснеську, зокрема 1882 р. У розкопаних того року двох курганах був виявлений багатий супровідний інвентар (прикраси, зброя, “оболи мертвих”, а також предмети християнського культу). “Оболи мертвих”, до речі, відомий київський археолог та історик Олександр Моця і справді пов’язував з впливами Великої Моравії. Однак, цей звичай (“обола мертвих”), як влучно підкреслює Радослав Лівох у випадку із матеріалами з Пліснеських курганів, не є специфічно велико моравським, він був притаманним для слов’ян, скандинавів та угорців у період їхньої християнізації.

Теза про входження наших земель, і Пліснеська зокрема, до Великоморавської держави – не доведена. Обмаль писемних джерел тієї доби дають широкі можливості для припущень, які, однак, не завжди легко підтвердити. У Празькому документі 1085 р. описуються не межі Чеської держави і навіть не межі хронологічно ранішого утворення Великої Моравії, а лиш територія Празької дієцезії. Це не тотожні речі. А тому, наприклад, Ярослав Ісаєвич, як й низка інших вчених, свого часу вірно вказували, що мова тут скоріше йде не про безпосереднє політичне підпорядкування наших теренів Празі, але, найбільш ймовірно про союзницько-трибутарні відносини у другій половині Х ст. Що ж до можливого входження Пліснеська й підкарпатського регіону до Моравії часів Святоплука (870–894), то на сучасному етапі вивчення цього питання, можемо лише припускати впливи цього державного утворення на державотворчі процеси у наших краях, але не стверджувати входження останніх у склад Моравії в прямому розумінні цього слова.

Не можна серйозно сприймати “гіпотезу” І. Мицька про те, що етимологія топонімів Пліснеськ та с. Плісняни (поблизу м. Зборова), походить від західнослов’янського племені плісні та однойменного міста при річці Пляйсе. А ще на основі цього, знову ж таки стверджувати про міграцію сюди пліснян із заходу. Залишаючи осторонь писемні дані, зазначимо лишень, що користуючись таким “міграційним” підходом, можемо рівно так само говорити про походження великих хорватів з Балкан (але ж це історично невірно (!).

Побічне питання: звідки І. Мицько взяв, що в “…околицях Пліснеська розташовувалося надзвичайно багато поганських осередків, хоч у самому граді й жила одна з перших на теренах України християнських громад”. З контексту звістки складається враження, що мова йде про слов’янський період (ІХ–Х ст.). У цей час навколо Пліснеська і справді існували поганські осередки. Поганський осередок VІІ–Х ст. функціонував й у самому слов’янському городищі. Але, яким чином при поганах й де саме на Пліснеську проживала одна з перших християнських громад ? Це для нас залишається загадкою. І, мабуть, не тільки для нас.

Коли І. Мицько пише, що “Пліснеське походження княгині підтверджено порідненістю Гельги/Гольги з правителем вільців-велетів” то яка вірогідність того, що рівноапостольна княгиня Ольга походила з Пліснеська, коли сам же автор говорить, що на підтвердження думки про її батька, вказує лише низка посередніх даних. Тобто прямих свідчень не має. І знову – чергове припущення. Зрештою, Ігор Мицько, це визнає, і лише “на сімдесят процентів” впевнений у своїй правоті щодо походження Ольги, про що він сказав в одному з відеоінтерв’ю.
Який ми можемо зробити підсумок, детально розібравши другий аргумент дослідника про “пліснеське” походження княгині Ольги. По-перше, варяги Пліснеськ не засновували. По-друге, вони не становили впливового прошарку серед мешканців Пліснеська у ІХ–Х ст., оскільки з’явилися тут лише в кін. Х ст. По-третє, на Пліснеську не простежуються сліди матеріальної культури, які дозволяють говорити про міграцію пліснян та вільців-велетів із заходу. По-четверте, нині передчасно безапеляційно говорити про входження Пліснеська до складу Великоморавської держави, хоча питання її впливів на формування протодержавного утворення Великої Хорватії ще потребує подальших досліджень. По-п’яте, на те, що батьком княгині Ольги був варяг Гельґа/Гольга, вказує, на думку І. Мицька, лиш низка посередніх (!) даних; іншими словами – жодного факту.

Третій аргумент. У цьому ключі, знову ж таки “Низка даних підтверджує, що у пліснесько-підкаменському епосі йшлося саме про нашу святу: героїню, яку ніхто не ототожнював зі святою, в народі називали то Оленою, то Ольгою. Буняк підпалив міста з допомогою птахів, тобто робив те, що нібито вчинила Ольга з Іскоростенем. Серед наближених Ольги згадується боярин Ігор, який, як і її чоловік, загинув. Ім’я таке після ХІІ ст. у східних слов’ян вже не зустрічається, воно чуже українській народній традиції до кінця ХІХ ст.”. Спорідненим є й четвертий аргумент “Про походження Ольги з Пліснеська говорить і розповсюдження згаданих легенд саме з Вороняків”.

Легенда про княжну Олену й справді вельми цікава. У пліснесько-підкаменському епосі (як писали вчені – мандрівному мотиві), згідно І. Мицька, замість Олени могла виступати й Ольга. Слова історика, базовані в тому числі на свідченнях Августа Бельовського. Однак, і тут не все так просто. Передусім зазначимо, що А. Беловський у щоденнику подорожей від 13 травня 1838 р. пополудні відвідав Підгірці і василіанський монастир. Згадав мандрівник “могилки”, себто кургани, а також “руську Ольгу”, яка була фундатором Василіанського монастиря, а 14 травня дав опис усім приміщенням Підгорецького замку. Але ж, надпис на плиті у діючій монастирській церкві (про що вже йшлося вище), передає звістку про заснування обителі не рівноапостольною княгинею Ольгою, а саме княжною Оленою. Це різні історичні персонажі, відділені століттями. Зрештою, як княгиня Ольга могла б заснувати монастир (церкву) у Х ст. на Пліснеську? Такий скепсис тут не випадковий. І не тільки тому, що масове впровадження християнства на Пліснеську фіксується лише з середини ХІІ ст. Передусім, ще раз пригадаємо, що до кінця Х ст. головним елементом слов’янського міста виступав культовий язичницький центр. При язичниках та ще й у городищі Х ст., яке було непідконтрольне Києву й Великій Моравії (“впала” раніше – у 907 р.), не могло бути християнського храму.

Легенди пліснесько-підкаменського епосу, де часто згадується княгиня Ольга, “перекочували”, на погляд львівського історика, в інші регіони, зокрема на Псковщину та Захід. Їхній аналіз, здійснений І. Мицьком, й справді, дуже цікавий та інформативний. Цього у дослідника не можна відібрати. У плані філології, звісно ж. А ось з історичною реконструкцією “ядра” легенд знову ж не все так просто. Численні хронологічно розкидані паралелі, на нашу думку, зовсім не вказують на розповсюдження легенд з Пліснеська. А ось на думку І. Мицька, оті різночасові мандрівні сюжети сформувалися в один епічний твір, найправдоподібніше у Пліснеську й його околицях, адже на це вказують “назви населених пунктів, які фігурують у легендах. Вони копіюють топоніміку Пліснеська, точніше Підгорець, розташованих поблизу культового осередку Білої гори. Тому печера правителя є у Білій горі біля Праги, у Подгожанах, Пріжогорах, Унтерберзі. А на Псковщині ні з того, ні з сього визнається батьківщиною княгині село Гора (Горка), яке не має жодних пам’яток і легенд пов’язаних зі святою”.

Але все це не стільки важливо… Адже, легенда в історичному дослідженні, це лише легенда, а не доконаний факт минулої реальності. Це у випадку із “легендарною” церквою дослідники шукали і знаходили її підтвердження у інших аргументах. А тут підґрунтя на даних археології немає. Задаймо собі ще раз просте питання: яке відношення княгиня Ольга, яка померла у 965 р., могла мати до Пліснеська, що тільки 992 (993 р.) увійшов до складу Києво-руської імперії? Якщо її батьком був варяг, то мусимо розуміти, що варяги на Пліснеську з’явилися лише після походу Володимира Святославовича. Жоден варязький курган нині ми не маємо підстав датувати початком – серединою Х ст. (!). Найбільш раннє датування варязьких старожитностей на курганному могильнику – це кін. Х – поч. ХІ ст.

У чому ж справа? А річ у тім, що у своїх дослідах І. Мицько спирався знову ж на датування курганного могильника, здійснене ще Я. Пастернаком. Чимало аргументів видатного археолога, як ми вже вказували, згодом виявилися спірними. А особливо ті, що базувалися на матеріалах курганного могильника в урочищі “Поруби”. І тут доречно підкреслити, що Пліснеськ – не єдиний дискусійний пункт у цьому контексті. Пригадаємо, що Я. Пастернак свого часу навіть датував угорські насипи в Галичі ще ІХ ст. А, проте, вже Олександр Моця, який провів критичний огляд цієї хронології, вказував на її значне “заниження”. Погляди О. Моці знайшли підтримку й у нинішнього дослідника Давнього Галича – Б. Томенчука.

П’ятий аргумент. “Село Покровське на Псковщині, за російською традицією, вважається “отчиною”, тобто власністю батька княгині. У припліснеському Олеську, тобто в маєтку Гельги/Гольги, поблизу давнього замку є урочище Покрова, заселене вже з кінця VІІ–VІІІ ст.”.
Тут важко зрозуміти, що мав на увазі І. Мицько. Чому “припліснеський” Олеськ мав бути “маєтком Гельги/Гольги” – аргументів не наведено. І до чого тут порівняння назв села Покровське на Псковщині та урочище Покрова біля замку в Олеську, якщо автор не сприймає концепції про походження Ольги з Пскова?
Складається враження, що опонуючи “псковській” версії, І. Мицько відшуковував окремі факти до своєї концепції, просто будуючи її, не у результаті наукового дослідження, а формуючи її у процесі механічної побудови. Іншого пояснення у нас немає.

Шостий аргумент. Останній і вельми оригінальний. Він, на наше переконання, кінцево підкреслює усю суть концепції “пліснеської” батьківщини Ольги. Читаймо слова дослідника вельми уважно: “Саме походженням княгині з Пліснеська можна пояснити, чому автор “Слова о полку Ігоревім” згадав град, розташований за 400 км від Києва. Відповідний ключовий фрагмент віщого сну великого князя київського Святослава в українському перекладі звучить: “Всю ніч, з вечора босові ворони великими зграями літали в Пліснеську на болоні, били зміїв у дебрах та несли їх до синього моря”. З урахуванням місцевих реалій ця картина мала б виглядати так: “Величезні зграї босових (від бос – демон – І.М.) ворон без упину літали перед валами града Пліснеська, над сотнями могил-курганів. Це живе полотнище раптово провалювалося униз, у дебрі. Там ворони били зміїв та несли їх до величезних боліт в Олеську”…”. Отож, продовжує згодом історик: “…символіка тих поетичних рядків наступна: рід половецький (босові врані) виграє битву з родом руським (зі зміями). Автор прив’язав пророчий сон до Пліснеськ – бо це батьківщина “праматері руських князів” Ольги, та до неназваного Олеська – бо це була маєтність її батька, першого з наших князів, хто володів Тмутараканню”.

Слід визнати: перше, що кидається у вічі – виокремлення Пліснеська у шедеврі давньоукраїнської літератури – “Слові о полку Ігоревім”. Пліснеськ і справді займав цікаву локацію у контексті віщого сну князя Святослава. Те “темне” місце у творі ховає не одну таємницю, яку ще слід буде розгадати. Однак, де у наведених вище рядках, йдеться про походження княгині Ольги з Пліснеська, чи хоча б натяки на це? Автор “Слова…”, згідно І. Мицька, начебто прив’язав пророчий сон до Пліснеська, бо той був батьківщиною Ольги; водночас, Пліснеськ – це батьківщина княгині, адже саме це городище згадується у пророчому сні в творі. Виходить замкнуте коло, ані пояснити яке, ані розірвати (враховуючи безпідставність п’яти раніше наведених “аргументів”), нам не під силу.

Не можемо лишити осторонь символіку поетичних рядків у “Слові…”, як їх подає І. Мицько, коли “рід половецький (босові врані) виграє битву з родом руським (зі зміями)”. Але й дискутувати тут взагалі не приходиться. Перекладів “Слова…” є вельми багато, як і коментарів до тих чи інших його частин. Але переклад “Всю ніч, з вечора босові ворони великими зграями літали в Пліснеську на болоні, били зміїв у дебрах та несли їх до синього моря” – справді оригінальний. У літературі є чимало дискусій про прочитання “Дебри Кисані” та наведений фрагмент ще у 1960 р. дослідником Пліснеська М. Кучерою вважався по праву фантастичним. І справді, ну як у рядках одного з найбільш вдалих перекладів “Слова…” (здійсненого відомим львівським вченим Павлом Салевичем) “Всю ніч з вечора бусі ворони кракали, близ Пліснеська на болоні, били в дебру Кисаню і неслися к Синьому морю” можна побачити зміїв і їхню нещасну долю, яка мала б завершуватися у боліт Олеська? Олеська, до речі, як пише І. Мицько, автор “Слова…” не назвав, але у тім немає біди, адже ми і так з вами тепер знаємо, що він, згідно львівського історика, був маєтком батька княгині Ольги (гіпотетичного батька, зазначимо).

І, загалом, аналізуючи увесь механізм дослідження, мимоволі пригадуються слова проф. Леонтія Войтовича, який критикуючи реконструкцію І. Мицька життєпису князя Олега на основі даних “Повісті минулих літ”, фольклору та літератури Європи, писав: “Ця гіпотеза виглядає як спроба поєднати між собою в просторі і часі різноманітні джерела, узгодження яких потребує розгляд варіантів та гіпотез, внаслідок чого ймовірність правильного висновку не перевищує кількох відсотків”.

***

Отож, підіб’ємо підсумки. Для підтвердження версії про походження княгині Ольги з Пліснеська, яку запропонував та відстоює Ігор Мицько, історик залучає чимало цікавих пересічному читачеві аргументів. Окремі з них – власні погляди, які базовані на наперед визначеному уявленні автора. Навіть незаангажований у ці питання дослідник, легко зауважить, що пліснесько-підкаменський епос, назва урочища “Покрова” біля замку в Олеську, згадка про Пліснеськ у “Слові о полку Ігоревім” тощо – це далеко непрямі “факти”. Вони можуть слугувати додатковими свідченнями лише при серйозно аргументованій базі. Щодо останньої, то вона відсутня. Гіпотетична заміна північно-руськими книжниками Пліснеська на Псков у писемній церковній традиції з політично-релігійних мотивів, коли не відомі самі мотиви – не підтверджена істориком. Більш серйозніші, на перший погляд, саме історико-археологічні студії про походження княгині Ольги (так званий “другий аргумент”). Але це лише на перший погляд, адже огляд цієї частини гіпотези І. Мицька вказує на те, що ця ланка базована на дослідженнях Ярослава Пастернака 1940 р. Висновки відомого археолога з цього приводу вже давно застаріли. Матеріали й інтерпретації досліджень Пліснеська, здійснені наступними дослідниками Пліснеська (з 1946 по 2017 рр.) свідчать, що Пліснеськ не засновували варяги, сюди не переселялися ніякі плісняни, вільці/велети. І той факт, що городище входило до складу Великоморавської держави – не доведений. Та й сам Я. Пастернак, у своїй монографії 1961 р., загалом дуже обережно поставився до своїх висновків, здійснених на основі досліджень 1940 р. Це слід би було врахувати, конструюючи сенсаційне відкриття батьківщини рівноапостольної Ольги.

То ж чи походила княгиня Ольга з Пліснеська? – питання, яке ми ставили спочатку цієї праці, питання, яке вже давно турбує широке коло істориків і краєзнавців. Підтверджень цьому, на нашу думку, немає. При всій повазі до ерудиції Ігора Мицька, “пліснеську” версію походження княгині Ольги, прийняти не можна.
Мабуть, передчасними були ідеї, щодо встановлення пам’ятника Ользі у Пліснеську і не зовсім вмілою у контексті прив’язки була назва “Ольжиних читань”, які до останніх років проходили у Пліснеську, й де ніколи не брали участі фахівці, що розкопували це унікальне городище.

(із видання Филипчук А. М. Давній Пліснеськ: історія та міфи / Studia historia. – Львів, 2018. – 56 с.)