«Хто на своєму місці працює для добра народу,
Виконуючи сумлінно обов'язки, той є ліпшим
патріотом, ніж той, хто багато говорить,
а мало робить».

Митрополит Андрей

З нагоди 150-ої річниці з дня народження Слуги Божого Митрополита Андрея пишемо це дослідження про його побут у Римі. Тут не будемо оповідати повну біографію Великого Митрополита (повне ім’я: Роман Олександр Марія Шептицький – *29.VII.1865-†1.ХІ.1944), а лише зупинимося на найважливіших пунктах його перебування у Вічному місті. Тут ми розглянемо не лише його побут у Римі як Митрополита, а також і побут молодого Романа та Єпископа Станіславівського.

Роман Олександр Марія Граф Шептицький вперше приїхав до Риму у квітні 1886 р., після того як його батько Граф Іван Шептицький дозволив сину цілковито віддатися під духовну опіку о. Генриха Яцковського. Роман послухав батька та прийняв його пропозицію поїхати до Риму, вирішивши використати цю можливість для приготування до монашества. Він навіть не дозволяв собі жодної розваги без погодження зі своїм духівником. Ця пропозиція виїзду до Риму могла б співпасти з можливістю аудієнції у Папи, на якій Роман хотів сказати до Святішого Отця: «За Вашими молитвами допоможіть мені вступити до Василіян» (16. с. 78). Приїхавши до Риму з рекомендаційними листами, молодий Роман поселився у Польській колегії на віа дей Мароніті. Оглядаючи Рим, він відвідав і декількох Кардиналів: Сімеоні, Ледоховського і Чацького (цей, після розмови, заявив, що волів би бачити, як він вступає до польського монастиря, а не до оо. Василіян). У Римі Роман нав’язав багато знайомств. Восени того ж року він повернувся до Кракова на студії (8. с. 51). У своїй праці мати Митрополита пише, що 9 травня Роман був на Службі Божій з Папою і з його рук отримав Св. Причастя, але тоді він, мабуть, не сказав тих слів, які мріяв сказати Святішому Отцеві, але, скоріш за все, представив йому своє бажання, бо Папа, «кладучи свою руку на його голові, сказав словами Христа: “Ти вибрав найкращу частину, яку не відніметься тобі”» (16. с. 82).

Вдруге Роман приїхав до Риму у 1888 р., де знову поселився у Польській колегії. Того року припадав 50-літній ювілей священства Папи Лева ХІІІ і, з цієї нагоди, мало відбутися 14 канонізацій та кілька паломництв. Цього разу побут Романа в Римі нічим не відрізнявся від попереднього: різні візити та нові знайомства. 8 лютого 1888 р., під час загальної аудієнції у Лева ХІІІ, його представили Святішому Отцеві, який, дізнавшись, що Роман хоче стати священиком, благословив його і сказав: «Ідіть за Божим голосом, який Вас кличе, благословлю Вас!» (16. с. 105; 8. с. 55). Пізніше Роман відвідав Монте Кассіно, де одного дня, «заглибившись у молитву, відчув, як Господь дав йому останнє глибоке випробування, яке він мусив витримати задля свого покликання. Він мав таке чітке бачення величі Латинської Церкви і багатства її духовних скарбів, що йому здалося неможливим вирватися з її лона і служити Богові поза нею. Це тривало лише хвилину: він засвідчив у молитві повну довіру Богові і покору Його волі. Раптом тривожний страх минув, він відчув абсолютне переконання в тому, що Господь хоче бачити його серед Василіян, і спокій повернувся в його душу. Він розповів усе Кардиналу Ледоховському, який відповів, що на його думку, це потверджує покликання Романа. Згодом він зізнався матері: якби це випробування прийшло йому чотири роки раніше, то, можливо, він би не витримав і став венедиктинцем» (8. с. 55).

4 березня графиня приїхала до Риму зі своїм наймолодшим сином Левом і Казимиром Стефанським. Роман на один місяць винайняв помешкання на віа дель Кваттро Фонтане, навпроти Шотландської колегії, щасливий від того, що може приймати матір «у себе вдома», тим паче, що знав – це вперше і востаннє. Він водив рідних по місту і в цей час його перебування у Вічному місті було опечалене втратою, адже несподівано помер Кардинал Чацький.

Тим часом, Кардинали Ледоховський, Ваннутеллі й Мацелла радили графині Софії подбати про приватну аудієнцію у Святішого Отця. Спершу мати Романа вагалася, проте наважилася і пішла до камердинера монс. Франческо Делла Вольпе, від якого залежала ця справа. Тут о. Кирило Королевський зазначає: «Прийнята спочатку з холодком через те, що мовляв, Святіший Отець не дає згоди на подібні аудієнції до Пасхи, вона, украй обурена, вже збиралася йти геть. Раптом прелат несподівано передумав і сказав їй, що поговорить із Папою з огляду на те, що вона хоче домогтися освячення самим Вселенським Архиєреєм двох кандидатів, які своїм покликанням наражаються на мало приємні обставини у майбутньому». Того ж вечора графиня отримала квиток на аудієнцію на наступний день – 24 березня, у п’ятницю перед Страсним тижнем (8. с. 55).

Аудієнція відбулася у Тронній залі, де Святіший Отець їх дуже привітно прийняв та попросив матір представити своїх синів. Коли ж черга дійшла до Романа, то Папа його запитав: «Це ви хочете стати ченцем?»

– Так, Святий Отче, василіянином.

– Як? Василіянином? – глянув йому просто в вічі, потім поклав йому одну руку на плече, а другою обняв за шию. – Як? Василіянином… А мені сказали

– венедиктинцем… Але василіянин… Це добре, це мені подобається. І ви давно вже відчуваєте це покликання?

– Майже з дитинства…

Роман дивився на Папу, радісно усміхаючись.

– З дитинства? А скільки вам років?

– Ще не виповнилося двадцять три.

– І що ви вивчали? І де?

Роман усе розповів. Тоді Святіший Отець звернувся до графині і сказав про велику місію оо. Василіян на Сході. Після розмови Папа всіх поблагословив, але графиня ще просила Святішого Отця поблагословити Романа «особливим благословенням, кажучи, що він готовий на мучеництво і що вона, як мати, цілком згідна, якщо Господь так захотів, і хай буде так, як Він захоче». На завершення Папа сказав Роману глибоким та схвильованим голосом: «А вам і вашому покликанню ще раз даю особливе благословення» (8. с. 56). Варто зазначити, що опісля графиня записала подробиці тієї пам’ятної аудієнції (16. с. 115-117), а Святіший Отець не забув цього візиту молодого Романа і пригадає його через 11 років.

27 квітня того ж року Роман повернувся до Кракова і через три тижні став доктором права.

У 1900 р. Кир Андрей – Станіславівський Єпископ – очолював паломництво своїх вірних до Риму і з цієї нагоди 29 жовтня мав аудієнцію у Святішого Отця, на якій Папа сповістив Кир Андрея, що його рекомендують на Митрополичий престол.

Українська історична місія в Римі

У грудні 1909 р. Митрополит знову приїхав до Риму. Цього разу він приїхав, щоб розпочати пошуки та працювати в архівах Конгрегацій, Ватикану, Ватиканській бібліотеці та, навіть, у приватних бібліотеках деяких княжих родин, над збором документів та матеріялів, які стосуються УГКЦ. Побачивши, що врожай цієї праці може вийти надзвичайно великий і Митрополит сам не впорається з цією клопіткою працею, він шукав когось, кому б міг її довірити. У цей час до Риму якраз приїхав о. Кирило Королевський, який вже не належав до юрисдикції Антіохійського Патріярха, але до Митрополита Андрея, який доручив йому збір цих матеріялів.

Через п’ять років Митрополит, востаннє перед Першою Світовою війною, приїхав до Риму, а саме, в червні 1914 р. Тоді він взяв до друку першу частину зібраних о. Кирилом матеріялів. Потім вибухла війна і Митрополита депортували до Росії, а ці матеріяли конфісковані і з іншими документами, які знаходилися у Митрополичих Палатах у Львові, вивезені до Петрограду. Тут ще додам, що в 1917 р., коли вибухла в Росії революція, натовп підпалив «Судєбную палату» – поліційний архів, де серед різних матеріялів були і речі Митрополита. Той дім горів три дні і лише частину конфіскованих у Митрополита матеріялів працівникам Академії наук вдалося врятувати. Тому для цього тому о. Кирило мусів починати справу з початку (8. с. 117).

Після ув’язнення в Росії італійський уряд не пустив Митрополита, який хотів зустрітися зі Святішим Отцем, до Риму, бо він був австрійським громадянином, а Італія була у стані війни з Австрією. Тому Митрополит приїхав до Риму 16 грудня 1920 р. Це був другий раз, що він перебував поза Львовом стільки часу, бо знову повернувся до міста Лева щойно у вересні 1923 р.

Побут Митрополита в Римі у 1921-1923 рр.

Цей візит Митрополита до Риму був зумовлений кількома чинниками, насамперед тим, що він, після свого ув’язнення в Росії, хотів нарешті зустрітися зі Святішим Отцем та відвідати різні країни Європи з метою збору коштів на сиротинці для сиріт в Галичині. Цього разу Митрополит проживав у монастирі оо. Редемптористів Св. Альфонса на віа Меруляна, бо Руська колегія була зайнята. Митрополит зазнав численних нападів з боку поляків, які звинувачували його у перевищенні своїх повноважень, коли Митрополит призначив Кир Йосифа (Боцяна) Єпископом, а о. Леоніда Фьодорова – Екзархом у Росії. Проте, Митрополит зняв з себе ці закиди підтвердженням повноважень, наданих йому самим Святішим Отцем. Папа дав Митрополиту «королівську милостиню, яка посприяла розвиткові сиротинця, що його заснував Митрополит у жовтні 1917 р. після повернення з Росії» (8. с. 221).

17 лютого 1921 р. Митрополит прочитав чудову лекцію у Папському Східному Інституті про «Місію чернецтва в питанні об’єднання Церков», на якій своєю появою зворушив цілий Рим (17. с. 37-38).

Цікаво, що на цей час припало і те, що Владика Іван Франсіско Браґа з Куритиби (Бразилія) написав до Конгрегації Східної Церкви про те, що у його єпархії проживає близько 50 тисяч русинів [1] та просив терміново вислати туди візитатора. Конгрегація звернула належну увагу на це прохання і 4 лютого 1921 р. видала окремий декрет, яким уповноважила Митрополита Андрея Апостольським Візитатором для пастирських відвідин українських парафій у Бразилії та Аргентині [2].

Конгрегація призначила Митрополита Андрея через те, що він мав візитації до Канади та США і міг би «продовжити поїздку аж до Бразилії та Аргентини для ознайомлення з реальними потребами цього “доброго населення”», та просила його, щоб відвідавши українців в Бразилії й Аргентині, він, опісля, подав звіт про їх стан (3. c. 29; 12. c. 146; 2. c. 104). Тут варто зазначити, що ця пастирська місія в ролі Апостольського Візитатора стала здійсненням мрії Митрополита Андрея, щоб відвідати своїх вірних у Південній Америці (7. c. 39-43; 14. c. 31; 18. c. 207; 10. c. 18-19).

Окрім представлення Апостольській Столиці положення та потреб українських вірних у цих країнах (6. c. 13), Митрополит Андрей використав ці поїздки до обох Америк для збирання коштів для сиріт у Галичині (14. С. 27) та полагодження справ про призначення греко-католицьких Єпископів для США та хоча б одного до Південної Америки (насамперед до Бразилії). Митрополит тоді їздив зі справами, пов’язаними з Галичиною, збором коштів для сиріт та як Апостольський Візитатор до Швейцарії (у Женеві Митрополит був у Міжнародному Червоному Хресті, де мав нараду в справі допомоги жертвам війни з п. Фріком – генеральним делегатом Головного Комітету), Бельгії та Голландії (там «Митрополит мав понад 40 конференцій з представниками різних гуманітарних товариств, де він теж збирав пожертви для сиріт в Галичині і студентів духовної семінарії» (9. с. 16)), Англії, Франції, Канади, США, Бразилії та Аргентини, і аж у вересні 1923 р. повернувся до Львова.

Тут наголошую на тому, що ці часті подорожі не були розважальними екскурсіями, а насамперед турботою про Рідний Край, який після війни перебував у скрутному становищі (8. с. 221). За цей час Митрополит був на аудієнціях у Папи три рази, де представляв Святішому Отцеві «усі страхіття польської окупації на області нашої Східної Галичини. Зосібна представив він переслідування, які зазнає наша Церква від польського народу і клиру» (9. с. 12).

З того побуту Митрополита в Римі у рр. 1920-1923 також видно, що він «виразно наголошував потребу Українського Католицького Патріярхату, який єднав би Церкву в Краю та діяспорі. Підкреслював він теж конечну потребу вглиблюватися в старовину Церкви Заходу і Сходу та шукати коренів загального церковного єднання не в дусі «навертання», але взаємного вирозуміння та релігійної толеранції. Саме таке зближення і розуміння він хотів бачити серед українців католиків і православних» (9. с. 37). Таким чином Митрополит сіяв ті зерна екуменізму, який на Заході Європи почався 40 років пізніше – в часі Другого Ватиканського Вселенського Собору.

Ще, цікаво, що на час перебування в Римі Митрополита Андрея (від грудня 1920 р. до квітня 1921 р.) припали і студії о. д-ра Йосифа Сліпого (який по смерті Слуги Божого став його наступником) в Вічному Місті, який тоді всюди супроводжував Князя Церкви до різних церковних та світських достойників і дипломатичних представників та до Святішого Отця Венедикта XV (17. с. 35). Митрополит розповідав о. Йосифу про своє тяжке положення і великі зміни, які відбулися від часу його ув’язнення царським урядом, включно з різними скаргами поляків про його неканонічну діяльність. Так як Митрополит не мав змоги приїхати до Риму швидше і вияснити ці всі справи через те, що раніше, у 1917 р., після заслання в Росії «не пустив його до Риму, як австрійського громадянина, італійський уряд, що воював з Австрією, а від 1918-1920 рр. перешкодила польсько-українська війна» (17. с. 36), Митрополит був у Папи три рази, на яких вияснив ці справи, привізши з собою оригінальні документи з надзвичайними повновластями від 18 і 22 лютого 1922 р., надані йому попередником Венедикта XV – Папою Пієм Х.

Побут Митрополита в Римі у 1929 р.

У 1902 р. Митрополит організував Конференції Єпископів Греко-Католицької Церкви. Перші дві відбулися у Львові, а третя – в Римі у 1929 р.

На цій, третій, Конференції Єпископату УГКЦ, яка відбулася у Римі в днях 21-29 жовтня 1929 р., були присутні Владики з Галичини, Югославії, Закарпаття і США. 20 жовтня того ж року у церкві Свв. Сергія і Вакха відбулася єпископська хіротонія Кир Івана (Бучка) на Єпископа помічника Львівської Архиєпархії. Його святителями були Митрополит Андрей, Кир Григорій (Хомишин) та Кир Йосафат (Коциловський) (11. с. 31-32).

Після Лятеранських Угод Ватикан отримав достатньо велику площу на пагорбі Джанікольо (Gianicolo), який знаходиться біля Ватикану. Там і постала нова Українська Папська Колегія Святого Йосафата.    

28 жовтня 1929 р. відбулося урочисте посвячення фундаменту для Колегії Святого Йосафата. Тоді на Джанікольо була присутня майже вся Ієрархія УГКЦ (з виправданих причин не було на Конференції, а відповідно і на посвяченні, Кир Василія (Такача) зі США та Кир Василія (Ладика) з Канади) (11. с. 18). Митрополит Андрей, з причин здоров’я, не міг довершити акту посвячення, тому це зробив найстарший з Єпископів – Кир Григорій (Хомишин). Наступного дня весь Єпископат, настоятелі та питомці Колегії були на аудієнції у Святішого Отця (11. с. 33).

Торжественне посвячення Колегії, яку віддано під покров Священомученика Йосафата [13. c. 342], відбулося у неділю, 13 листопада 1932 р., хоча властиве перенесення осідку Колегії відбулося ще 6 травня того ж року.

У 1932 р., коли відбулася у Римі Єпископська Конференція нашого Єпископату, це був останній раз, коли Митрополит приїжджав до Риму.

Тут ще хіба додам, що Митрополит Андрей зробив свій, княжий, дар для Колегії Святого Йосафата, а саме: 14 липня 1932 р. він купив у княжни, Анни Гагарін, віллу у Кастель Гандольфо, яку подарував Колегії, і яка стала вакаційною віллою студентів Колегії Святого Йосафата в Римі. В подяку за цей дар студенти назвали віллу на честь свого Великого Митрополита – Вілла Андреа, де, невдовзі, було встановлено погруддя Слузі Божому Андрею.

Отже, розглянувши ось так, коротко, побут Слуги Божого Митрополита Андрея в Римі, ми побачили, що саме тут, у Вічному місті, він, ще як молодий юнак, приготовлявся до монашого життя, відбував різні зустрічі з духовними та світськими особами, а насамперед, з самим Святішим Отцем. Потім, вже як Єпископ Станіславівський, він прибув з вірними своєї Єпархії на прощу, а як Митрополит Галицький приїжджав до Риму головно в справах церковних, але й також, після Першої Світової війни чи в часі польсько-української війни – в справах оборони перед світовою громадськістю Галичини, яка після Першої Світової війни, рішенням Міжнародної Мирної Конференції у Парижі, 25 червня 1919 р., опинилася під владою Польщі (2. с. 23), та з метою збору коштів для сиріт і потребуючих у Галичині.

Примітки:

[1] Ми вважаємо, що ця цифра не є точною через те, що навіть урядові установи не знали точної кількості емігрантів з Галичини у Бразилії. Справа в тому, що при прибутті до Бразилії чи Аргентини українських переселенців вважали австрійцями, тому що вони мали австрійські документи, або ж поляками, бо перед урядом їх представляли польські урядовці. Для того щоб означити етнічне походження переселенців, неофіційно вживали терміни: rutenos, greco-rutenos, polaco-rutenos. У 1897-1914 рр. прибулих до Аргентини галичан «реєстрували як ахішіакоз (з Австро-Угорщини), а від 1923 р. усіх прибулих галичан – polacos» (15. с. 70; 20. с. 82).

[2] «В межичасі, коли польський уряд старався перед Апостольським Престолом про усунення Кир Андрея, Папа Венедикт XV висилає його від імені Священної Конгрегації для Східньої Церкви, на Апостольську Візитацію українських поселенців в Бразилії і в Аргентині. Хоч у тих краях поселення український нарід був дуже прив’язаний до своєї Церкви, то його релігійне положення було жалюгідне: польські священики, що там перебували, переконали місцевих єпископів, що українці, це польський нарід, отже немає потреби спроваджувати українських священиків або давати дозвіл на працю тим священикам, що на те зголосились. А що українці не хотіли прийняти латинських священиків, особливо польських, з бігом часу вони могли бути заражені на небезпеку схизми» (1. с. 25; 5. с. 22-23).

Список використаної літератури:

1. Beatificationis et Caninizationis Servi Dei Andreae Szeptyckyj Archiepiscopi Leopoliensis Ukrainorum Metropolitae Halyciensis. Articuli pro causae instructione. Postulator – P. MICHAEL HRYNCHYSHYN C.SS.R. Romae 1958.

2. БАБ’ЯК, А., Подвиг Митрополита Андрея Шептицького як Апостольського Візитатора для українців (1920-1923) і його взаємини з урядом Польщі, Тренто-Больцано 2013.

3. БУРКО, ЧСВВ, О. В., Отці Василіяни у Бразилії, Прудентопіль 1984.

4. В. Д., БОГОСЛОВ, Український Папський Семінар ім. Св. Йосафата в Римі // Ювілейний Альманах Українських Католицьких Богословів Перемиської Єпархії, зібрала Редакційна Колегія, Перемишль 1937.

5. Для інформативного процесу беатифікації й канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького Архієпіскопа Львівського Українців Митрополита Галицького Єпіскопа Кам’янця-Подільського. Артикули для започаткування процесу. Постулятор - О. МИХАЙЛО ГРИНЧИШИН, ЧНІ, Рим 1958.

6. ЄПИСКОП АНДРІЙ САПЕЛЯК, Українська Католицька Церква в Аргентині (історичний начерк у 75-ліття українського поселення), Буенос Айрес 1972.

7. КОВАЛИК, ЧСВВ, О. В. Г., Василіяни в Аргентині, Прудентополіс 1988.

8. КОРОЛЕВСЬКИЙ, К., Митрополит Андрей Шептицький (1865-1944), Львів 2014.

9. МАРУНЧАК, М. Г., Митрополит Андрей Шептицький на Заході, 1920-1923, Вінніпеґ-Едмонтон 1981.

10. МИТРОПОЛИТ АНДРЕЙ ШЕПТИЦЬКИЙ, Пастирські послання 1918-1939. Т. ІІ, Львів 2009.

11. МУДРИЙ, ЧСВВ, О. С. С., Нарис історії Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі, Рим 1984.

12. НЕБЕСНЯК, О. Є., Митрополит Андрей. Обширне популярне видання про Галицького Митрополита Слугу Божого Андрея Шептицького (1865-1944), Рим-Львів 2003. 

13. ПЕКАР, ЧСВВ, О. А., Папська Семінарія св. Йосафата в Римі // in Analecta Ordinis s. Basilii Magni, vol. XI, fasc. 1-4, Romae 1982.

14. ПОНЯТИШИН, О. П., Митрополит Андрей в Америці // Українці у Вільному Світі: Ювілейна Книга Українського Народного Союзу, 1894-1954, Jersey City.

15. САПЕЛЯК, О., Взаємовідносини між українцями і поляками в Аргентині (Провінція Місіонес) // Молодь і ринок. № 11 (46) листопад, Дрогобич 2008.

16. СОФІЯ З ФРЕДРІВ ШЕПТИЦЬКА, Молодість і покликання о. Романа Шептицького, Рим 1987.

17. ХОМА, (1923-2006), ЄПИСКОП ІВАН, Патріярх Йосиф Сліпий. Молодість, покликання, студії // Духовна спадщина Патріярха Йосифа Сліпого і сучасні проблеми розвитку української науки та культури: Збірник наукових праць, Львів 2000.

18. ХОМИН, О. П., Митрополит Андрій Шептицький як Апостольський Візитатор для Українців в Полудневій Америці // Богословія, Т. 4. Кн. 1-2, Львів 1926.

19. ЦУНЬОВСЬКИЙ, О., Коротка історія Української Папської Колегії св. Йосафата // Alma Mater, Журнал питомців Української Папської Колегії св. Йосафата в Римі, Академічний Рік 2011-2013, № 76.

20. ЦУНЬОВСЬКИЙ, О., Місійна діяльність УГКЦ серед українських емігрантів у Бразилії та Аргентині (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). Магістерська робота, Львів 2011.

Олег Цуньовський

3 травня 2015 р.Б.
Українська парафія Святих Сергія і Вакха
та ікони Жировицької Богоматері в Римі
Рим, Італія