Почуття сакрального в XXI столітті
  • Втр, 03/09/2013 - 12:35

Згідно з широко поширеною думкою серед інтелектуалів і opinion leader (лідерів громадської думки), релігія являється основним джерелом конфліктів і нестриманості в світі, політичний вплив релігії надзвичайно різноманітний, іноді вона вносить свій внесок у конфлікт, але часто сприяє демократії, примиренню та миру.

Більшість розбіжностей з приводу відносини між релігією і насильством відбувається через різне сприйняття реальності, сприйняття, яке свідчить про те, як люди розуміють «релігію», їх погляди на правильні відносини між релігією і впорядкованим суспільством відповідно з цивільними законами, ідеями, які вони підтримують і історіями, які вони розповідають про людську природу, про розум, про індивідуальність та уряд  держави. Після війни менталітетом представників інтелігенції та громадських діячів західного світу управляла віра в неминучий наступ секуляризації, і цей підхід розділяла еліта інших регіонів світу, що здобула освіту на Заході. Відомий соціолог Пітер Бергер висловив думку багатьох, заявивши в 1968 році в інтерв'ю газеті «Нью - Йорк таймс», що «в XXI столітті ті, хто вірить у релігію, ймовірно, залишаться тільки в невеликих сектах, тримаючись один за одного, щоб вижити в секулярній культурі світового масштабу». Але в останні роки ХХ століття ми стали свідками не тільки неухильного зростання населення світу, що дотримується християнства, ісламу та індуїзму, але також зміцнення впливу релігії на політику на всіх континентах.

Точно так само було б неправильно вважати, що ключ до розуміння секуляризації втратив чинність з тієї простої причини, що релігія не здала своїх позицій. Почнемо з того, що одних фактів недостатньо, щоб викорінити переконання, які ми шануємо. І далі: переконання в тому, що релігія є одним з основних джерел конфлікту, має глибоке коріння в класі інтелектуалів. Крім того, релігійна практика і культурний і релігійний контекст настільки змінилися за останні роки, що, як не парадоксально, ми виявлявляємося в світі, де група шанованих аналітиків здатні з повним правом стверджувати, що ми живемо в епоху «відродження релігії» (той же Бергер ), а інші, не менш справедливо, називають наше століття «секулярним» (Чарлз Тейлор).

Ці позиції не такі вже й несумісні, як може здатися на перший погляд. Ті, хто стверджують, що ми живемо в світську епоху, підкреслюють головним чином досягнення західного світу, і особливо зростання числа невіруючих, тих, які стверджують, що вони духовні, але світські, тих, які називають себе релігійними, але не пов'язаними з будь-якою організованою релігією і тих, які вважають себе приналежним до релігії, але підходять до вчення своєї Церкви вибірково. Вчені, згідно з якими ми живемо в епоху відродження релігії, аргументують свою точку зору не  великим поширенням віри релігійного типу, - вони посилаються, швидше, на постійно зростаючий політичний вплив релігії у світі. Одним словом, картина сучасної духовності може характеризуватися як збільшенням політично мотивованої релігійної діяльності, так і схильності віруючих, принаймні на Заході, до більш особистої релігійності, індивідуальної, у збиток формування і духа об'єднання, пропонованих організованою релігією.

Підйом войовничого ісламу, поряд з наполегливою політичною присутністю релігії в деяких ліберальних демократіях, стимулював виникнення нової різкої літератури,що характеризується сильною ворожістю по відношенню до релігії. У серії успішних книг Річард Докінз, Деніел Деннет, Сем Харріс і нині покійний Крістофер Хітченс (часто їх називають «новими атеїстами») відродили і оновили вичерпний аргумент, що наука робить релігію застарілою, і що релігія є одним з головних джерел конфліктів. Праці цих авторів відрізняються енергійною підтримкою атеїзму як вищої системи переконань,  роздратуванням через стійкість віри, релігійного впливу і місіонерського завзяття, щоб викликати тривогу з приводу негативних наслідків релігії в сучасному суспільстві. Головна їхня теза полягає в тому, що наука, нібито, дискредитувала існування якогось  Бога або вищої сили .

Ці нові атеїсти відкидають також підхід «живи і дай жити іншим», який прийняли стосовно релігії менш войовничо невіруючі. Вони вважають, що передбачувані вигоди від релігії не більші, ніж від моралі та етики, що вкорінені в секуляризм, в той час як негативні наслідки релігії є реальними і суттєвими.

Варто зазначити, що нинішнє відродження старого секуляризму консервативного духу, або, як назвав його П'єр Мано, «цього педантичного атеїзму, цього пуританства безбожництва» відбувається саме на християнському заході, який любить світ. Проте, в той же час, на Заході виник інший тип невіруючих, які сприяють  настанню секуляризму, і, особливо, антихристиянського секуляризму, вважаючи християнство загрозою для основних політичних завоювань сучасності. Серед цих «меланхолійних атеїстів» фігурують деякі з найбільш шанованих учених сучасного світу.

Видатний німецький мислитель і соціолог Юрген Хабермас висловив глибоку заклопотаність у зв'язку з політичними і соціальними витратами, які можуть виникнути, якщо знехтують культурною спадщиною, в якому релігія, свобода і право нерозривно пов'язані між собою.

Хабермас, що вважається сірим кардиналом європейських лівих, приголомшив багатьох своїх послідовників, коли заявив про важливість юдео-християнської спадщини: «Ця спадщина [ юдейська етика справедливості та християнська етика любові], що  практично не змінилася, стала предметом постійного присвоєння та критичного переосмислення. В даний час їй немає альтернатив. І в світлі нинішніх викликів, висунутих постнаціональною плеядою, ми як і раніше продовжуємо черпати із суті цієї спадщини. Решта - всього лише даремна постмодерністська балаканина» .

Тим самим він роділяє позицію Алексіса де Токвіля, згідно з яким вільне суспільство глибоко залежить від здорової моральної культури, що живиться релігією (під якою він розумів християнство). У передмові до книги Демократія в Америці Токвіль закликав колег - спадкоємців французького Просвітництва відкинути упередження щодо релігії. На його думку, ті, хто любить свободу, повинні "поспішити закликати релігію собі на допомогу", оскільки вони повинні знати, що царство свободи не може бути встановлене без царства звичаїв, точно так само, як і звичаї не можуть створюватися без віри у щось.

Канадський філософ Чарльз Тейлор заявив у своїй об'ємній праці 2007 року (Секулярне століття), що тепер, принаймні на Заході, ми живемо в «секулярну епоху», хоча і не в сенсі, як це бачать «нові атеїсти». Насправді, за словами Тейлора, «з часом ключ до розуміння секуляризації, яка має тенденцію приписувати нашому релігійному минулому провину за всі біди світу, стане менш переконливим. Це відбудеться частково тому, що буде ясно, що інші товариства не роблять те ж саме і, отже, таке тлумачення не підходить до людської раси на універсальному рівні, частково ж тому, що багато ран, - за які, вважалося, відповідальна релігія, - не зникають».

Незважаючи на це, Тейлор вважає, що ми живемо в епоху секуляризму. І те, що робить наше століття секулярним - це "титанічна зміна" в соціальному контексті, в якому живе релігія: публічний простір в ліберальних демократіях, які були значною мірою позбавлені від будь-якого посилання на релігію; ми стали свідками заходу релігійної практики, якщо не віри; і (найголовніше для нього) в багатьох частинах світу перейшли "від суспільства, де віра в Бога є само собою зрозумілою до суспільства, де вона вважається одним з багатьох можливих варіантів". Тейлор, втім, здається, не поділяє заклопотаність «жовчних невіруючих» щодо корозійних ефектів, які можуть вплинути на суспільство в цілому, коли велика кількість людей вирішує відмовитися від «генетичних кодів батьків». Він не забув зауважити, що релігійна освіта від цього постраждала. Тим не менше, Тейлор не вважає цю втрату серйозною проблемою, якою потрібно перейматися. Він просто зазначає, що «слабкий контакт з багатьма з традиційних мов віри, здається, віщує майбутній занепад».

Ще під час перебування кардиналом Ратцінгер сформулював відмінність між «позитивною світськістю», що розуміється як позиція нейтралітету, яка відкриває простір свободі для людей будь-якого віросповідання, і «негативним секуляризмом», який «нав'язує себе через політику і не залишає публічного простору католицькому і християнському баченню, яке, таким чином, ризикує перетворитися на щось особисте і істотно спотворене" . Ставши Папою, він активно просував своє бачення "позитивної світськості" . У 2008 році у своїй промові до французьких політиків біля самої колиски антирелігійного секуляризму, він прокоментував: "У цей історичний момент, коли культури все більше перетинаються між собою, я глибоко переконаний, що стає необхідним нове мислення про істоту і про важливість світськості. Це дійсно важливо: з одного боку слід наполягати на відокремленості політичного простору від простору релігійного, з метою захистити як релігійну свободу громадян, так і відповідальність держави по відношенню до них, а з іншого боку слід чітко усвідомити незамінність релігії для формування умів і вкладу, який вона може внести разом з іншими інстанціями при створенні фундаментальної етичної злагоди в суспільстві".

Думка  Бенедикта XVI про секуляризм сходиться по багатьох пунктах з такими невіруючими, як Габермас . Ще в 1968 році, у своєму Вступі до християнства, Ратцінгер застосував новий підхід стосовно невіруючих з відкритим менталітетом, підкреслюючи, що вони могли зустрітися на одній і тій же цілині сумнівів.

Кожна з інтерпретацій секуляризму, розглянутих тут, являє собою зусилля, щоб змогти прийняти той факт, який «змінює панораму цього світу». Наш час здається недостатньо світським для атеїстів-консерваторів, які наполягають на тому, що релігія є причиною практично всіх бід; тоді як, навпаки, вона стала занадто світською для жовчних невіруючих, які бояться, що підриваються самі основи ліберальної демократії. Для таких теїстів, як Чарльз Тейлор і Бенедикт XVI, нещодавні зміни в релігійній панорамі створюють нові проблеми для релігії, але, що цікаво, Ратцінгер ближчий до "жовчних невіруючих" у своєму розумінні того, що зміни релігійного сценарію кидають виклик миру в суспільстві, підривають соціальну згуртованість, великі досягнення західної культури (права людини, людську гідність, верховенство закону) і відчуття єдиної людської сім'ї, стосовно якої всі мають спільну відповідальність .

Ті, хто стверджує, що релігія є основним джерелом конфліктів і насильства, зі свого боку, вважають за краще зупинятися на релігійних війнах минулого і на поширенні ісламу джихадистського толку, що ми бачимо сьогодні. Однак накопичуються докази того, що релігійна риторика, що часто асоціюється з такими конфліктами, більшою мірою пов'язана з питаннями особистої чи групової ідентичності, а не з богословськими відмінностями .

За даними дослідження про конфлікти, що мали місце між 1989 і 2003 роками в Університеті Упсала, релігія рідко була первинним чи винятковим чинником конфліктів, в які вона була залучена. Як давно зазначив Жак Маритен, «для людської слабкості немає нічого простіше, ніж змішувати релігію з расовими, сімейними або класовими упередженнями, з колективною ненавистю, пристрастями клану і примарами політиків, які врівноважують строгість індивідуальної дисципліни в благочестивій, але недостатньо очищеній душі».

Мері Енн Глендон
За матеріалами http://ru.radiovaticana.va