Подарунок Шептицького. Хто такі російські греко-католики

Лідери Російської греко-католицької церкви провели перший за сто років Синод в Італії. На цій зустрічі єпископи висловили невдоволення тим, що Святий Престол нехтує їх Церквою, приносячи в жертву інтереси російських греко-католиків політичним заграванням з Московською патріархією. І треба сказати, що якщо і є хтось, хто страждає більше українських греко-католиків від цих політичних реверансів між Першим і Третім Римом, то це російські греко-католики.

Їх не так багато – близько 30 тис., розсіяних по всьому світу. Але це церква, яка пройшла через випробування ХХ ст. і зберегла себе – і в Росії, і в вигнанні. Так само, як Українська греко-католицька церква, з якою у РГКЦ зберігаються досить глибокі зв’язки, це церква слов’янсько-візантійською традиції, яка зберігає зв’язок з Апостольською столицею і визнає своїм главою Папу Римського.

У російських уніатів складна, або, краще сказати, “складова” історія. Перші уніати з’явилися на території Росії в XVIII ст. в результаті поділів Речі Посполитої. Переважно російські – так само, як українські та білоруські – уніати переходили під російське підданство разом зі своїми територіями, коли до Російської імперії були приєднані частина західноросійських територій, білоруських земель і території українського Правобережжя. У південних районах Псковської, частині Смоленської і Тверської областей в той час налічували десятки парафій греко-католицької церкви, а в столиці Російської імперії діяла Греко-Уніатська духовна колегія.

Для деякої частини російських земель, що певний час не входили до складу Російської імперії, зв’язок зі Святим Престолом не здавався протиприроднім – як для всіє іншої Російської імперії, яка будувала свою ідентичність на протиставленні Ватикану і Західному католицькому світу. З цією прихованою лояльністю Заходу і його релігійним поглядам нещадно боролася Москва в усі часи – від епохи “збирання російських земель” до нинішнього дня. Від геноциду новгородців з боку Івана Грозного до “Російської православної армії” на Донбасі. Пов’язані діловими і культурними інтересами з Європою, західноросійські землі певний час не були схильні до політичного антикатолицтва, яке культивувалося Москвою. Спільність хрещення і віри в Христа була для них більш актуальною ніж Велика Схизма, суті якої багато хто зовсім не розумів (зате відчували на своїй шкурі політичні наслідки). А тому і принциповий розрив з Римом був для багатьох зовсім не таким вже принциповим і вже точно не особистим. Тому унія на цих територіях приживалась відносно легко – особливо з огляду на той факт, що вона часто отримувала політичну підтримку.

Коли Російська імперія приєднала ці землі, боротьба з уніатством почалася негайно – жорстка і послідовна. Остаточно “уніатське питання” було вирішено в 30-х роках ХIХ ст., коли унію на території Російської імперії просто офіційно ліквідували.

Однак вкорінене в російських аристократичних головах західництво – культивоване, зокрема, полум’яним борцем з унією імператрицею Катериною, – в релігійному вимірі обернулося феноменом російського католицтва. З цих “західних мод” народилися в Росії “другі уніати”. Ніяк не пов’язані з “першими”, для яких греко-католицизм був традицією, а не предметом вибору чи інтелектуальним трендом.

Якщо в світських салонах говорили по-французьки, а не по-слов’янськи – чому дивуватися? Так, існувала офіційна заборона на перехід в католицизм. Ну, так тим краще – католицтво ставало ще й частиною вільнодумства, яке також увійшло в цей час в моду в аристократичному середовищі. Зокрема, в симпатіях і навіть переході в католицтво підозрювали деяких декабристів і їх оточення. Нарешті, російська католицька ідея знайшла вираз в роботах авторитетного релігійного філософа Володимира Соловйова. Російський греко-католицизм виявився спробою увійти в повноту спілкування з Вселенським християнством, зберігши при цьому багатство російського православ’я.

Ці духовні пошуки легко зрозуміти – особливо, з огляду на наш власний досвід. Російська православна церква в той час виглядала нітрохи не краще, ніж сьогодні, – вона була навіть більшою мірою зрощена з державою, і всі, хто обтяжував себе духовним пошуком і “проклятими питаннями”, не могли не помічати всіх проблем і каліцтв політичного православ’я, яке підмінило Христа Царем і Батьківщиною, а християнську любов – протиставленням “істинного” себе “єретичному” Заходу.

Інтерес до католицтва в російській духовній традиції був багато в чому пов’язаний з пошуком альтернативного шляху, котрий виводить з церковно-політичної пастки на пошук підходящої моделі християнської єдності.

Особливо яскраво це проявилося на початку ХХ ст., коли імператор підписав указ про віротерпимість. Тоді перехід в католицтво – переважно греко-католицтво – став чи не звичною справою. У відповідь на швидке зростання російської греко-католицької громади Папа Римський Пій Х офіційно призначив главу для місії російських греко-католиків.

Тверді канонічні підстави Російська греко-католицька церква отримала з рук митрополита Андрея Шептицького. Він стежив і в міру сил брав участь в розвитку РГКЦ з початку ХХ ст., а коли в ході Першої світової війни був висланий окупаційною владою в російську глибинку, використовував це вигнання для того, щоб надати підтримку російським братам по вірі.

29 травня 1917 року в Санкт-Петербурзі на I Соборі Руської Католицької Церкви митрополит Андрей, користуючись отриманими від Папи надзвичайними повноваженнями, встановив в Росії Екзархат РГКЦ і його главою призначив о. Леоніда Федорова.

У цей період РГКЦ розвивалася цілком успішно – зростала кількість парафіян і парафій, з’являлися чернечі громади, велася просвітницька діяльність. Але все це закінчилося дуже швидко – до влади прийшли більшовики, які не мали сентиментів до церкви взагалі, а вже до католицької – тим більше. РГКЦ була розорена – священики заарештовані, миряни емігрували (в результаті утворився Екзархат російських католиків в китайському Харбіні) або піддалися чисткам. Екзарх Леонід Федоров помер на засланні, а о. Климентій Шептицький, який змінив його на цій посаді, не міг повною мірою виконувати роль глави церкви навіть в короткий, але дуже бурхливий період до свого арешту в 1947 р. Обидва екзарха були зараховані до лику блаженних Папою Іваном Павлом II.

Після падіння комуністичного режиму РГКЦ вийшла з підпілля. Так, виявилося, що вона жива, хоч і дещо “переформатована”. По-перше, вона стала однією з церков російського зарубіжжя, по-друге, на території РФ вона частково підживилась депортованими – переважно, українськими та білоруськими – греко-католиками. У всякому разі на це вказує той факт, що серед мов богослужінь в громадах РГКЦ значаться українська і білоруська поряд з російською і церковнослов’янською.

У 2004-му почався рух російських греко-католиків за відродження повноцінного церковного життя. Конгрегацією у справах східних церков з благословення Папи Івана Павла II ординарієм для громад католиків візантійського обряду на території Російської Федерації був призначений єпископ Йосиф Верт.

На сьогоднішній день в Російській Федерації налічується понад 20 греко-католицьких громад. Однак парафії цієї церкви не мають офіційної реєстрації – вони існують як “окремий випадок” римо-католицьких громад.

Росія, яка ніяк не змириться з існуванням українських уніатів, зрозуміло, ні за що не побажає визнавати право на існування російських уніатів. І якщо до українських уніатів Моспатріархія дотягнутися ніяк не може, то доля російських повністю в її руках.

Тому немає нічого дивного в тому, що синод РГКЦ пролунав досить різко на адресу Ватикану, докоривши Святому Престу в тому, що він не поспішає допомагати своїм російським братам, з огляду на те, що це може погіршити відносини з Моспатріархією. Відносини, які, начебто, налагоджуються. Українські греко-католики, які зазвичай виявляються заручниками цих “відносин”, теж добре це відчувають – але до тих пір, поки Україна залишається незалежною країною, для них це складне становище, а не пряма загроза їх церкві.

Інша ситуація у російських греко-католиків. Вони впевнені, що новий виток ватиканської остполітики загрожує самому їхньому існуванню. Якщо мрія Московського патріарха про розподіл УГКЦ між римо-католицькою церквою і РПЦ у випадку з Україною залишається утопією, то у випадку з РГКЦ це фактично вже відбулося – РГКЦ знаходиться у веденні єпископа римо-католицької церкви і є її структурною частиною. Екзархат РГКЦ не скасований де-юре, а катедра екзарха значиться в офіційних документах Ватикану “вдовою” з моменту смерті Клемента Шептицького, тобто вже понад півстоліття. Ватикан не поспішає призначати нового главу церкви. Адже це очевидно викличе колосальне невдоволення з боку “московських партнерів”.

РГКЦ обезголовлена - і це виявляється джерелом багатьох проблем, включаючи управління, розвиток власних інституцій і повноцінне спілкування з іншими церквами і з Апостольською столицею. Крім усього іншого, РГКЦ позбавлена можливості навчати і виховувати власний клир – досі РГКЦ відправляла своїх юнаків на навчання за кордон, зокрема в Україну, в семінарії УГКЦ. Але багато в РГКЦ бачать проблему в тому, що таїнство рукоположення священики в результаті отримують в УГКЦ, а не у власній церкві.

Для Росії її власні уніати – натяк на можливість “альтернативної історії”. В якій немає жорсткого протиставлення себе Заходу. Де немає сенсу стояти на сторожі Великої Схизми, яка, єдина, виправдовує це жорстке протистояння, перетворене Москвою в сенс життя. Це можливість пошукати – і знайти – сенс життя в чомусь іншому. У чомусь, що зробило б неможливим виправдати різню, влаштовану Грозним в Новгороді, “захистом віри православної”. Що не дозволило б канонізувати ординського “поліцая” Олександра Невського. І не дозволило б банді гопників, що імітують “громадянський конфлікт”, називати себе “православної армією”. Що зробило б неможливим перетворити християнську релігію в фактор “цивілізаційного поділу”, тобто в щось прямо протилежне християнству.

Але поки російські греко-католики, які колись виникли і виросли на ідеї єдності російської традиції і Вселенської церкви, намертво затиснуті між тим і тим. Високі договірні сторони зайняті великою політикою або скоріше її імітацією. Адже навіть найгарячіші гаванські обійми нічого не дають і не вирішують в справі подолання Великої Схизми. Швидше навіть навпаки. А ті, хто зробив і робить реальні кроки в напрямку подолання розділення церкви, виявляються хіба що ставкою в політичній грі світових церковних єрархій.

Катерина Щоткіна