Польові хроніки капелана

Недовгий відпочинок у Києві і знову дорога на Схід. Дорога до тих, хто за довгі дні ділення хлібом земним та Хлібом Небесним уже стали нам братами. Знаємо, що вони чекають на нас. І ми просто вирушаємо за покликом Ісуса.

Ось вона – земля біля моря. Тут уже давно не чути дитячого сміху. Єдина постійна музика в цьому місці – це систематична канонада. А найстрашніше – нетривала тиша між обстрілами, яка лише моторошно підкреслює руйнування і пустку, що панує навколо.

І тихо зітхає сумне осиротіле море.

Спокійно порефлексувати не виходить. Потрапляємо в зону потужного прильоту. Ну що ж, діло звичне. Не перший раз. І по Милості Божій раз не останній.

Вся місцевість усіяна ранами війни. Осквернена земля, що плаче і кровоточить.

До кінцевої точки призначення вже зовсім близько. Остаточно з голови вивітрюється така нереальна київська реальність. Ми вриваємося у інший світ, де все, що ми залишили менше доби тому, вже видається міражем.

Ми на місці. Хороми вже чекають нас. Усе набагато краще, ніж могло би бути. Особливо, коли у пам’яті мимохідь випливають картини з ДАП. І ріжуть по серцю, як ножем.

Відволікаюсь. Зараз головне, що ми вже тут. Вже вдома. Та й небо тут особливе.

Обходимо приміщення у місці базування. Вітаємося з побратимами. Зразу видно, що тут було нескучно. Пацани з того боку постаралися, щоби повітря в будівлях не застоювалося. Вентиляція у багатьох місцях просто чудова.

Але нам виділяють шикарні апартаменти. Ну, прямо Хілтон. Тут є все, що потрібно польовому капелану. Тут присутній Бог.

Та й годують непогано. Ресторан на «нулях» відкритий. Велкам.

Благословення їжі і трапеза. Вишукані страви у добірній компанії. Хіба що офіціанта у фраку не вистачає.

Ну а потім ласкаво просимо у кав’ярню. Краща кава у цих неспокійних місцях.

А до кави ми привезли смачненькі гостинці. Таке тут буває не часто. Далекувато звідси бігати до найближчого магазина Рошен.

А от і друзі. Особливі. Волохаті. Їм сьогодні точно теж перепаде щось особливе.

Та тут їх багато. Нічого, всім щось та дістанеться.

Після всього з нами залишається тусуватися один особливий гість. В його очах дивний, майже людський сум. Ця війна зачепила і його.

Раптом згадую себе до війни. Це було так давно. Аж три роки тому. Моїм захопленням була гра на гітарі. У тому безмежно далекому чорно-білому минулому. Тоді мені було 22 роки.

Потім війна. Початок капеланського служіння. Ротація в ДАП. Тоді я потягнув з собою в аеропорт гітару. Так і отримав позивний – Гітарист. Його мені дав побратим з позивним Партизан. Його уже немає серед живих. Вірніше тих, хто живе на землі.

Тепер я – капелан. Я не беру у руки зброю. Нечасто тримаю в руках і гітару. Тепер моя зброя – Слово Боже. Починається новий етап мого служіння. І я вдячний Богу за цей привілей.