Минулий, різдвяний для більшості громадян України, тиждень прикув увагу західної громадськості й політикуму до Франції, яку стрясла хвиля терактів. Для більшості обивателів Європи – несподіванка, а насправді – закономірність.

Але той факт, що саме з цієї країни останніми роками різко зросла репатріація євреїв в Ізраїль, свідчить про багато що. Євреї втікають з Франції, спонукувані антисемітизмом, саме мусульманським антисемітизмом. Мусульманським екстремізмом спонукані були і погроми в часі правління Саркозі. Саме Франція стала одним з головних європейських експортерів джихадистів на Близький Схід. У той же ж час, напевно, в жодній європейській країні секуляризація не доведена до такого рівня, як у Франції, до того ж, у виданні ліберального екстремізму. Тому зудар радикального ісламізму та радикального лібералізму, який Франція плекає останнім часом, був невідворотній. На превеликий жаль, принаймні, так на цей момент виглядає, випадок «Charlie Hebdo» – лише початок.

Французький ліберальний радикалізм зайшов дуже далеко: від накидання суспільству ліберальних законів, які дискримінують більшість заради вигаданих «прав» ЛГБТ-меншини, до заборони встановлення різдвяних шопок усюди, крім приватних помешкань і церков. Але, як і всяка ідеологія, а особливо лівацька та ще й радикальна, французький лібералізм таки перегнув палку.

Ну, можна утискати і дискримінувати християн, юдеїв, висміювати їхню віру, їхні святощі – вони в каральні походи не підуть, нікого не розстріляють, не підірвуть. Але з мусульманами такі жарти не проходять. Хіба редакція «Charlie Hebdo» не усвідомлювала, яку реакцію серед їхніх мусульманських співгромадян викличуть їхні «карикатури»? Чи може французька влада не усвідомлювала собі, суспільну небезпечність знущань з мусульманських святинь?

Випадок «Charlie Hebdo» – це не хвороба, а симптом, але симптом хвороби страшно небезпечної, хвороби, яка зруйнує західну цивілізацію, якщо її не лікувати. Проте дискурс, який накидають західним суспільствам: мученики за свободу слова vs. мусульманські терористи, вказує на бажання європейського політикуму і надалі по-страусячому тримати голову в піску, аж поки під ним не вибухне пекельна машинка.

Зударились ісламський та ліберальний екстремізми, а що нам, християнам до того? Най ріжуться, стріляються, підриваються, що нас то обходить? Ну, якщо ми хочемо жити в суспільстві, де теракти є нормою, то, дійсно, це нас не має цікавити. Але якщо ми прагнемо жити в безпечному суспільстві, то маємо старатися про таке суспільство, а це передбачає не лише дати адекватні відповіді на низку питань, які випадок «Charlie Hebdo» актуалізував з новою силою, але й самим – триматися цих адекватних висновків.

Українське християнство, окрім своїх внутрішніх проблем, змушене зіткнутися з ліберальною інвазією зі Заходу та з агресією зі Сходу. І одна, і друга проблеми актуальні й нагальні.

Зі Сходу маємо агресивну Московію, яка використовує релігію як засіб своєї імперіалістичної політики. А нові тенденції в національній московитській релігійній структурі – РПЦ – нічого доброго не віщують. Скоординоване відбілювання злочинів комунізму: патріарх Кіріл оправдовує більшовицький переворот 1917 року в Московії, а «міністр» Чаплін – Сталіна та його репресії і по-тихенько розпалює антисемітизм. В Московії уже оформилась фашистська абракадабра – такий собі мутант з генами царсько-православного шовінізму, більшовицько-православного месіанізму та традиційної московитського агресії. І тепер Московський патріархат усе це абсорбовує і перетравлює, щоб видозмінити концепції «русскаґо міра» відповідно до державних концепцій. Тому найближчим часом не слід від Московського патріархату очікувати чогось, окрім відвертої (в Московщині) та прихованої (в Україні) підтримки московитської агресії проти України й українського християнства.

Зі Заходу нам просувають гендеризм, екстремний лібералізм, екстремну секуляризацію. Речі не менш небезпечні, як пряма московитська агресія. Не слід себе тішити, що війна зупинить просування ворожих християнству ідеологій. Вони вже добре вкоренилися в наших ВУЗах, політикумі й навіть в самому християнстві. Найближчим часом, як тільки вспокоїться війна, накотиться хвиля антихристиянства, яка легко за масштабами зможе зрівнятися з антихристиянськими гоніннями так званої Великої французької революції чи більшовизму. Методи, щоправда, будуть некриваві.

А християнство в Україні спить, частина ж невеличка його співає ліберальних пісень, що вуха людям лоскочуть, підігруючи настроям натовпу. А за потреби махають жупелами – мракобіс, консерватор, відсталий, фанатик, екстреміст, догналіт…  

Нам стараються накинути дискурс, який вигідний московитам та ліберальному лобі, але не нам – українським християнам. Дискурс майже ідентичний до того, який накидається у випадку «Charlie Hebdo»: є два чорти і одного мусите вибрати – або чорт московитського поневолення, або чорт ліберального звиродніння.

Насправді ж дискурс мав би бути багато складнішим і багатограннішим. Якби українське християнство не спало, а зайняло дійсно активну громадську позицію не тільки в обороні Батьківщини чи скиданні гнилого режиму Януковича, але й в обороні людської гідності, опираючись на християнський, а не ліберальний фундамент, в України би був шанс побудувати дійсно нормальне суспільство.

Що далі, то стає усе більш очевидним, що так не буде. І причина одна єдина – українське християнство моторошно-сонне, приспане, як не східною секуляризацією (церква поза світським життям суспільства), то секуляризацією західною – ліберальною. Відверто кажучи, здається, що українське християнство уже втратило свій унікальний шанс стати рушійною силою українського суспільства. Тепер у нього два реальних шляхи – або зайняти кругову оборону, або розчинитися в лібералізмі. Третій – фантастичний – пробудження українського християнства практично дорівнює нулю. Та, зрештою, усе в Божих руках.

о.Орест-Дмитро Вільчинський