Послання Папи Франциска до Римської Курії | Католицький Оглядач 
Послання Папи Франциска до Римської Курії
  • Срд, 07/02/2018 - 13:51

Перед Різдвом Папа зазвичай влаштовує урочистий прийом для працівників Римської Курії, аби привітати їх із прийдешніми святами. Як і звернення до іноземних дипломатів, цю промову Понтифіка вважають однією з найважливіших: вона дозволяє зрозуміти стан внутрішнього куріального життя Ватикану та його перспективи на наступний рік. Пропонуємо увазі читачів переклад звернення до Курії 21 грудня 2017 року. Промова Святого Отця Франциска на прийомі з нагоди різдвяних привітань для Римської Курії

Дорогі брати і сестри!

Різдво – це свято віри в Божого Сина, Який став людиною, щоб повернути людям їхню синівську гідність, втрачену через гріх і непослух. Різдво – це свято віри в серцях, які перетворюються на ясла, аби прийняти Його, які дозволяють посіяним Богом надії, любові й вірі проростати зі стебла своєї вбогості.

Сьогодні маємо нову нагоду обмінятися різдвяними привітаннями й побажати тутешнім працівникам, усім, хто представляє Папу, всім людям, які служать у Курії, й усім вашим близьким святого й радісного Різдва і веселого Нового року. Нехай це Різдво очистить наш погляд, щоб ми могли відмовитися від усього зайвого, неправдивого, помилкового й неправильного та побачити необхідне, істинне, добре й справжнє. Мої якнайкращі й найщиріші побажання!

Дорогі брати, раніше я говорив здебільшого про «ad intra» (внутрішній устрій) Римської Курії, а цього року хочу поділитися з вами деякими думками про діяльність Курії «ad extra», назовні: про її відносини з націями й державами, з партикулярними Церквами, зі Східними Церквами, в екуменічному діалозі, стосунках із юдаїзмом, ісламом та іншими релігіями – тобто з зовнішнім світом.

Мої роздуми, безумовно, спиратимуться на фундаментальні принципи й канони роботи Курії, на її історію, а також на особисте бачення, яким я останніми роками намагався поділитися з вами у промовах у контексті поточної реформи.

Коли йдеться про реформу, на думку одразу спадає симпатичний і промовистий вислів монсеньйора Фредеріка-Франсуа-Ксав’є де Мерода: «Робити реформи в Римі – це ніби чистити єгипетського Сфінкса зубною щіткою». Ця фраза показує, скільки терпіння, відданості й чуйності потрібно, щоб досягти мети, адже Курія – це стародавня інституція, комплексна й поважна, складена з людей різних культур, мов і ментальностей і одвічно структурно пов’язана з первосвятительським служінням Єпископа Рима – зі «священною» службою, угодною Господу Христу для блага всього тіла Церкви, «ad bonum totius corporis».

Тож універсальність служби Курії походить і випливає зі вселенськості Петрового служіння. Якби вона замкнулася від світу, то зрадила б свою мету і, зосереджена лише на собі, була би приречена на самознищення. Курія за самою природою має призначення «ad extra», яким пов’язана з Петровим служінням, служінням Слову і проголошенням Доброї Новини: що Бог-Еммануїл народився серед людей і став людиною, аби явити кожному Свою найглибшу близькість, безмежну любов і божественне прагнення, щоб усі люди спаслись і могли насолоджуватися небесним блаженством (пор. 1 Тим 2, 4); що Бог велить сонцю сходити на добрих і на злих (пор. Мт 5, 45); що Бог прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоби служити й дати життя Своє (пор. Мт 20, 28); що Бог сотворив Церкву, щоб та була у світі, але не від світу, і стала інструментом спасіння та служіння.

Вітаючи нещодавно Отців і Глав Східних Католицьких Церков, я саме з думкою про цю мету служіння – і Петрового, і куріального – вжив зворот «примат дияконії», посилаючись на прекрасний образ, який запропонував святий Григорій Великий: «Servus servorum Dei», раб рабів Божих. У христологічному вимірі це визначення виражає насамперед тверду постанову наслідувати Христа, Який прибрав вигляд слуги (пор. Флп 2, 7). Бенедикт XVI якось зауважив, що в устах Григорія ця фраза була «не лише побожною формулою, а справжнім проявом його способу життя й діяльності. Він був глибоко вражений смиренням Бога, Який у Христі став нашим слугою, мив і надалі миє наші брудні ноги».

Аналогічний дияконський характер має бути властивий тим, хто по-різному активно долучається до праці Римської Курії, яка, згідно з Кодексом канонічного права, діє від імені й силою влади Верховного Понтифіка, «виконуючи свої функції на благо і задля служіння Церкві» (кан. 360; пор. ККСЦ кан. 46).

Примат дияконії «стосується Папи»; і так само дияконська та праця, яка триває в Римській Курії – і всередині, і за її межами. Тема службової й куріальної дияконії змушує мене згадати стародавній текст «Апостольських дидаскалій», де сказано: «Диякон – це вуха і вуста єпископа, його серце й душа його». Із цією узгодженістю сердець пов’язані сопричастя, гармонія та спокій у Церкві, адже диякон стоїть на варті служіння Церкви. Я гадаю, що невипадково йдеться про вухо, орган для слухання й утримання рівноваги, і рот, завдяки якому розрізнюють смаки й розмовляють.

Ще один стародавній текст додає, що дияконів називають подібними до очей єпископа. Око дивиться, аби передавати зображення розумові, допомагаючи йому вирішувати і спрямовувати все тіло до блага.

Ці образні вирази скеровують нас до висновку, що є зв’язок сопричастя синівської слухняності задля служіння святому народові Божому. Немає сумнівів і щодо того, що те саме стосується всіх, хто працює в Римській Курії: від керівників дикастерій і начальників до службовців і всіх працівників. Сопричастя з Петром зміцнює й підсилює сопричастя всіх членів.

У цьому сенсі порівняння з відчуттями людського тіла допомагає помітити відкритість назовні, увагу до того, що назовні. Відчуття – це найперше, що пов’язує людський організм із зовнішнім світом; це міст, який провадить до нього; це наш шанс встановлювати зв’язки. Відчуття допомагають нам схопити реальність і розмістити себе в реальності. Недарма святий Ігнатій Лойола спирався на відчуття в контемпляції таємниці Христа й істини.

Дуже важливо пам’ятати про це, щоб подолати незбалансовану і збочену логіку домовлень і малих кіл, які насправді – попри благі наміри й виправдання – виявляються раковими пухлинами, які ведуть до зосередження на собі та проникають навіть у нутро церковних організмів – і в людей, які там працюють. Щойно так трапляється, ми втрачаємо радість Євангелія, радість спілкування з Христом і сопричастя з Ним; втрачаємо також щедрість нашого освячення (див. Діян 20, 35; 2 Кор 9, 7).

Дозвольте сказати кілька слів і про іншу небезпеку: про зраду довіри або зловживання материнством Церкви, тобто про людей, які були ретельно відібрані, щоб надати ще більшої сили цьому тілу та його реформі, але, не розуміючи шляхетності своєї відповідальності, самі підлягли корупції через амбіції чи марнославство. І коли їх обережно усувають, вони проголошують себе мучениками системи, «непоінформованого Папи», «старої гвардії» тощо – замість сказати: «Mea culpa». Поруч із цими людьми є й інші, які досі працюють у Курії; цим особам дають достатньо часу на вибір правильного шляху у сподіванні, що в терпінні Церкви вони знайдуть можливість для покути, а не зловживань. Звісно, не треба забувати про переважну більшість вірних людей, які працюють тут з гідними похвали стараннями й намірами, компетентно й віддано, ба навіть із великою святістю.

Доречно буде, повертаючись до образу тіла, підкреслити, що «інституційні відчуття», з якими можна порівняти дикастерії Римської Курії, мають діяти відповідно до своєї природи й мети: від імені й силою влади Верховного Понтифіка, завжди на благо і для служіння Церкві. Вони покликані стати для Церкви вірними й чутливими антенами, які передають і приймають.

Передавальні антени дозволяють точно транслювати волю Папи й вищих посадовців. Слово «вірність» для тих, хто працює при Святому Престолі, «особливе, бо вони віддають служінню Наступника Петра більшість своєї енергії, часу і щоденного служіння. Це серйозна відповідальність, але й особливий дар, який із плином часу сприяє формуванню емоційного зв’язку з Папою, зв’язку внутрішньої довіри, природного “idem sentire”, добре вираженого якраз словом “вірність”».

Образ антени стосується й іншого напрямку – зворотного, тобто приймача. Ідеться про збирання звернень, питань, побажань, волань, радостей і сліз Церкви і світу, аби передати їх Єпископові Рима й уможливити ефективніше виконання його завдання й місії «вічного й видимого початку й фундаменту єдності віри і сопричастя». З такою «якістю сприйняття», важливішою за директивні аспекти, дикастерії Римської Курії великодушно долучаються до вислуховування й синодальності, про які я вже говорив.

Дорогі брати і сестри!

Я вдавався до терміна «примат дияконії», образів тіла, відчуттів і антен, щоби пояснити: аби дістатися до місця, де Дух промовляє до Церкви (тобто історії), і досягти мети нашої праці (salus animarum), важливо й навіть необхідно практикувати розрізнення знаків часу, сопричастя у служінні, любов в істині, слухняність Духові й довірливу покору настоятелям.

Можливо, тут варто згадати, що самі вже назви різних дикастерій і служб Римської Курії дозволяють зрозуміти, заради чого вони мають діяти. Їхня робота, якщо придивитися, має підставове значення для всієї Церкви і, я сказав би, цілого світу.

Через те, що робота Курії справді дуже значна, обмежуся цього разу загальним поглядом на неї «ad extra» – тобто на ті основні аспекти, відштовхуючись від яких, трохи згодом буде неважко виявити й дослідити інші сфери діяльності Курії.

Курія і відносини з державами

На цьому полі ключову роль відіграє ватиканська дипломатія, у якій проявляється щире і стале прагнення Святого Престолу бути будівельником мостів, миру й діалогу між народами. Як дипломатія служіння людству й особі, дипломатія простягненої руки й відчинених дверей, вона бере на себе обов’язок вислуховувати, розуміти, допомагати, закликати й долучатися – швидко і з повагою – до кожної ситуації, аби зменшувати відстані й вибудовувати довіру. Ватиканська дипломатія зацікавлена тільки в тому, щоб бути вільною від будь-яких дочасних і матеріальних зацікавлень.

Тому Святий Престол присутній на світовій арені, аби працювати з усіма людьми й народами доброї волі й завжди підкреслювати, як важливо вберегти наш спільний дім від будь-якого деструктивного егоїзму; щоб наголошувати, що війни приносять тільки смерть і знищення; аби видобувати з минулого необхідні уроки, які допоможуть краще жити в сучасності, міцно будувати майбутнє й захищати його заради нових поколінь.

Зустрічі з главами держав і різними делегаціями, а також Апостольські візити – засоби для досягнення цих цілей.

Саме тому було створено третю секцію Папського Державного секретаріату, мета якого – продемонструвати увагу і близькість Папи й вищих керівників Державного секретаріату до дипломатичного персоналу, зокрема ченців, черниць і світських осіб, які служать в Апостольських Нунціатурах. У тісній співпраці з секцією в справах загальних питань і з секцією зі зв’язків з державами нова секція опікується людьми, які працюють на дипломатичній службі Святого Престолу чи готуються до неї.

Ця особлива увага базується на подвійному вимірі служіння сталого дипломатичного персоналу: як пастирів і як дипломатів, для партикулярних Церков і для народів, де вони діють.

Курія і партикулярні Церкви

Першочергове значення мають відносини з дієцезіями, яким Римська Курія надає всю необхідну підтримку й допомогу. Ці відносини базуються на співпраці, довірі й у жодному разі не на зверхності чи ворожості. Їхнє джерело – це декрет Собору про пастирське служіння єпископів у Церкві, який докладніше пояснює, що робота Курії спрямована «на благо Церков і пастирського служіння».

Отож, точка відліку для Римської Курії – це не тільки Єпископ Рима, від якого вона черпає владу, а й партикулярні Церкви та їхні пастирі в усьому світі, заради блага яких вона працює й творить.

Про характерну рису «служіння Папі та єпископам, Вселенській Церкві й партикулярним Церквам» у всьому світі я згадував іще на першій із наших щорічних зустрічей, коли казав, що «в Римській Курії ми вивчаємо подвійний вимір Церкви, по-особливому “надихаємося” цим взаємним проникненням вселенського й партикулярного», і додав: «Думаю, це одне з найпрекрасніших вражень усіх тих, хто живе і працює в Римі».

У цьому сенсі візити «ad limina Apostolorum» стають чудовою нагодою для зустрічі, діалогу та збагачення. Тому я волію, зустрічаючись із єпископами, провадити діалог взаємного слухання – вільний, довірливий, щирий, який виходить за рамки протоколу та звичайного обміну промовами й рекомендаціями. Діалог між єпископами й різними дикастеріями також важливий. Цього пост-ювійлейного року єпископи під час візитів «ad limina» розповідали мені, що їх добре зустріли й вислухали в усіх дикастеріях. Це тішить мене, і за це я щиро вдячний присутнім тут керівникам дикастерій.

Дозвольте мені тут і зараз, цієї конкретної миті в житті Церкви, нагадати про прийдешню XV Генеральну асамблею Синоду єпископів, скликану, щоб обговорити тему «Молодь, віра й розпізнання покликання». Перед Курією, єпископами й усією Церквою стоїть виклик – звернути особливу увагу на молодих осіб. Проте це не означає дивитися тільки на них; потрібно зосередитися також на важливих питаннях цілого комплексу стосунків і актуальних проблем: сім’ї, душпастирської опіки, соціального життя, взаємин між поколіннями… Про це виразно йдеться у вступі до підготовчого документу: «Церква вирішила поміркувати про те, як допомогти молодим людям розпізнати та прийняти покликання, щоб любити й жити в повноті, а також попросити самих молодих людей посприяти Церкві в пошуках найефективнішого на сьогодні способу проголошення Доброї Новини. Через молодь Церква зможе почути голос Господа, Який звучить і нині. Як колись Самуїл (пор. 1 Цар 3, 1-21) і Єремія (пор. Єр 1, 4-10), зараз є молоді люди, які вміють розпізнати знаки часу, що їх вказує Дух. Дослухаючись до їхніх прагнень, ми можемо побачити світ майбутнього, який наближається назустріч нам, і шляхи, якими покликана рухатися Церква».

Курія і Східні Церкви

Єдність і сопричастя, які панують у відносинах Римської Церкви та Східних Церков, – це конкретний приклад багатства в розмаїтті для всієї Церкви. Вірні своїм двотисячолітнім традиціям і церковному сопричастю, вони досвідчують і втілюють архієрейську молитву Христа (пор. Йн 17).

Зважаючи на це, на останній зустрічі з Патріархами і Верховними архієпископами Східних Церков, кажучи про «примат дияконії», я підкреслив, як важливо дослідити й переглянути делікатне питання обрання нових єпископів і єпархів, залишаючись вірними принципам автономії Східних Церков і, з іншого боку, відповідальності та прагненню чимдалі зміцнювати єдність із Католицькою Церквою. «І все це – зі щонайбільш переконливим застосуванням справжньої синодальної практики, яка вирізняє Церкви Сходу». Обрання кожного єпископа має виявляти і зміцнювати єдність і сопричастя між Наступником Петра й усією колегією єпископів.

Відносини між Римом і Сходом – це взаємне духовне й літургійне збагачення. Справді, Церква Рима не була б справді католицькою, вселенською без коштовних скарбів Східних Церков і без героїчного свідчення численних наших східних братів і сестер, які очищають Церкву, приймаючи мучеництво й віддаючи життя, щоб не відректися від Христа.

Курія й екуменічний діалог

Є сфери, залученість у які – особливо після Другого Ватиканського Собору – для Католицької Церкви вкрай важлива. До них належить єдність християн, ця «найважливіша вимога нашої віри, потреба, яка випливає з глибини нашої причетності до тих, хто вірить в Ісуса Христа». По суті, це «мандрівка» – і, як часто повторювали мої попередники, це незворотній шлях, а не відступ. «Єдність творять, ідучи. Варто пам’ятати, що коли ми разом ідемо, коли зустрічаємось як брати, разом молимося, разом співпрацюємо, проповідуючи Євангеліє та служачи іншим, то ми вже єдині. Усі богословські й еклезіологічні відмінності, які досі розділюють християн, будуть подолані тільки на цьому шляху, хоча нині ми й не знаємо, як і коли, – але це станеться згідно з тим, що Святий Дух запропонує на благо Церкви».

Курія працює в цій сфері, аби сприяти зустрічі з братами й сестрами, щоб розв’язати вузли нерозуміння й ворожості та відкинути упередження і страхи, які заважають бачити багатство в розмаїтті та глибину Таємниці Христа і Церкви, завжди більшої, ніж здатна уявити людина.

Зустрічі з Папами, Патріархами й очільниками різних Церков і спільнот завжди сповнюють мене радістю та вдячністю.

Курія і юдаїзм, іслам й інші релігії

Відносини Римської Курії з іншими релігіями ґрунтуються на вченні Другого Ватиканського Собору й на потребі діалогу, адже «єдина альтернатива культурі зустрічі – це безкультур’я конфлікту». Діалог спирається на три фундаментальні орієнтири: «дотримання ідентичності, сміливе сприйняття іншого і щирість намірів. Дотримання ідентичності – бо ж не можна провадити справжній діалог у неоднозначності, відступаючись від добра, щоб догодити іншому. Сміливе сприйняття іншого – бо в тих, хто культурно або релігійно відрізняється від мене, треба бачити не ворогів, а супутників, маючи справжню певність, що благо кожного – це благо для всіх. Щирість намірів – бо діалог, цей справжній прояв людськості, це не стратегія для досягнення прихованих намірів, а шлях істини, який заслуговує на те, щоб долати його терпеливо, перетворюючи змагання на співпрацю».

Зустрічі з релігійними лідерами в різних Апостольських подорожах і на ватиканських аудієнціях – це конкретні аргументи на користь сказаного.

Усе це – лише деякі аспекти діяльності Курії «ad extra», важливі, але не вичерпні. Сьогодні я обрав ті з них, які пов’язані з темами «примату діяконії», «інституційних відчуттів» і «надійних антен, які передають і приймають».

Дорогі брати і сестри!

Я розпочав нашу зустріч словами про Різдво як свято віри, а завершити хочу, підкресливши, що Різдво нагадує нам: якщо віра не викликає в нас кризи – то йдеться про кризу віри; якщо віра не змушує нас зростати – то вона сама потребує зростання; якщо віра не ставить перед нами запитань, то варто поставити запитання щодо такої віри; якщо віра нас не оживляє, то їй самій необхідне оживлення; якщо віра не схвильовує нас, то треба хвилюватися про стан цієї віри. Справді, тільки інтелектуальна чи літепла віра – це лише пропозиція віри, яка може бути реалізована, коли до неї долучаться серця, душі, дух і все наше єство, коли ми дозволимо Богові народитися й відродитися в яслах серця, а вифлеємській зірці – вести нас до місця, де лежить Божий Син: не серед царів і розкоші, а серед бідних і смиренних.

Ангелус Сілезіус у «Мандрівному херувимі» писав: «Це залежить тільки від тебе. О, якби твоє серце стало яслами, Бог знову народився б дитиною на землі».

З цими роздумами я адресую найпалкіші різдвяні привітання вам і всім вашим близьким.

Дякую!

Франциск, Папа
Ватикан, Климентинська зала
21 грудня 2017 року

(Переклад КМЦ за vatican.va)


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць