Послання Святішого Отця Франциска на 51-й Всесвітній день суспільних комунікацій
  • Суб, 27/05/2017 - 19:41

Завтра, 28 травня, в Католицькій Церкві відзначатиметься 51-ий Всесвітній День соціальних комунікацій

Послання Святішого Отця Франциска на 51-й Всесвітній день суспільних комунікацій

«Не бійся, бо я з тобою!» (Iс 43, 5).
Сповіщати довіру та надію в наш час

Завдяки технологічному розвитку доступ до засобів комунікації так поширився, що дуже багато людей мають можливість блискавично дізнаватися новини та передавати їх. Ці новини можуть бути добрими чи поганими, правдивими чи неправдивими. Іще найдавніші отці віри говорили про людський розум як про жорна млина, які, коли вже їх зрушила вода, неможливо зупинити. Але той, хто відповідає за млин, вирішує, що саме молотиме – чи жито, чи кукіль. Розум людини завжди працює, він не може припинити «перемелювати» те, що отримує, але нам належить вирішувати, який матеріал йому дати (Йоан Касіян Римлянин, «Лист до Леонція Ігумена»).

Я хочу, щоб це послання досягло та заохотило всіх, хто щодня, чи у професійному середовищі, чи у приватних стосунках, «перемелює» інформацію, щоб запропонувати споживачам плодів своєї праці свіжий запашний хліб. Прагну закликати всіх до конструктивного спілкування, яке відкинуло б упередження щодо іншої людини та сприяло би культурі зустрічі, завдяки якій можна навчитися дивитися на реальність зі свідомою довірою.

Думаю, що потрібно зруйнувати зачароване коло смутку та зупинити спіраль страху, які є плодами зосередження на «поганих новинах»: про війни, тероризм, скандали та все, що стосується поразки в будь-яких людських справах. Звісно, не йдеться ні про те, щоби вдаватися до дезінформації та ігнорувати драму страждання, ані про те, щоб упасти в наївний оптимізм і заперечувати здатність зла заторкнути нас. Я хотів би, навпаки, щоб усі ми намагалися подолати відчуття невдоволення та покори, які часто перемагають нас, кидаючи в апатію, породжуючи страх або враження, що злу не можна протистояти. Крім того, у системі комунікацій, де панує думка про те, що хороша новина – це не новина, де драма болю й таємниця зла легко стають ефектною виставою, існує спокуса знечулити свою совість або впасти в безнадію.

Тож я прагну запропонувати свій внесок у пошуки відкритого та креативного стилю спілкування, що не був би націлений на те, щоб відводити злу головну роль, а мав за мету висвітлити можливі рішення, надихаючи на активне й відповідальне наближення до людей, яким ми повідомляємо новини. Хочу запросити всіх запропонувати чоловікам і жінкам нашого часу матеріали, позначені логікою «доброї новини».

Добра новина

Життя людини – це не просто хронологічний перебіг подій, а історія, яка чекає, щоб її розповіли, віднайшовши правильний код, зібравши найважливіші дані. Сама в собі реальність не має безпомилкового значення. Усе залежить від того, яким поглядом ми на неї дивимося, від «окулярів», які обираємо: змінюємо оптику – і реальність здається іншою. Звідки ж ми маємо вирушати, щоб читати реальність крізь «правильні» окуляри?

Для нас, християн, адекватною оптикою для сприйняття реальності має бути оптика доброї новини, починаючи від головної – «Євангелії Ісуса Христа, Сина Божого» (Mк 1, 1). Такими словами євангеліст Марко відкриває своє оповідання, проголошуючи «добру новину», у якій ідеться про Ісуса, але це більше, ніж інформація про Ісуса. Це, краще сказати, добра новина, якою є сам Ісус. Читаючи Євангеліє, можна справді побачити, що назва твору відповідає змістові та що цей зміст – сама особа Ісуса.

Новина, якою є Ісус, добра не тому, що в ній нема страждання, а тому, що навіть страждання пережите в ширшому контексті: це складова Його любові до Отця й до людства. У Христі Бог стає солідарним із будь-якою людською ситуацією, відкриваючи нам, що ми не самотні, бо маємо Отця, який ніколи не забуває про дітей. «Не бійся, бо я з тобою» (Iс 43, 5) – це слово втіхи від Бога, який завжди бере участь в історії свого народу. В улюбленому Синові ця Господня обітниця – «я з тобою» – сягає аж того, що Бог бере на себе всю нашу слабкість і помирає нашою смертю. У Ньому навіть темрява та смерть стають місцем сопричастя зі Світлом і Життям. Так народжується надія, доступна кожному, – якраз там, де життя пізнає гіркоту поразки. Ідеться про надію, яка не зраджує, тому що Божа любов пролилася в наші серця (пор. Рим 5, 5) та породжує нове життя, як рослина проростає з упалого на землю насіння. У цьому світлі кожна нова драма світової історії стає також сценарієм можливої доброї новини від моменту, коли любові вдається знайти дорогу до зближення та розбудити серця, здатні співчувати, обличчя, спроможні не здаватися, руки, готові будувати.

Довіра до насіння Божого Царства

Щоби пробудити в учнях і натовпові євангельську ментальність і дати їм правильні «окуляри», через які треба відкривати логіку любові, що вмирає та воскресає, Ісус використовував притчі, часто порівнюючи Царство Боже з насінням, яке віддає свою життєву силу саме тоді, коли вмирає в замлі (пор. Мк 4, 1-34). Застосування образів і метафор, щоб передати покірну силу Царства, – це не приниження його важливості й актуальності, а милосердна форма, яка дає слухачам простір свободи, у якому можна сприйняти звістку та віднести її до себе. Це також дорога, вибрана, щоб виразити величезну гідність пасхального таїнства, дозволяючи образам виразніше, ніж поняттям, сповістити парадоксальну красу нового життя у Христі, де ворожість та хрест не відкидають, а реалізують спасіння Боже, де слабкість сильніша за будь-яку людську силу, де поразка може бути прелюдією до найвеличнішого виповнення в любові. Саме так достигає та поглиблюється надія Божого Царства: «Як з отим чоловіком, що кидає насіння в землю: чи спить він, чи встає, чи то вночі, а чи вдень, – насіння те кільчиться й росте» (Mк 4, 26-27).

Царство Боже вже серед нас, як насіння, приховане від поверхових поглядів, воно зростає в тиші. У кого очі очищені Святим Духом, той здатен побачити його зародження, та не дозволяє завжди присутньому куколеві вкрасти в себе радість Царства.

Горизонти Духа

Надія, базована на добрій новині, якою є Ісус, дозволяє підвести погляд і підштовхує дивитися на Нього в літургійному обрамленні свята Вознесіння. Здається, що Господь віддаляється від нас, насправді ж розсуваються горизонти надії. Отже, кожен чоловік і кожна жінка у Христі, який підносить нашу людськість до Неба, має «завдяки крові Ісуса свобідний вступ до святині, який він нам відкрив дорогою новою і живою, через завісу, що є його тілом» (Єв 10, 19-20). «Силою Святого Духа» ми можемо бути «свідками» та сповіщати нове людство, відкуплене, «до краю землі» (пор. Діян 1, 7-8).

Довіра до насіння Божого Царства та до логіки Пасхи не може не відбитися на нашому спілкуванні. Вона робить нас здатними діяти – у різні способи, якими комунікуємо сьогодні – з переконанням, що можна побачити та висвітлити добру новину, присутню в реальності кожної історії та в обличчі кожної людини.

Хто з довірою дозволяє Святому Духові вести себе, стає здатним розпізнавати в подіях те, що відбувається між Богом і людством, помічаючи, як Він сам у драматичному сценарії цього світу складає сюжет історії спасіння. Нитка, якою сплетена ця священна історія, – це надія, а плете її сам Святий Дух Утішитель. Надія – найпокірніша чеснота, бо прихована у складках життя, але вона схожа на дріжджі, які піднімають усе тісто. Ми живимо надію, завжди наново прочитуючи добру новину, Євангеліє, «перевидане» в безлічі життів святих, чоловіків і жінок, які стали виразом Божої любові. Святий Дух і сьогодні засіває в нас бажання Царства Божого через численні живі «канали», через людей, які дозволяють добрій новині вести себе через драму історії, які нагадують маяки в темряві цього світу: вони освітлюють дорогу та відкривають нові шляхи для довіри та надії.

З Ватикану, 24 січня 2017

Франциск 

Переклад: Ольга Волинець


Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць