Послання Його Святості Папи Франциска на Всесвітній день місій 2013
  • Птн, 18/10/2013 - 22:18

Дорогі брати і сестри,

добігає до кінця цей рік, коли ми святкуємо Всесвітній день місій, Рік Віри, що надав особливу можливість для зміцнення нашої дружби з Господом і нашого шляху як Церкви, що мужньо проповідує Євангеліє. Беручи це до уваги, я хотів би запропонувати деякі роздуми.

1. Віра – це безцінний Божий дар, який відкриває наш розум до пізнання Бога і наші душі до любові до Нього. Він хоче увійти у відносини з нами і дозволити нам брати участь в Його власному житті для того, щоб наше життя наповнити сенсом і зробити його кращим. Господь любить нас! Однак віру потрібно прийняти, це означає, що вона залежить від нашої особистої відповіді, від нашої мужності вручити самих себе Богові, жити Його любов'ю і бути вдячними за Його безмежне милосердя. Це дар, який щедро запропонований всім, а не лише обраним. Кожен повинен мати можливість відчути, як це – бути любленим Богом і пережити це щастя, цю радість спасіння! Це дар, який неможливо зберегти для себе, – це дар, призначений для того, щоб ним ділитися з іншими. Бажання зберегти його тільки для себе неминуче зробить нас самотніми, безплідними і хворими християнами.

Проголошення Євангелія – це постійний обов'язок і важлива частина життя учнів Христа, що оживляє все життя Церкви.  «Місіонерське завзяття – очевидна ознака зрілості церковної громади»( Бенедикт XVI, Verbum Domini, 95). Громада стає зрілою, коли вона відкрито заявляє про свою віру, радісно святкує її в літургії, проживає милосердям, нескінченно проголошує Слово Боже, залишає все, що має, щоб донести слово Боже на край світу, особливо тим, хто ще не має можливості пізнати Христа. Сила нашої віри, на особистісному та суспільному рівнях, може бути виміряна здатністю повідомляти про неї іншим, розповсюджувати її та жити нею в милосерді, свідчити про неї тим, кого ми зустрічаємо і хто розділяє з нами земну мандрівку.

2. Рік Віри через 50 років після початку Другого Ватиканського Собору спонукає всю Церкву до нового осмислення свого місця в сучасному світі і своєї місії серед людей і націй. Метою місії є не географічні території, але народи, культури та конкретні люди, тому що «кордони» віри проходять не тільки через географічні місця та людські традиції, а й через серце кожного чоловіка і кожної жінки. Другий Ватиканський Собор особливо підкреслює, що місіонерське завдання розширення кордонів віри належить кожному хрещеному і всім християнським спільнотам: «Оскільки ж Народ Божий живе в спільнотах, насамперед єпархіальних і парафіяльних, і в деякому сенсі стає видимим через них, їм теж належить свідчити про Христа перед народами»( Ad Gentes, 37). Тому кожна спільнота покликана виконати доручення, ввірене апостолам Ісусом – бути Його «свідками в Єрусалимі і в усій Юдеї та Самарії і аж до краю землі»(Діян.1, 8b), і це не щось другорядне, але сутнісний аспект християнського життя: всі ми покликані ходити вулицями світу з нашими братами і сестрами, проповідуючи, засвідчуючи нашу віру в Христа, стаючи глашатаями Доброї Новини. Я закликаю єпископів, священиків, пресвітерські і пастирські ради, кожну людину і кожну групу, всіх, хто відповідальний в Церкві за визначення чіткої позиції стосовно місіонерського виміру в освітніх і пастирських програмах, до розуміння, що їх апостольський обов’язок не є повним до тих пір, поки він не містить у собі намір свідчити про Христа перед націями і перед усіма людьми. Цей місіонерський аспект – не просто програмний вимір християнського життя, але також і парадигма, що має вплив на всі аспекти християнського життя.

3. Євангелізаційна робота часто стикається з перешкодами не тільки зовнішніми, а й внутрішніми, які  походять з церковної спільноти. Іноді тут має місце брак внутрішнього вогню, радості, хоробрості і надії у сповіщенні Послання Христа і в допомозі організації зустрічі з Ним людям, нашим сучасникам. Багато хто досі іноді думають, що звіщення істини Євангелія є посяганням на свободу. Павло VI красномовно висловився з цього приводу: «Буде безсумнівною помилкою будь-що нав'язувати свідомості наших братів. Але з повною чіткістю запропонувати цій свідомості євангельську істину і порятунок в Ісусі Христі, при безумовній повазі свобідного вибору <... > означає віддати належну  повагу цій свободі...»( Evangelii Nuntiandi, 80). Ми зі сміливістю і радістю повинні ненав'язливо пропонувати зустріч з Христом, ми повинні ставати глашатаями Його Євангелія. Ісус прийшов до нас, щоб показати нам шлях спасіння, і Він довірив нам місію звіщати цей шлях всім аж до краю землі. Однак занадто часто ми бачимо, що насильство, брехня і помилки підкреслюються і виставляються напоказ. У наш час необхідно заявляти і свідчити про доброту Євангелія, і свідчити про це на прикладі самої Церкви. З цієї позиції видається важливим не забувати про фундаментальний принцип кожного євангелізатора: ніхто не має права говорити про Христа, усуваючи Церкву. Євангелізація – це не ізольована індивідуальна чи приватна справа; вона завжди носить церковний характер. Павло VI писав: «Коли найневідоміший проповідник, катехит чи священик у найвіддаленішому місці проповідує Євангеліє, збирає свою маленьку громаду або звершує таїнство, навіть якщо він один, він вершить справу Церкви <... > він діє не в силу присвоєної собі місії чи керуючись особистим натхненням, але відповідно до місією Церкви і від Її імені»(там же, 60). Це дає силу Місії, а кожному місіонерові і євангелізатору – відчуття своєї приналежності до єдиного Тіла, яке оживотворяє Святий Дух.

4. У наш час широке поширення мобільності і можливість спілкуватися за допомогою нових засобів комунікації призвели до змішання народів, знань і досвіду. Заради роботи цілі сім'ї переїжджають з одного континенту на інший; професійний та культурний обмін, туризм та інші феномени також сприяють значним переміщенням людей. Це ускладнює, навіть для парафіяльних спільнот, чітке розуміння того, постійно чи тимчасово проживає в даному регіоні той чи інший член спільноти. На територіях, які традиційно вважаються християнськими, неухильно зростає кількість людей, зовсім незнайомих з вірою, байдужих до релігійної сторони життя чи натхнених іншими віруваннями. Тому не дивно, що хрещені люди нерідко роблять вибір на користь способу життя, який відводить їх від віри, що вказує на необхідність їх «нової євангелізації». До всього сказаного вище також слід додати той факт, що Блага Вістка Ісуса Христа ще не досягла величезної частини світу. Крім цього ми живемо в епоху кризи, що торкається різних сфер існування: не тільки економіки, фінансів, продовольчого забезпечення чи навколишнього середовища, але і питання сенсу життя і фундаментальних цінностей, що його живлять. Навіть людське співіснування відзначено суперечностями і конфліктами, що несуть в собі небезпеку та утруднюють пошук правильного шляху до стабільного миру. У цій складній ситуації, коли над майбутнім і сьогоденням згущуються грозові хмари, в усіх сферах необхідно мужньо сповіщати Євангеліє Боже, яке є посланням надії, злагоди, спільності, і сповіщеної близькості Бога, Його милосердя, Його спасіння, сповіщенням того, що сила любові Бога здатна перемогти темряву зла і вести нас шляхом добра.  Людство в усі часи потребувало цього надійного  світла, що освітлює його шлях, і яке може дати лише зустріч з Христом. Давайте принесемо цьому світу через наше свідчення, з любов'ю, надію, даровану вірою! Місіонерство Церкви не є прозелітизмом, це свідчення життя, яке освітлює шлях, що приносить надію і любов. Я знову повторюся, що Церква – не благодійна організація, підприємство чи неурядова організація, це спільнота людей, яку животворить Святий Дух, який жив і живе в чуді зустрічі з Ісусом Христом і який хоче розділити досвід глибокої радості, звістку про спасіння, яке Господь дарує нам. Адже саме Святий Дух – Той, хто спрямовує і веде Церкву цим шляхом.

5. Я хотів би закликати всіх людей бути носіями Доброї Новини Христа, і я особливо вдячний місіонерам, священикам Fidei Donum, чоловікам і жінкам, монашеству і мирянам, все більш численним, які прийняли покликання Господа і, залишивши свою батьківщину, відправилися на служіння Євангелію в різних країнах і культурах. Але я також хотів би підкреслити, що ці молоді Церкви щедро посилають місіонерів тим Церквам, які переживають важкі часи, – нерідко Церквам, де християнство має глибоке коріння, – таким чином приносячи з собою свіжість і ентузіазм, з якими вони переживають віру, яка обновляє життя і дарує надію. Життя в цьому вселенському вимірі, як  відповідь на доручення Ісуса: «Ідіть, навчайте всі народи»(Мт 28, 19 ), – збагачує кожну окрему Церкву, кожну спільноту, тому що посилати місіонерів – не означає втрачати, але навпаки – вигравати. Я закликаю всіх, хто відчуває покликання з щедрістю відповісти Святому Духу, відповідно до життєвої ситуації, не боятися бути щедрими з Господом. Я також закликаю єпископів, монаші чини, спільноти та всі християнські групи розсудливо і з обережною проникливістю підтримувати місіонерське покликання Ad Gentes і допомогти Церквам, які потребують священиків, монахів і мирян, зміцнюючи таким чином християнську спільноту. І цей намір має бути особливо актуальним для Церков, що відносяться до однієї єпископської конференції чи регіону, тому що неоціненно важлива щедра допомога багатих на покликання Церков тим, хто страждає від їх нестачі.

У той же час я закликаю місіонерів, особливо священиків Fidei Donum і мирян, радісно переживати їх дорогоцінне служіння в Церкві, на яке вони були послані, і приносити цю радість і досвід Церквам, з яких вони прийшли, пам'ятаючи про те, як Павло та Варнава в кінці своєї першої місіонерської подорожі»... розповіли все, що Бог з ними вчинив, і як Він відкрив двері віри поганам»( Діян. 14, 27). Вони можуть стати шляхом своєрідного «повернення» до віри, приносячи з собою свіжість юних Церков, з тим, щоб Церкви стародавньої християнської традиції заново відкрили для себе ентузіазм і радість обміну досвідом віри, що є взаємним збагаченням в подорожі до Господа.

Турбота про всі помісні Церкви, яку єпископ Риму поділяє зі своїми братами єпископами, знаходить значуще вираження в діяльності Папських місіонерських товариств, завдання яких полягає у пожвавленні і поглибленні місіонерського свідомості кожного хрещеного християнина і кожної спільноти, в нагадуванні про необхідність поглибленого місіонерського виховання всього Народу Божого та заохоченні участі всієї християнської спільноти в поширенні Євангелія.

На закінчення я хотів би сказати про тих християнах, які в різних частинах світу зустрічають перешкоди відкритої проповіді своєї віри і позбавлені можливості сповідувати її гідним чином. Всі вони наші брати і сестри, мужні свідки – навіть більш численні, ніж мученики перших століть, – ті, хто витримує численні сучасні форми гонінь з воістину апостольським завзяттям. Чимало з них ризикують своїм життям заради вірності Євангелії Христовій. Я хочу запевнити в моїй молитовній близькості тих людей, сім'ї та спільноти, які страждають від жорстокості і нетерпимості, і я повторюю їм повні втіхи слова Ісуса: «Будьте сильні: Я переміг світ»( Ін 16, 33).

Бенедикт XVI писав: «Щоб Господнє слово ширилося та звеличувалося" (2 Сол. 3, 1): нехай цей Рік Віри зробить наші стосунки з Христом Господом щоразу міцнішими, бо лише у Ньому є впевненість у майбутньому і гарантія правдивої та вічної любові.» ( Porta fidei, 15). Таке моє бажання на Всесвітній день місій в цьому році. Я з радістю благословляю місіонерів і всіх тих, хто супроводжує і підтримує цей фундаментальний обов'язок Церкви сповіщати Євангеліє на всіх кінцях землі. Таким чином ми, служителі й місіонери Євангелія, відчуємо «лагідну і надихаючу радість євангелізації»(Павло VI, Evangelii Nuntiandi, 80 )
З Ватикану, 19 травня 2013, в Торжество П'ятидесятниці
Франциск

 

переклад «Католицького Оглядача» за матеріалами www.cathmos.ru

ДОДАТОК:

СВІТЛО ВІРИ (LUMEN FIDEI) Енцикліка Папи Франциска

Апостольський лист Porta Fidei (Двері віри). Початок Року Віри


Паломництво Святими місцями

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць