Правильних чи неправильних емоцій у переживанні горя немає, – психолог Іванна Циб
  • Срд, 02/09/2020 - 10:21

У день Успіння Пресвятої Богородиці і напередодні Дня пам’яті захисників України, пригадаємо одну із минулих програм «Психологічної порадні» про тих, хто переживає втрату близької людини. Християни вірять, що душа – безсмертна, вірять у зустріч у вічності із тими, хто любив нас і кого любили ми. Але ми – люди, і таке переживання завжди важке, іноді – понад силу. Психолог відділення паліативної медицини Шпиталю Шептицького Іванна Циб пояснює природу емоцій у цей складний час і розповідає, як підтримувати тих, хто переживає важку втрату.

Серцем такі втрати фактично завжди сприймаються як несподіваний удар, навіть якщо голова розуміє, що кінець був невідворотним – як от у випадку важкої хвороби, коли люди ніби готові до цього. Але свідомість відмовляється сприймати слово «ніколи», розуміти, що близька людина пішла назавжди. Кожна втрата є однаково болісною для тих, то її переживає. Інша річ, що є смерті, які піднімають дуже непрості емоції, думки і стани, які переживати особливо важко. У нинішні часи таких смертей багато, як і багато переживань, з якими людина часто не знає, як жити далі.  

Іванна Циб каже: у цей період важливо не боятися переживань, які є насправді. Адже емоції можуть бути різними, залежно від дуже багатьох обставин, – від суму і печалі до злості, гніву і почуття провини.

«Може бути навіть почуття полегшення – таке часто буває у сім’ях, де було насильство, алкогольна чи інші залежності. Людина відпускається з думкою – «тепер ми в безпеці і нам нічого не загрожує». Чи коли людина дуже страждала і смерть сприймається як закінчення її мук. Таке полегшення інколи здається неприйнятним, але реальність така, що часом буває й так. Тому важливо цього не соромитися – в першу чергу, перед собою, бо немає правильних чи неправильних емоцій. Це насправді болюча тема, тому що соціально така емоція за даних обставин не приймається, і людина може докоряти собі за це. Так з’являється автоагресія, відчуття провини за те, що справжнє почуття є саме таким. Але, повторюся, всі реальні емоції є адекватними до тієї ситуації, яка склалася на той момент в житті конкретної людини…»

Ще одне зауваження, яке стосується тих же соціальних рамок і прийнятності – гендерні стереотипи щодо «чоловічих» чи «жіночих» емоцій. Найбільш поширений – «чоловіки не повинні плакати». Це – також велика помилка і неправда. Якщо переживання є, вони є незалежно від того, показують їх чи ні. Тому, по можливості, цим емоціям потрібно дати проявитися. І пам’ятати – за певних обставин чоловікам плакати не соромно, навпаки.     

Смерть близької людини – одна із найважчих травм, якої зазнає людина у своєму житті. Тому важливо усвідомлювати і знати, що відбувається і які етапи проходить людина, проживаючи таку травму. Це знання якщо не полегшить, то, принаймні, допоможе усвідомлено пройти всі ці етапи, не боятися переживати їх, підтримати людину, яка це переживає.

«Найперший етап – шок, – каже Іванна. – Психологи метафорично описують цей стан і емоцію втрати як падіння у водоспад: людина пливе у своєму човнику по ріці і потрапляє у вир водоспаду. Перша реакція – «не розумію, що сталося, не можу мислити чи діяти – просто лечу вниз за водою». Але дуже скоро наступає етап заперечення: це неправда, такого бути не може, це не реальність, а якийсь поганий сон. Цей етап також не триває довго – від кількох годин до кількох днів…»

Коли умовний човен падає і розбивається, й людина бачить, що заперечувати немає змісту, настає період дуже гострих переживань. «Ці переживання можуть бути різними – включно зі злістю, агресією чи почуттям провини. Часто це може бути агресія і пошук винних ззовні, часто – самозвинувачення, що «я не зміг/не встиг порятувати», «це я винен/винна».  Це й період, коли людині потрібно виплакати своє горе, не тримати його в собі, що вдається не всім… На цьому етапі багато емоцій, які забирають всі сили, людина не відчуває потреби поповнити їх, тому часто виснажується не лише емоційно, а й фізично. Після такого сплеску наступає період знесилення і апатії, який часом може переходити у депресію. Інколи може здаватися, що людина заспокоїлася і збайдужіла, але насправді це виснаженість…»

З часом – у когось швидше, у когось пізніше,і якщо немає застрягання на попередніх етапах, наступає етап примирення, прийняття того, що сталося, розуміння, що якось потрібно жити далі і будувати новий човен чи хоча б плотик з тих уламків, що залишилися. Це період пошуку нових сенсів і цілей – хоча б короткотривалих: повернення до повсякденних справ, до роботи, перемикання на якесь заняття. Рана починає по-трохи затягуватися, і приходить світла печаль, яка дозволяє жити далі – з пам’яттю про цю людину, і смутком, який уже не зранює так боляче.

Що може допомогти тому, хто переживає горе втрати? Психолог каже: тим, хто поряд, треба розуміти особливості станів, через які проходить ця людина. Так, у стані шоку і емоційного переживання людина не дуже сприймає слова. До речі, за будь-яких обставин не варто говорити щось на кшталт «і це мине» чи щось подібне, тому що це знецінення і переживань цієї людини, і її втрати. «Це період, коли найкраще, чим можна розрадити, – тепло обіймів і дружньої руки, присутність, співчуття і солідарність у переживанні горя, спільна молитва…»

Є випадки, коли людина намагається позбутися всього, що б їй нагадувало про втрату – віддає особисті речі померлого, переїжджає в інше місто тощо.

«Це можна зрозуміти, але часто це створює ще більші проблеми, – зауважує Іванна. – Тому що таке позбавляння всіх маркерів, які можуть тривожити, – своєрідна втеча від цих переживань, страх пережити біль, застрягання на етапі заперечення. Але справжні емоції нікуди не подінуться і все одно будуть проявлятися… Мусить минути час, коли людина прийме і сприйме те, що відбулося в її житті, і тоді віддасть чи поїде не тому, що хоче позбавитися того, що приносить біль, а тому, що трохи цю ситуацію вже прожила і справді може відпустити…»