«Православ’я саме собі підписало негативне майбутнє» – Филипович
  • Втр, 29/12/2015 - 10:56

Минуло 50 років з того часу, як православні і католики скасували взаємні анафеми. Та дорога до примирення та єднання є складною, особливо через ситуацію в Україні, де можна зустріти і приклади єднання, і численні приклади ворожнечі між релігійними громадами. Про те, що чекає католиків та православних в Україні та Європі на тлі подій в Україні, ми говоримо з релігієзнавцем, завідувачем відділу історії релігії та практичного релігієзнавства відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, доктором філософських наук, професором, Людмилою Филипович.

– Це в дусі Апостольської столиці і католицької церкви – постійно закликати до миру, до порозуміння, оскільки виклики, з якими ця церква зустрілася в середині 19-го століття, навчили католицьку церкву вчасно реагувати на зміни. Тому що якщо ти не відреагуєш, то зрозуміло, що ти як просто проповідник якихось загальновідомих християнських цінностей уже нікому не потрібний. У людей постійно виникають запитання і католицька церква тут дуже активна. Вона віднайшла форму «енциклік». Це, якщо хочете, такі своєрідні етапні відповіді католицької церкви на запитання, які назріли.

У православних такої традиції немає. У них, як правило, соборноправність визнана саме тим механізмом і принципом, який дає можливість відповідати на запитання епохи. Але тут православні, на диво, програють католикам, оскільки ми знаємо, що цей проект Вселенського православного собору фактично покладений під сукно, щоб не сказати, що він провалився. Днями збиралася передсоборова комісія і не змогла домовитися про порядок проведення собору, тобто про суто технічні питання. І тим самим, як на мене, православ’я саме собі підписало негативне майбутнє. В мене таке відчуття, що якщо й далі так буде продовжуватися, що православні не віднайдуть спосіб порозуміння всередині себе, то на майбутнє залишиться дві християнські гілки: католицька і протестантська.

Одна і друга на сьогодні розвиваються дуже потужно. І я не можу пояснити для себе і зрозуміти, знаючи ті тенденції, які відбуваються в православ’ї, чому православним не вистачає цього духу єднання, щоб зрозуміти небезпеки, які їх очікують, і не зробити правильні кроки в цьому напрямку.

Мені дуже було б шкода, якщо б така давня і дуже цікава духовна традиція, як східне християнство припиноло своє існування. А все до того йде. Ми ж бачимо, що зменшується кількість народжених в країнах, де поширене православ’я історично. Тобто там не спостерігається якихось демографічних бумів, православ’я стає внутрішньою релігією лише тільки тих, хто народжений у тій традиції.

– Українська православна церква Московського патріархату втрачає довіру українців через свою позицію щодо війни між Україною і Росією і десятки парафій змінюють юрисдикцію. Але, виявляється, що це досить складно зробити мирно і законним шляхом, тому що закон прописаний так, що він підтримує статус кво. І дуже складно це зробити без згоди того священника в тій конкретній церкві. Чи цей процес, на Вашу думку, є незворотнім? Законним чи незаконним шляхом, але цей процес буде йти далі, і єдине, що може держава зробити – спростити його?

– Це явище і цей рух не є масовим. І церкві Московського патріархату вдається в деяких випадках повернути через суди храми, які рішенням загальних зборів вірян того чи іншого населеного пункту хотіли би перейти до Київського патріархату. У нас дійсно існує така колізія, що церква залишається за тією громадою, яка перша

Зараз експертна рада при департаменті у справах релігії при Міністерстві культури опрацьовує це явище і ці всі випадки, ми активно обговорюємо, як законним шляхом, не порушуючи прав віруючих, які звикли ходити до Московського патріархату, забезпечити можливості релігійного культу і задоволення своїх релігійних потреб віруючим двох юрисдикцій – Московської і Київської. Це трагедія для українців – коли село розділене на два непримиренних, ворогуючих табори. Сім’ї поділені за цією ознакою. Я не знаю, коли нам вдасться залікувати ті рани.

– Українська православна церква Київського патріархату в Криму, мабуть, припинить свою роботу вже після Нового року, оскільки її там не зареєстрували, і вона не зможе там далі працювати. Чи не загрожує щось Російській православній церкві в Україні, тобто Українській православній церкві Московського патріархату, адже ми знаємо про те, що є багато закликів повернути Києво-Печерську лавру, скажімо, і це могло б спричинити дуже велике протистояння?

– Ну, це найлегше – зараз у відповідь на те, що там церкву заборонять взяти і заборонити церкву тут, в Україні. Треба сідати за стіл переговорів. Треба це переводити в іншу площину, не у вихід на вулицю, розмахування прапорами, крики, взаємні звинувачення. Ми маємо розум і мову для того, щоб навчитися спілкуватися, щоб переконувати своїх опонентів.

– Я б хотіла ще раз повернутися до міжцерковного діалогу між православними і католиками, до об’єднання Харківсько-Полтавської єпархії Української автокефальної православної церкви із греко-католицькою церквою. Про це заявили ще минулого року і процес почався. Чому, на Вашу думку, цей процес довго триває? Чи триває так, що здається, що він триває довго?

– Ні, воно не здається, воно дійсно триває довго. Ну, по-перше, пропозиція Ігоря Ісіченка для греко-католицької церкви, мені здається, була все-таки певною несподіванкою. Фактично це – своєрідна міні-унія, яку запропонував православний, вже не католикам, а греко-католикам, пам’ятаючи і знаючи прекрасно про досвід 1596 року.

Тут справа не в організаційному об’єднанні. Сьогодні ніхто під цим не розуміє створення якоїсь надорганізації, яка б в себе всмоктала, включила як елементи в якусь спільну систему, всі церкви. Давайте почнемо з найменшого. Нехай це єднання буде духовне.

Я думаю, що вони вивчають це питання. І дуже уважно, знайомляться з закордонним досвідом, знайомляться з парафіянами.

Вони добре знають Ігоря Ісіченка, оскільки давно уже співпрацюють з ним. Це – людина, яка бачить далі своєї конфесійної приналежності. Вона мислить категоріями уже глобальними. І він бачить, що перспектива у православних в Україні, а з такою політикою, тим більше,  не дуже радісна. І він подумав про те, що це один із шляхів врятувати свою парафію, що життя цих людей не закінчиться на його керуванні цією парафією. Абсолютно, мені здається, правильна, я б сказала, державницька, мудра позиція.

Але, знов таки, тут треба говорити про повноту церкви. Це ж не просто ієрархи лише визначають бути чи не бути у складі греко-католицької церкви. Це має стати твоїм переконанням, а не лише тільки переконанням ієрархії церкви.

розмову вела Марія Щур