Прихожанин
  • Пон, 26/12/2016 - 23:33

Один, уже далеко не молодий чоловік, вирішив воцерковитися. Як і годилося в його становищі та віці, підійшов до цього питання з усією відповідальністю. Придбав Святе Письмо, деяку релігійну літературу, щось читав, над чимось ще якийсь час розмірковував, а потім твердо і рішуче і як вважав, теоретично підкований, пішов до храму.

Був час Різдва, точніше неділя перед Різдвом. Після Літургії, священик розповідав про підготовку до зустрічі з новонародженим Месією, яка наступить 7 січня, хоча насправді це 7 січня не є 7 січня, але 25 грудня тому, що Церква живе не по світському календарю, а по власному, церковному. Історія календаря новому прихожанину  була дещо відома, тому з натяжкою сприйнявши тлумачення проповідника, пішов додому.

Минули свята, тиждень за тижнем і в Церкві почався якийсь новий для нього період. Була неділя М'ясопусна, наш новий християнин, вислухав науку про Страшний Суд , про піст, довідався про те, що піст називається Великий і триває сорок днів. Але чомусь у його голові, число 40 ніяк не співпадало з сімома тижнями тривання Великого Посту, скільки не рахував сім на сім - сорок дев’ять і не інакше. Отож після Служби Божої дочекався священика коли той виходив і дізнався, що число 40 радше символічне ніж реальне, а насправді піст має не 49 і навіть не 40, а лише 36 днів бо суботи і неділі як рівно ж і весь Страстний Тиждень в число днів Великого Посту не входять. Здивований такою математикою, а разом з тим втішений, що піст насправді менший, а Церква не є якоюсь закостенілою структурою як то він собі колись уявляв, пішов додому.

Проминув тиждень. Наступна неділя звалася Сиропусною, як зрозумів з науки священика з цього дня необхідно перестати їсти молочні продукти і примиритися зі своїми ворогами, простити всі кривди та образи які мав на інших людей. В кінці богослужіння сам священик перепросив усіх присутніх, якщо когось образив і стверджував, що прощає всіх, хто скривдив його самого.

Літургія першої неділі Великого Посту пролетіла майже непомітно. Але зі здивуванням, в кінці богослужіння, наш «молодий» віруючий почув прокляття які батюшка оголошував з амвона на різних єретиків… На чергове запитання цікавого прихожанина, отець пояснив, що воно все  правильно і він нічого не переплутав, попередня неділя була закликом до прощення і ми повинні прощати всіх і просити прощення, але цієї неділі Церква в символічний спосіб, через анатеми виклинає тих, хто вчинив зло супроти неї. Таке пояснення не дуже задовільнило, але, що тут поробиш, як відомо в чужий монастир зі своїм уставом не йдуть.

Третьої неділі, новонавернений християнин вирішив запросити священика до себе додому на гостину. По дорозі, він знову цікавився різними питаннями і між іншим спитав, чому на літургії лунає заклик схиляти голову і виходити з храму і хоча голови схиляють всі, а з церкви не виходить ніхто. На що знову таки почув про те, що це давній заклик Церкви до оглашенних, а так, як їх в даний час у них нема, то слова ці лунають як молитовно-символічний заклик до всіх, бо більшість із нас в той чи інший спосіб є оглашенні перед Богом.

Переступивши поріг, вони відчули приємний запах смачних страв, які наповнили дім, та коли зайшли в кімнату, батюшка аж оторопів, стіл був закладений різними смаколиками, вигляд яких був далекий від тих, що повинні були би бути в часі сороковниці. Уже потім, отець в чергове пояснював зніяковілому прихожанину, що хоча субота й неділя не входять в число днів Великого Посту, то це радше символічно ніж реально, бо і в суботу і в неділю, необхідно стримуватися від м’ясних і молочних страв.

Проминув піст, настала Пасха. За цей період релігійне життя нашого “героя” наповнилося численними новими враженнями і знаннями. Але і тут настав час йому дивуватися. Однієї неділі священик в категоричній формі заявив, що у великодньому періоді молитися “Царю Небесний…” та інші молитви до Святого Духа - не можна. У великодній час “Царю Небесний…” замінюється словами “Христос Воскрес із мертвих смертю смерть подолав…”, а з дня Вознесіння Господнього просто опускається, бо Святий Дух зійде аж десятого дня, в день П’ятидесятниці.

Проходила неділя, друга, настало Вознесіння і священик кожного разу зі здивуванням споглядав за тим, що місце в храмі, на якому ось уже кілька місяців стояв його новий, цікавий парафіянин, було порожнє. Не втримавшись, вирішив ніби випадково проїхатись вулицею попри будинок де той мешкав.

Зустрілися вони на подвір’ї. На запитання пароха, господар відповів: я ніби все розумію, розумію, що 7 січня це насправді не 7 січня, а 25 грудня, хоча при цьому ніяк не можу зрозуміти, що заважає перенести святкування Різдва на реальне 25 грудня, а не на символічне. Розумію, що субота і неділя символічно не входять в число днів Великого Посту, але поза тим всім все одно залишаються пісними днями. Я можу навіть зрозуміти, що проклинати в Церкві можна символічно і, що усіяна дорогоцінним камінням і розшита золотом, митра на голові владики, це не просто дорога шапка, а символічний терновий вінок, навіть його Мерседес останньої моделі я згоден символічно сприйняти за осля, на якому Ісус в’їздив до Єрусалиму, але коли ви сказали, що молитися до Святого Духа майже два місяці не можна, бо він ще не зійшов, то я подумав, що якщо цих п’ятдесят днів у Церкві нема Святого Духа то й ходити туди зараз нема чого.

Господар замовк, отець хотів відповісти, що насправді Святий Дух нікуди на цих п’ятдесят днів не зникав, що все це радше символічно, а ніж реально, але в якусь мить прикусив свого язика...

о.Василь Ткачук

Добровільний внесок
вкажіть суму пожертви

  грн/місяць